Голова наглядової ради – президент ПАТ “КВБЗ” Володимир ПРИХОДЬКО 14 жовтня відзначає ювілейну дату. Протягом усього свого життя і трудової діяльності він не просто проходив становлення як людина, зростав як висококласний спеціаліст, а й піднімався службовими сходинками. Працював токарем, конструктором, заступником начальника цеху, головним інженером підприємства, директором науково-дослідного інституту. І ось вже майже 30 років як Володимир Іванович очолює Крюківський вагонобудівний завод.
Про значення Крюківського вагонобудівного заводу для Кременчука, області, країни, міжнародні виробничі зв’язки, про трудовий колектив, пріоритетні питання у сучасному транспортному машинобудуванні, а також про інтереси і захоплення ведемо мову з Володимиром Івановичем Приходьком напередодні його ювілею.
– Володимире Івановичу, як починалася ваша трудова біографія? Що спонукало Вас пов’язати своє життя з машинобудуванням?
– З роботи на Крюківському вагонобудівному заводі. З практики студента Крюківського машинобудівного технікуму в 1958 році учнем токаря у механоскладальному цеху. Тоді начальником цеху був Олександр Катасонов. Мені ще не було й 16 років, тож вважався малолітнім до жовтня. Незабаром колектив, у якому я працював, пішов у третю зміну. І я разом з усіма. Вночі так спати хотілося! Профспілковий лідер прийшов і каже майстру: “Ти що робиш: йому немає й 16-ти, а він у третій зміні. Законом це заборонено!” Так мене відправили ту ніч досипати у ящик з ганчірками. А затим перевели на двозмінний графік. Розповідаю це, так би мовити, не для друку, а так – вузлик на згадку.
А вже справжня робота почалася у 1960 році на експериментальній дільниці відділу 50. Тоді майстром на дільниці був Євген Ніссов. Згодом, коли я вже працював головним інженером, він був начальником експериментального цеху. Експериментальна дільниця знаходилася на першому прольоті механоскладального цеху. За стінкою на третьому і четвертому поверсі був відділ 50, де нині кабінет начальника цеху. На експериментальній дільниці складали перші дослідні переправно-десантні машини. Там я й працював.
Багатьох людей з тієї когорти вже немає з нами, а ось із нашою кранівницею Раїсою Товченик нещодавно зустрічався… Таким був початок моєї трудової біографії.
А що стосується зв’язку з машинобудуванням, то мій батько, як ви знаєте, був машинобудівником. Так воно й повелося: вагонобудівний завод, потім навчання, потім Кременчуцький автомобільний завод, тоді знову вагонобудівний. І так до цього часу.
– Чи легко бути головою наглядової ради – президентом великої машинобудівної компанії?
– До речі, батько не хотів, щоб я йшов у машинобудування. Радив займатися наукою. Говорив, що працювати у машинобудуванні важко. Мабуть, він і уявити не міг, що буде так непросто, як зараз в машинобудуванні України. Важке машинобудування – воно завжди важке машинобудування.
Керувати колективом завжди нелегко. Тим більше у часи змін. А останні 35 років маємо лише зміни…
Якщо працювати просто президентом, не вникаючи в оперативну роботу підприємства, не займаючись всіма питаннями разом з правлінням, то, можливо, було б і легко. При такому варіанті, котрий обрав я, це – нелегкий хліб.
Адже питання на рівні голови наглядової ради виникають тоді, коли правління заходить з ними в тупик, коли виникає проблема. У наш час, коли проблем більше, ніж зазвичай, доводиться бути весь час в строю, весь час на найскладніших напрямах. Адже машинобудування не має підтримки держави. Тільки за останній рік певні позиції хоча б окреслюються. А так протягом 25 років керівники країни та Кабінету Міністрів говорили правильні речі, тільки далі слів справа не йшла. Зараз не набагато легше у стосунках із владою.
Завод певною мірою рятує його позитивний імідж у світі. І те, що КВБЗ є для України практично унікальним виробництвом – аналогів немає. Навіть близько немає. Тож той, хто шукає в цій країні партнерів у галузі залізничного транспортного машинобудування, має справу з нами. Можливо, це відіграє позитивну роль у становищі заводу в Україні та за кордоном. Хоча світова конкуренція, на відміну від української, – дуже висока. Якщо у вантажному вагонобудуванні у нас в Україні є конкуренти, то поза вантажним вагонобудуванням за багатьма напрямами ми залишилися єдиними виробниками.
– Як Вам вдається справлятися з труднощами? Ви створили команду однодумців?
