Кобеляцький район з-поміж інших вирізняється значною протяжністю населених пунктів понад автодорогами та їх великою кількістю – понад 100. В усьому іншому він має ситуацію, аналогічну до решти районів області. Скажімо, в селах Славнівка та Богданівка Бутенківської сільради мешкають, відповідно, лише один та два жителі, а в Жирках Червоноквітівської сільради – шість. Загалом у 20 селах зазначеного району проживає менше, ніж по 100 жителів.
Як живеться нині селянам?
* * *
Сім’я Анатолія та Наталії Койнашів мешкає в добротному газифікованому, з усіма зручностями будинку в селі Мідянівка Золотарівської сільради. Вони проживають разом із мамою чоловіка та двома дітьми –       17-річною Тамілою і 14-річним Дмитром. Ця дружна родина займається веденням особистого селянського господарства: обробляють три власних земельних паї, на яких вирощують зернові культури, також утримують корову, телят, свиней і птицю. Близько 60 соток відводять під городину – для потреб сім’ї цього вистачає, каже Наталія Леонідівна. За орієнтовним підрахунком, річний прибуток від реалізації зерна, продажу молока заготівельникам, інших надходжень цього року коливатиметься в межах (плюс/мінус) 50 тисяч гривень.
Сім’я має трактор (купили такий, що вже був у використанні, бо новий, за словами господарки, не по кишені), сівалку та причіпне обладнання для обробітку грунту, а ще – скутер. Про авто поки що навіть не мріють, бо головне завдання нині – накопичити кошти на подальшу освіту дітей, які зараз навчаються в 9-му та 11-му класах Кобеляцької ЗОШ №2. У Мідянівці ж є лише початкова школа, де навчаються 12 дітей і працюють 2 вчителя. До речі, це єдина школа на всі 4 населених пункти Золотарівської сільради, відстань від яких до Кобеляк – 10 – 15 кілометрів.
– Добре, що два роки тому дітей (близько 40 школярів у всіх селах сільради. – Авт.) почав возити шкільний автобус, а до того добиралися до Кобеляцької ЗОШ №2 хто як міг:  іноді – рейсовим автобусом, поки тепло – велосипедом чи пішки, взимку ж, особливо, як позамітає дороги, діти до школи взагалі не ходили, – розповідає Наталія Койнаш. – У селі жити завжди було нелегко. Адже зазвичай день розпочинається о п’ятій ранку й закінчується близько півночі. Нібито й працюємо всі не покладаючи рук, а великих статків не нажили. Бо дуже дорогі “дизелька”, міндобрива, запчастини до сільгосптехніки. Та й зібрати дітей до школи не дешево, наприклад, тільки на одяг і канцтовари цього року витратили понад 5 тисяч гривень. І це ще “по-скромному”, без якогось там шику. Та й кишенькові витрати школярів за місяць складають чималеньку суму.
Тридцятивосьмилітня Наталія Леонідівна каже, що чи не найбільше її бажання – дати дітям освіту і допомогти їм працевлаштуватися у місті. І якщо з бажанням дочки, яка мріє про професію юриста, це виглядає більш реалістично, то з нахилами сина до механізації навряд чи вийде “вирватися” з села.
Зайшла мова й про опалення будинку Койнашів природним газом. Вартість блакитного палива минулої зими сягала 800 гривень за місяць. На допомогу держави ця сім’я не розраховує, бо завжди тут покладалися лише на результати власної праці. Для того ж, аби не довелося стати заручниками непередбачуваної ситуації з газопостачанням, в оселі залишили пічне опалення. Тож підтоплюють ще й дровами, бо, за словами господарки, самим газом взимку не натопиш.
* * *
У селі Галагурівка цієї ж сільради в трьох хатах мешкає всього чотири особи.
Івана Пилиповича Москальця застали поблизу обійстя за роботою. Оскільки день був погожий і сонячний, чоловік використав його для заготівлі дров на зиму. Адже про природний газ тут і не мріють. На перший погляд і не скажеш, що йому вже пішов 82-й рік, настільки вправно Іван Пилипович орудував сокирою. Каже, що дрова безкоштовно завіз місцевий фермер, який, до речі, орендує й земельні паї галагурівчан. Іван Пилипович проживає разом із дружиною, Євдокією Платонівною. Мають вони двох синів, у яких є свої сім’ї. Один мешкає в Комсомольську, інший – у Мідянівці. Звісно ж, діти в усьому допомагають стареньким батькам. Євдокія Платонівна, на жаль, часто хворіє. Ось і нещодавно її вкотре прооперували, на що знадобилося понад 1000 гривень, до того ж чималенька сума йде й на ліки, які їй доводиться постійно приймати. Їхня спільна пенсія становить 1900 гривень на місяць. Також мають 50 соток городу, на якому здебільшого пораються діти та внуки, а на подвір’ї  сокорять 6 курочок (могло б бути й більше, та кляті яструби й лисиці “вибрали” курчат, бідкається Іван Пилипович) – оце й усе хазяйство Москальців. Щоправда, певний дохід мають за земельні паї, вже отримали тонну пшениці, буде ще й кукурудза.
