“… А через тиждень добровольцем знову пішов на фронт”
До іншого підрозділу 59-ї бригади в Маріуполь волонтери дістаються затемна. Бійці саме повертаються із завдань із переднього краю. Зазирають на кухню, обладнану на вулиці, поїсти, а потім ідуть відпочити. На вогнищі, від якого зостався яскравий жар, стоїть великий казан. У ньому краянин-боєць із позивним “Дядя Вася” – наварив гречаної каші з м’ясом. Саме йому волонтери передали посилку від дружини і, звісно, лишили бійцям гостинців, а також невелику пральну машинку.
– От часом як приїздимо на позиції, бачимо там вгодованих хлопців. Гладшають на казенних харчах, – каже Наталія Костіна.
– Та не в харчах справа, – опонує “Дядя Вася”. – Як хлопці в окопах сидять, то який у них там рух? По окопу хіба походиш.
– Гіподинамія, – додає волонтер “Громади Полтавщини” Олексій Кабушка.
– А ви в русі? – питає Наталія Костіна.
– Особливо я, – іронізує “Дядя Вася”.
Поряд за столом вечеряє боєць, якого звуть Євген. Він високий, стрункий, навіть худорлявий.
– А Женя чому такий худий? Ганяєте його як… – не встигає закінчити речення Наталія Костіна.
– Він у нас найпрудкіший, – відповідає “Дядя Вася”.
Усі усміхаються, а Женя зачерпує чергову ложку гречаної каші з м’ясом.
У Збройних силах України “Дядя Вася” – із березня 2014 року. Каже, двічі мобілізований, а потім – контрактник. Служить інженером. Місяць тому одержав диплом зі своєї спеціалізації.
– Із першої мобілізації повернувся додому, а через тиждень пішов добровольцем під час наступної, – пояснює. – Контракт уклав на півроку. Служив у 310-му інженерному батальйоні в Новоайдарі, а тепер –
у 59-му.
Дві мобілізації “Дядя Вася” відслужив на Луганщині, тож, говорить, знає той край, як свої п’ять пальців. Вдома має живу згадку про нього:
– У 2014-му році евакуйовували зі Щастя тамтешню родину – людей хотіли схопити сепаратисти. У сім’ї була 5-річна донька, а також собака, яка нещодавно навела цуценят. Дівчинка подарувала мені одне цуценя на згадку. Воно зі мною у спальнику жило цілу зиму. Тоді привіз його додому. Назвали Укропчиком, а виявилося, що то дівчинка, тож стала Петрушкою.
“Дядя Вася” родом із Глобинського району. 12 років пропрацював на сталеливарному заводі в Кременчуці. Вдома його чекають дружина, діти й онуки.
– За онуками скучив неймовірно. Внуку у грудні два роки виповниться, а онучці нині півтора року. Тримав її на руках, коли вона зовсім манюня була, а тепер бігає. “Дід!” – уже кричить у телефон. Жінку шкода – стільки роботи по господарству на собі тягне. Вона в мене – боєць. До слова, ми познайомилися з нею, а наступного дня розписалися у РАЦСі. 14 серпня виповнилося 25 років, як ми разом. Спасибі їй, теплі речі передала вами з дому, а то вже холодно.
Із чиновниками треба вести війну
Заходить мова про наболіле – байдужість влади й цинічність людей у тилу:
– От чого вдома не хочеться сидіти, бо там нічого не можна добитися. Підеш справедливості шукати, а всім до тебе нема діла. Тільки когось у ящиках із війни додому возять, а комусь байдуже. Вони ж не бачать того, що тут відбувається, як хлопці колоди під кулями носять. Наприклад, треба бліндаж побудувати, а необхідно пройти через поле. Я через нього як іду, то всі молитви згадую й з онуками подумки прощаюся. Цього ж ніхто не знає. Натомість думають: “Поїхав гроші заробляти”. Ну ж бо хай сюди будь-хто приїде і спробує заробити. Мені вдома “доброзичливці” відверто казали: “Ти їдеш заробляти гроші”. На таке реагував: “Домовлюся у військкоматі, сідай разом зі мною і гайда”. “Так я ж інвалід, я хворий”, – чув у відповідь. А тут усі ми в однакових умовах: якщо холодно – то всім, якщо тепло – також усім, якщо ситно – теж усім. Тому тут і легше…
– Війну вести треба на місцях, із чиновниками, – немов продовжує думку “Дяді Васі” координатор штабу 8-го окремого батальйону “Аратта” Української добровольчої армії Ольга під час бесіди в волонтерами.
У штаб заходить комбат “Аратти” “Червень”. Одягнутий у чорну футболку з Гербом України, над яким напис білими літерами “Захисник рідної землі”. Тож розмову й починаємо з того, хто ж такий захисник України.