– Тільки завдяки наполегливій праці! Що стосується команди однодумців, то така команда є. Інша справа – наскільки ця команда може за цих умов забезпечити стабільну роботу. Не лише єдність думок визначає результат. Його визначає й уміння вирішувати масштабні завдання, що виходять за межі галузі в країні. Це не просто – управляти підприємством і виконувати внутрішньогалузеві завдання. Масштаби нашого акціонерного товариства не дозволяють обмежити діяльність тільки галузевими завданнями. Це і добре, і погано водночас. Та нічого, принаймні перспективи ми бачимо.
– Володимире Івановичу, яке становище займає КВБЗ в Кременчуці, області, Україні, як виглядає на фоні інших вагонобудівних заводів в ближньому й далекому зарубіжжі?
– Таке підприємство, як наше, виходить не тільки за межі міста, а й області по своєму колу проблем і завдань, які вирішує. В рамках міста та області ми ведемо тільки окремі напрями – вони стосуються локальних завдань комунального господарства плюс реконструкція, ремонт об’єктів соціально-культурної сфери. Сюди ж входить забезпечення Крюківської сторони Кременчука теплом та гарячою водою.
Що стосується інших вагонобудівних заводів, то в країні ми – флагмани. Ми, як уже говорив раніше, за багатьма напрямами єдині виробники.
Та й чимало європейських держав не можуть похвалитися тим, що мають виробництво вантажних вагонів та рейкового транспорту соціального призначення. Точніше, в Європі країн, що мають виробництво пасажирського транспорту, одиниці.
Україна гідна того, щоб мати таку високотехнологічну галузь. І вона її має, бо вона – Україна. А ще тому, що ми стараємось створювати, розвивати і підтримувати. Безумовно, ініціатива значною мірою йде від нас, крюків’ян.
Що стосується інших вагонобудівних заводів далекого зарубіжжя, то ми на тому рівні, що можемо виготовляти все те, що й вони. І виготовляємо. Інша справа, що в деяких галузях ми досить молоді. Наприклад, у пасажирському вагонобудуванні – лише 15 років. У вантажному вагонобудуванні – з 1930 року, ремонтами рухомого складу займаємось практично 150 літ.
Тому ми виглядаємо цілком пристойно. Нас знають, нас чують, таких, як ми, виробників техніки відповідного класу не так багато у світі. А таких, щоб виготовляли широкий спектр техніки на одному майданчику, просто немає. Не прийнято ніде в бізнесі одночасно виготовляти пасажирську й вантажну техніку, ескалатори та ще й прагнути виготовляти локомотиви, тягу.
Є схожа компанія в Китаї, але вона на весь світ одна така, котра займається всім спектром пасажирського транспорту. І все ж вантажна техніка там виготовляється окремо.
– Які найбільш значимі етапи вашого життя і життя колективу Ви можете виділити за останні 30 років?
– Чому за 30? Ви маєте на увазі роки мого директорства? Вони насамперед пов’язані зі знаковими подіями у розвитку підприємства і його колективу.
Кінець 1980-х – початок 1990-х – це розширення торгових відносин з Китайською Народною Республікою, поставки вантажних вагонів до цієї країни.
Хочу виділити етап, коли ми згорнули виробництво техніки для Збройних сил і переходили на альтернативне виробництво. Спочатку – техніки для будівництва доріг, а потім – пасажирського транспорту. Це період 1995–2000 років.
Знаковою подією стала поява у географії наших поставок Іранських Ісламських залізниць, Ірану як країни. Ми поставили туди таку значну кількість піввагонів, що кожен шостий вантажний вагон у тій країні був наш. Стали найбільшими експортерами вантажних вагонів до Ірану. Це був період 1996–2006 років.
У той же час серед знакових подій було перетворення нашого підприємства спочатку в орендне, а затим в акціонерне товариство. Ми практично повністю відокремилися від державної системи управління підприємствами. І, незважаючи на наявність профільного міністерства – Мінпромполітики України, – практично були залишені на самих себе.
Можливо, перебуваючи під егідою держави, ми були б більш захищеними. Але краще мати вільний вибір в економічній політиці. Життя показало, що за час, що минув, з економічної карти України більше половини державних підприємств просто зникли. І це при тому, що коли ми відходили від державного сектора, то вони були повнокровними, здоровими і самодостатніми колективами. А сьогодні їх просто немає. Приватні ж у більшості своїй збереглися.
Мені це нагадує тривале перебування дорослих дітей під крилом у батьків. Тільки коли людина створює свою родину, починає відчувати свою відповідальність за долю цієї родини, тоді робить вчинки, які справді дають результат. Не думаю, що у нашого підприємства була б краща доля, якби ми залишилися під крилом у держави, а не стали акціонерним товариством. Я в цьому не сумніваюся. Тож акціонування – важливий етап у моєму особистому житті та в історії колективу.