Жодних зручностей у будинку немає, у дворі є колодязь. І це при тому, що, як розповіла сусідка Івана Пилиповича, його дружина вже кілька років “лежача”, тобто тяжкохвора. На моє запитання “Чому ж до синів не їдете жити?” літній чоловік відповів, що в молодших – своє життя, а їм у рідній хаті звичніше.
У цей день “хекала” сокира й на обійсті 82-річної Катерини Федорівни Вірченко. До неї навідався 21-річний внук Іван Іванович – це вона його так поважно називає. Адже він і дрівець нарубає, і бур’яни покосить, одне слово, скрізь похазяйнує, бо бабуся Катерина вже 18 років мешкає без чоловіка. Дочка живе в Кременчуці, Іван же – в сусідньому селі, тож він – чи не найчастіший і найбажаніший гість у цьому домі. Частенько навідується й соціальний працівник, каже бабуся, ця жіночка й на городі попорається, і хліба та ліків принесе, а на День Перемоги, дивись, і з сільської ради хто зайде.
Із господарства в Катерини Федорівни – лише 10 курей, кіт Васько та собачка Кукла, яку їй хтось підкинув. Має вона й мобільний телефон, дочка купила. А от телевізор вже давно не працює, тож бабуся любить слухати проводове радіо. Незважаючи на свій вік і “підтримку” костура, вона не втрачає почуття гумору, каже – сьогодні зранку “збігала” в гості до Поліни. Це ще одна сусідка, 92-річна Поліна Леонтіївна Похил, яка теж одиноко мешкає в Галагурівці. Катерина Федорівна розповіла, що все життя пропрацювала в ланці, колись у цьому селі було аж 3 ланки по 8 полільниць. Працювали тяжко, бо треба було виполоти по 5 – 6 гектарів буряків. Тож не дивно, що нині й очі болять, і ноги не хочуть ходити, і тиск доймає. Влітку ще якось легше, а взимку… Взимку до всіх болячок додаються ще й довгі ночі та холод у хаті, бо вугілля, на придбання якого торік їй держава субсидіювала 380 гривень і за тонну якого вона загалом заплатила близько 800 гривень, чомусь не горіло, а тільки чаділо, самими ж дровами при такому морозі не натопиш. І все ж, навіть за таких умов, переїжджати до доньки бабуся Катерина не хоче – свою хату шкода покидати, адже “тут є такі бандити”, що все розтягнуть за лічені дні, переконана моя співрозмовниця…
* * *
І ще кілька штрихів до “портрета” сільської глибинки. Як розповідали селяни, після збанкрутіння наприкінці 1990-х років місцевого агроформування “Світанок” у селах немає роботи. Ще раніше – в середині 1990-х – припинив роботу Кобеляцький цегельний завод, виробничі потужності якого розташовувались на території Ганжівки (також Золотарівської сільради), відповідно й серед працюючих було найбільше ганжівчан. Нині про його існування нагадують хіба що стіни 16-квартирного будинку, в якому свого часу планували надати житло працівникам заводу і який так і залишився недобудованим. Він стоїть, зарослий деревами, мов німий свідок колишнього відносного благополуччя Золотарівської територіальної громади.
Нині з-понад 600 чоловік, які мешкають у 4 населених пунктах Золотарівської сільради, близько півсотні мають сезонну роботу в місцевому фермерському господарстві, понад 30 – працюють у Кобеляках, ще кілька чоловік – у сільраді та ш
колі. Рейсові автобуси в ці села не їздять. На всі 4 села є лише дві торгові точки – у Мідянівці, в решту сіл хліб, крупи та інші продукти першої необхідності завозяться один раз на тиждень.
* * *
З огляду на те, що села, які входять до сусідньої із Золотарівською  Підгорянської сільради, знаходяться неподалік райцентру, вони є досить привабливими для кобелячан. Скажімо, в селі Підгора тільки протягом останнього року придбали та добудували житлові будинки, недобудовані місцевим колгоспом у 1990-х роках, близько 20 сімей. Тут також знайшли інвестора, який із недобудованого свого часу спортзалу нині зводить сервісний центр для техогляду автотранспорту.
