Олександра Федорівна була здібною ученицею своєї матері – Євдокії Селюченко, відомої мініатюрними іграшками-свищиками у вигляді коників, баранців, пташок… Із дитячих років мама вчила маленьку Сашу все робити по-своєму. Спочатку пробувала ліпити найпростіше – рибок та качечок. Вона швидко опанувала всі премудрості в ліпленні. А там якось непомітно почала робити складніше – "опішненських" чаєчок із двома пташенятами на крилах, невдовзі й коники її затупотіли, запишалися левики, помчали вершники на конях, заграли бандуристи. Робота з глиною так захоплювала, що вона могла сидіти цілими днями й ліпити іграшку – це їй було найцікавіше. І цю любов до глини зберігала все своє життя.
Коли ліпила, то вливала у глину палкий вогонь власних емоцій. Ось як про це говорила сама Олександра Федорівна: "Коли я ліплю свої вироби, вкладаю у них частину своєї душі, й вони стають рідними. Мої вироби – моя родина. Я з ними розмовляю, раджусь, сперечаюсь, розповідаю їм свої різні історії, а вони, хоч і мовчазні, заспокоюють мене, бережуть і рятують".
Олександра Федорівна створила сотні тисяч глиняних скульптурок, у яких втілено особливості українського традиційного світобачення ХХ століття.
Майстриня творила в руслі традицій свого осередку. Проте не дивно, що серед усіх майстрів, можливо, лише твори Олександри Селюченко не потребують підпису: їх не сплутаєш із роботами інших місцевих митців. У творчості вона зверталася до звичних для Опішного та й взагалі для народної пластики сюжетів, зокрема
до складних багатофігурних композицій, що їх майстриня особливо полюбляла. Серед них – незабутні образи улюблених письменників-класиків, які писали про рідний край, сцени з народного життя – залицяння та сватання, зустріч парубка і дівчини.
Загалом же іграшки Олександри Селюченко – це її власний світ, власне світобачення, плід її буйної, нестримної фантазії.
Інколи уявляєш собі маленьку кімнатку, в якій де тільки можна, як доведеться розставлено готові й іще не випалені вироби, глина кругом… За столом, біля вікна, сидить немолода жінка, підв'язана хустинкою. Через вікно ллється сонячне проміння, освітлюючи сіру, масну глину, яка лежить у неї на столі, дбайливо огорнута вологою ганчіркою, щоб не засохла. І от, ніби щось пригадуючи, жінка відриває шматочок глини. Зарухалися пальці… Шматочок глини у вправних руках швидко перетворюється на циліндрик, з якого виростають голова, шия, ніжки, грива – народжується прудкий кінь. Легкими і звичними рухами жінка вигладжує майже готовий виріб. На якусь мить вона ніби завмирає – уважно розглядає виліплене. Але це ще не все. Найскладніше – зробити отвір для свистіння. Взявши тоненьку паличку (стеку), вона робить отвір, і от дзвінкий свист лунає на всю кімнату – свистунець готовий. Лагідно посміхаючись, ставить на стіл фігурку чудернацького коника і говорить: "Ну, бешкетнику, йди до компанії, воно в гурті й тепліше, й веселіше тобі буде".
Майже без паузи бере шматочок глини і чаклує над іншою іграшкою. Для майстрині найголовнішим було творити для людей, творити нове. Олександра Федорівна зізнається: "Якщо однакове, мені – як хвороба. Не можу однакове. Я люблю внутрішній рух. Казали, не роби, а я робила, все одно вабило". Адже гончарство для неї було не заробітком, не засобом для існування, а можливістю самовираження, основним джерелом радості та краси.
Олександра Федорівна творила б день і ніч, але слабшало здоров'я, не було умов для праці, пригнічувало відчуття самотності. Скільки в неї було ще планів, задумів, образів!.. Майстриня померла в розквіті творчих сил.
Вірна національній традиції, художниця створила дивовижний, оптимістичний, грайливий, добрий, веселий світ, де немає місця смутку та скорботі.