Після операції лікарі підтвердили найгірші прогнози – перелом хребта і травма спинного мозку. Вердикт – довічне перебування в інвалідному візку.
“Я ж був одним із найздібніших на курсі, невже я отак і залишуся в свої роки приреченим?!” Ні, ні й ні! Свідомість відмовлялася вірити у це. Теплі мамині руки турботливо допомагали в усьому, а очі коханої дівчини Галини говорили: “Я не покину тебе ні за яких обставин…” Андрій Степанов зрозумів для себе, що тільки в боротьбі він зможе досягти чогось у житті.
Спершу це була боротьба з часом: після яскравих, насичених подіями студентських днів довгі, нескінченні години нерухомого перебування в ліжку виснажували. Після чотирьох місяців пасивного лежання отримав дозвіл лікаря на активну роботу з тілом. “Балканська рама”, гантелі стали його помічниками у зміцненні ослабленого тіла. Все давалося надзвичайними зусиллями, але він щодня займався.
Минуло півроку, і Андрій сів на візок. Світ одразу ж розширився, та не набагато. Виявилося, що навкруги – пороги та східці – перешкоди, які не так просто долати. За іронією долі буквально за 300 метрів від його будинку було приміщення спортивного клубу інвалідів. Утім, Андрію не сподобалося спілкування з людьми, які знаходили розраду в примітивних (як на його думку) радощах життя. Добровільні тяжкі, виснажливі тренування зовсім його не радували. Хлопець зрозумів, що навіть найтитанічніші спроби й тренування не дозволять йому пересуватися швидше й легше, ніж на візку. Треба було шукати свій, новий і неповторний, шлях самоствердження.
Галинка увесь час була поруч із ним, допомагала словом і ділом. Для всіх стало зрозуміло, що вона не збирається йти від Андрія. Їхні батьки влаштували їм скромне весілля і подарували однокімнатну квартиру. Андрію хотілося наповнити її гарними меблями і створити зручні умови для своєї коханої. Та власної пенсії й зарплати дружини, яка до того ж ще й навчалася, було замало. Сподіватися на допомогу батьків, у яких була ще й донька, молодша сестра Андрія, не хотілося. Він наполегливо шукав можливості заробляти.
У країні саме тривала перебудова. На одному з великих військових заводів підприємці відкрили цех зі складання бензинових паливних фільтрів. Монотонна робота не втомлювала, бо після “чотирьох стін” було приємно працювати в колективі, переконатися в тому, що вдається виконувати норму нарівні з іншими, а то навіть й перевиконувати! Це, останнє, його особливо тішило, давало віру в те, що більш значні досягнення – ще попереду.
І нагода не змусила себе довго чекати. Якось мама привезла хлопцеві старенький комп’ютер, що вже відпрацював своє. Він ожив у його руках. Андрій і раніше цікавився комп’ютерами, читав спеціальну літературу. А тепер він просто поринув у цю стихію: вивчав мови, писав програми і відчував, що у цій справі він на кілька щаблів вищий від багатьох своїх ровесників і навіть старших людей.
Щоправда, всерйоз його ніде не сприймали. Хіба що в міському товаристві інвалідів, але довго засиджуватись там було не цікаво. Тільки для налагодження старенького, зашарпаного комп’ютера, який часто виходив із ладу, він туди і приїжджав. Робив усе це з думкою про марне витрачання часу. Та саме там в один із приїздів його помітив бізнесмен Володимир, який тримав при товаристві фірму, що торгувала нафтопродуктами. Андрій із радістю погодився працювати у нього, бо апаратура у підприємця була першокласна, робота – не монотонна, а оплата – у кілька разів вища від окладу складальника фільтрів. Не спинило його й те, що кожного дня треба було долати візком десять кілометрів за будь-якої погоди.
Однак Володимир не робив ніяких потурань на травму. Навпаки, як колишній військовий, він вважав обов’язком вишколити молодого хлопця, який не знав служби в армії. Інколи він аж занадто старався в цьому, не розуміючи, як іноді важко відпрацьовувати цілий робочий день із повною віддачею. Андрій Степанов виконував силу-силенну найрізноманітнішої роботи, але часто “як подяку” отримував лише насмішки. Зрештою, терпець йому увірвався, і він перейшов до сусідньої приватної фірми, офіс якої розміщався у тому ж коридорі. Хоча дорога до роботи й залишалася такою ж важкою, проте тут до нього ставилися з повагою. Доручили вже не тільки комп’ютер, але й керівництво людьми, бо ніхто краще і швидше за Андрія не вмів орієнтуватися в ситуації на ринку, пам’ятати сотні специфікацій продуктів, людей, фірм-постачальників.
Андрій обладнав свою квартиру, зробив до неї пандус. Галинка закінчила навчання, і зарплата її теж суттєво зросла. Прийшов час, і молодий чоловік сів за кермо свого першого авто.
Здавалося б, можна й розслабитися. Та Андрій і надалі уперто продовжував вивчати бізнесову справу й вдосконалювати свою майстерність. Прийшов успіх. Він був не тільки в тому, що Андрій придбав нову машину представницького класу, його призначили заступником керівника фірми, в його авторитеті ніхто не сумнівався, а й у тому, що у них із Галиною на восьмому році подружнього життя народився син Роман. З’явилися нові приємні клопоти і переживання. І ще більше зріс стимул до роботи.
Купили нову квартиру в більш престижному районі, в якій були вже й окрема кімната для малюка, і дитячий садочок поруч. Сусіди вирішили, що до них вселився синок багатого бізнесмена, який найняв працівників для переобладнання в’їзду до квартири, їздить щодня на прогулянки і отримує чималі дивіденди від татуся. Мало хто з них знає про історію життя Андрія і ті зусилля, яких він доклав, щоб самому все це зробити.
Андрію ніколи спинятися для розмови із бабусями біля під’їзду чи з чоловіками біля палатки з пивом, бо робота займає весь час. Зараз він твердо “стоїть на ногах”, хоча спинний мозок так і не відновився, інколи мучать нестерпні болі, з якими знову ж таки можна боротися тільки роботою, що заповнює всі думки і витісняє негатив.
“Я хотів би позайматися фізичними вправами у тренажерному залі, але ж усі спеціалісти-реабілітологи працюють тільки в робочий час. Так що у мене виходить замкнене коло”, – жартує Андрій Степанов.
Не варто зайвий раз говорити про те, що пандуси в таких закладах – рідкість. Утім, і це не стало б перешкодою для нашого героя. Просто у фітнес-індустрії бракує спеціалістів-реабілітологів, які працювали б з такими людьми у вечірні години. Та, попри все, Андрій налаштований тільки на хороше, він працює для рідних людей, які, в свою чергу, поважають, люблять і цінують його.
Голова Полтавського обласного осередку
Всеукраїнської організації інвалідів
“Союз інвалідів України”