* * *
Наталка Попович – багатодітна мама, разом із чоловіком Андрієм виховують сина і двох доньок. 10-річний Володимир і 9-річна Валентина навчаються у Кобеляцькій ЗОШ №3, а найменша – 5-річна Вікторія, – мов ниточка за голкою, завжди і всюди біля мами. Дитсадка ж бо в селі Чкалове Підгорянської сільської ради, де мешкає сім’я Поповичів, немає, хоч у двох селах сільради є близько 60 дітей дошкільного віку.
Минулого року мама чоловіка (нині покійна) допомогла придбати за       5 тисяч гривень їхню нинішню оселю, в ремонт якої довелося вкласти ще 10 тисяч.
Про статки молодої сім’ї багато говорити не доводиться – мають 15 соток городу, утримують телицю, козу, качок. Чоловік працює механізатором, у сезон заробляє приблизно по півтори тисячі гривень, а решту місяців – мінімальна зарплата, розповідає моя співрозмовниця. Для неї ж у селі роботи взагалі немає. На дітей від держави ніяких коштів не отримує. Сім’ї не може бути надана й субсидія, бо, як пояснили фахівці відповідних служб, Наталія по закінченні відпустки по догляду за дитиною без особливих підстав не приступила до роботи. Значно перевищує встановлену державою межу дорогих покупок і придбання та ремонт будинку. З цих же самих причин вона навряд чи зможе отримати допомогу по безробіттю. Щоправда, сільська рада, як багатодітній матері, дає балон із газом і тонну вугілля. Також мають пільгу по оплаті за спожиту електроенергію – 50%, але не більш як на 120 кіловат за місяць. Хоча природний газ у Чкалове проведено ще в 2003 році, оселя Поповичів не газифікована, відсутні тут і будь-які зручності та сучасна побутова техніка, бо коштів на це сім’я не має. Тож чи не кожного дня Наталці доводиться прати руками купу дитячого одягу, добре хоч водогін у дворі є. Намагається вона й випікати дітям якісь тістечка, однак духовка пічного опалення не надто “справляється” з такими функціями. Земельних паїв сім’я не має, як не має й побічної допомоги. Чи не єдина, хто завжди намагається її надати, – мати Наталки, яка працює поштаркою.
* * *
Добротне обійстя Миколи Пищити – то повна чаша виваженого достатку, та й сам Микола Петрович – майстер на всі руки. Він – муляр і пічник, тракторист і кранівник, зварювальник, а ще – пасічник. Мабуть, не варто наголошувати, наскільки затребуваним на селі, та й не тільки на селі, є такий умілець. Під стать йому й дружина Ірина Анатоліївна, дві доньки та зять. Як і годиться добрим господарям, ця дружна й працьовита родина має легкові автомобілі й будинки з усіма зручностями, трактор, зернозбиральний комбайн і автокран, а в хлівах – корови й телиці, свині та птиця. Уся придбана техніка, окрім легкових авто, вже була у вжитку, каже Микола Пищита, адже, щоб придбати нову, потрібні набагато більші кошти. Власними силами обробляють і свої два земельних     паї (8 гектарів), на яких вирощують зернові й технічні культури, ще два гектари землі відводять під город. Родина, зрозуміло, живе в достатку, що створюється працею їхніх власних рук.
* * *
Отож, як бачимо, сільська глибинка живе по-різному. Та попри все селяни мовчки і вперто тягнуть свого нелегкого воза, не нарікаючи на долю й не вимагаючи нічого від держави. От тільки не можуть вони зрозуміти, чому держава їх – годувальників – забуває. Чому, наприклад, високопосадовцям при виході на заслужений відпочинок або при звільненні за скороченням згідно з чинним законодавством належить виплачувати десятки, а то й сотні тисяч гривень компенсації, в той час, як мільйони селян, та хіба тільки селян, ледве зводять кінці з кінцями й приречені на злиденне виживання?
Повертаючись до сільської глибинки, варто зауважити, що, справді, достаток її мешканці мають різний. Але навряд чи хто заперечуватиме, що далеко не в останню чергу він залежить від стартових умов або стартового капіталу, що мала та чи інша сім’я чи окрема людина на етапі становлення. Не варто відкидати й той факт, що, за оцінками соціологів, тільки кожна 10-та людина від природи має нахил до організації виробництва. Решта – 90% членів суспільства – є простими виконавцями, які мають працювати на робочих місцях, зорганізованих 10% менеджерів.
Між тим, безкінечне реформування агропромислового комплексу нашої держави призвело до ситуації, коли кожен селянин без будь-якої підготовки мав чи має стати організатором – нехай навіть і невеликого – виробництва. Те, що без спеціальної підготовки людей здійснити це практично нереально, довів час. Можливо, саме такі передумови й спричинили деградацію села, яка продовжуватиметься й надалі, якщо на державному рівні докорінно не зміняться самі підходи до вирішення проблем сільських мешканців.