– Це не припис у військовому квитку чи наявність погонів. Захисник України – людина, яка своїми словами і вчинками працює на користь держави Україна. Це може бути тендітна дівчина, жіночка, яка тягне на собі волонтерську допомогу на передову, це може бути боєць, воїн-доброволець, який сидить в окопі й тримає ділянку лінії фронту. Це може бути священик, який молиться і переживає разом із бійцями за країну, підтримує їх духовно й морально. Це десятирічний хлопчик, який відправляє наколядовані під час свят кошти для воїнів і каже: “Це для вас”. Для мене ось що означає таке поняття, – розповідає комбат. – Ми дуже загострено ставимося до іншого поняття – “ветеран АТО”. Не розумію, як можна називатися ветераном АТО при захоплених ворогом і незвільнених територіях, де катують і мордують наших патріотів, грабують нашу землю, боротися за пільги, коли ти не поранений і не є членом родини загиблого бійця. Не можна бути учасником якоїсь операції три роки тому. Так, про це поговорили, віддячили й рухаємося далі. Якщо ти учасник бойових дій, маєш досвід, то приходь сюди і продовжуй, передавай свої знання і вміння, а не бігай по радах у формі з медалями, борючись за земельні наділи. Пізніше разом ми, звільнивши території і збудувавши країну, досягнемо успіху фінансового, економічного, матимемо перспективи. Як можна бути ветераном війни, яку ми не виграли?..
Сподівання на людей, які будуть змобілізовані
– Чи здатні захисники України її захистити? – питаю.
– Так. Вони завжди це доводили. З огляду на нашу історію українці є дуже сміливими, відданими й геройськими людьми. Власне, ті, хто визначає для себе, що вони стали на шлях захисту рідної землі. Ми це довели в 2013-му на Майдані, у 2014-му, коли стримали величезну навалу в дуже важких умовах, – говорить “Червень”. – Звісно, процеси, передані в незалежну Україну з радянщини, у війську, в політиці, економіці доводять до того, що ми не стаємо сильнішими, а в багатьох моментах слабшаємо. Тож сподівання на людей, які залишатимуться змобілізованими, зрозуміють, хто вони, відповідально ставитимуться до своєї роботи, до того, за кого голосують, як проживають свій день, як ставляться один до одного. Від цього зокрема й залежить, яким будуть військо, освіта, медицина й інші сфери. При тому від людей не зверху, а знизу все ж таки. Ми відкриваємо представництва наших підрозділів у районних і обласних центрах по всій Україні, щоб розповідати про нас людям, об’єднувати їх навколо нас. Цілі УДА – боротьба з Російською імперією й путінським режимом, надання вольностей і свобод народам, які борються за свою незалежність усередині Росії, а також фізична ліквідація ворогів, на чиїх руках – кров українців, на чиїй совісті – розбиті сім’ї, зруйновані села й міста.
* * *
В України є її захисники. Вони нездоланні. І коли б ви їх не запитали, чи їм не складно, не страшно, як переборюють труднощі, почуєте у відповідь: “У нас все добре”. Вони не розповідають про жахи війни, щоб уберегти інших. Не жалітимуться, що мерзнуть на посту, бо зимової форми ще не дочекалися. Не скаржитимуться, що їм морально складно стояти 12 місяців чи й більше на передових позиціях без заміни і бачити рідних лише двічі на рік під час відпустки. Не згадають у розмові, що втомилися сидіти в окопах під постійні канонади ворожих обстрілів, зокрема й упродовж так званого чергового перемир’я. У них все добре. Ось тільки в тилу люди чомусь дозволяють собі втомлюватися. А захисники незламні. Вони боронять рідну землю, оберігають свій народ, ходять під ворожими снайперськими кулями й витримують удари ворожих снарядів, живуть на війні, щоб за кількадесят, кількасот кілометрів за їхніми спинами інші жили в мирі.
Але в тилу Україну захищати теж треба. І захисників підтримувати необхідно – діями і словом, дитячими малюнками й домашніми смаколиками, розумінням і відкритістю, проводжаючи на війну й зустрічаючи з неї міцними обіймами й щирими усмішками. Нам усім жити у цій країні. Захистимо її разом!..

(Закінчення.
Початок у номері за 13 жовтня ц.р.).

Анна ВАСЕЦЬКА
“Зоря Полтавщини”

Олександр “Борісич”, Віталій “Грек”, Сергій “Ірокез” смакують полтавськими пиріжками.

“Дядя Вася”.

Олексій Кабушка.