Підказати, як організовувати цю роботу, як створювати акціонерне товариство, як рулити, було нікому. Тим не менше, розвиток підприємства продовжується й на сьогоднішній день. Ми розширюємо номенклатуру виготовлюваної продукції, протистоїмо політичним проблемам України, бо це наша держава, наша територія. Ну і поступово вирулюємо з чергової кризи.
Думаю, й далі будемо розвиватися не тільки у вантажному та пасажирському вагонобудуванні, а й у складанні дорожніх машин та інших видів техніки. Деякі питання вирішуються сьогодні, інші – у перспективі на 2018–2019 роки.
У будь-якому випадку ми на виду, цікаві для партнерів в Україні та за її межами. Упевнений, у цьому ми переконаємось ще не раз.
– Які питання для Вас є пріоритетними?
– Насамперед це збереження колективу. Наскільки це вдається? Настільки, наскільки вистачає фінансів. Якщо щось не відбувається, значить, ми не можемо забезпечити це фінансово. Це не означає, що ми цього не бачимо, не розуміємо. Як вирішувати завдання, ми бачимо, але всі вони вимагають значних фінансових ресурсів. Скажу і повторю ще раз: усі фінансові ресурси націлені на одне – зберегти колектив, підприємство.
Разом з цим першочергово я також займаюся стратегічним розвитком заводу, розширенням номенклатури виготовлюваної продукції, збільшенням кола партнерів в Україні та за її межами, встановленням контактів з крупними фірмами, які виявлять інтерес до нашого підприємства в Україні як до партнера, з яким хочеться і потрібно співпрацювати.
Нас виручають стиль і методи нашої роботи: ми прозорі, не здійснюємо ніяких дій, які б виходили за межі діючого законодавства, проходимо аудити світових аудиторських компаній, які щороку фіксують результати нашої роботи і оцінюють прозорість нашого бізнесу. І серйозних зауважень від аудиторів не маємо.
Менеджмент підприємства не компрометує ні себе, ні завод своїми діями. І все це відзначається, особливо на тлі того, що відбувається в Україні. На жаль, у нашій державі є різний бізнес, непрозорого дуже багато. Але це – не для нас.
Отож є два питання, яким я приділяю найбільше уваги, – збереження колективу та стратегічний розвиток. На це спрямовую в основному свій час і сили.
– Володимире Івановичу, що Ви найбільше цінуєте в людях?
– Вважаю, що навколо мене люди розумні, підготовлені, тобто такі, які можуть зробити те, що від них вимагає ситуація на підприємстві. Найбільше ціную в людях порядність, безкорисливість і самовідданість у роботі. Таких немало серед тих, хто зі мною працює. Порядність – це основа, безкорисливість – це дуже непроста характеристика. А без самовідданості просто не можна. Тут уже треба робити вибір: або віддаватися роботі сповна, або шукати інше місце роботи і обирати іншу професію.
– У будь-якій справі є переломні моменти. Які були у Вас?
– Повернення з автомобілебудування у вагонобудування у 1978 році. Була проблема вибору. Від’їзд свого часу на навчання в академію і повернення до Кременчука.
А далі переломних моментів, за великим рахунком, не було. Якщо не вважати державного перевороту 1991 року – так званого “ГКЧП”, коли мене хотіли не просто зняти з посади, а й заслати. За той наказ, в якому було написано, що необхідно забезпечити безпеку підприємства, як це ми завжди пишемо. Чомусь у цьому деякі гарячі голови побачили дії, націлені на боротьбу з демократією (сміється). Це було, нерви трохи пошарпали.
А в іншому вся робота на КВБЗ була в одному ритмі, в одному режимі, в одній системі. І переломних моментів більше не виникало. Хоча було три кризи.
– Як Ви проводите вільний час? Крім роботи на підприємстві, в Національному комітеті з промислового розвитку, у Вас є інтереси, захоплення?
– У мене й вільного часу практично немає. Коли він є, то вистачає лише на те, щоб прочитати книгу чи подивитися якусь програму.
– Ви щаслива людина? Що Вам заважає жити, а що допомагає?
– Ну, звичайно, щаслива. Я досяг чого хотів. Багато створив у житті, насамперед там, де працюю. Все на заводі робилося за моєю безпосередньою участю, чимало справ очолював.
Я горджуся своєю родиною, своїми дітьми та онуками, своїми найближчими родичами. Слава Богу, проблем вони мені не створюють. Є взаєморозуміння й підтримка. Це багато значить.
Допомагають вдома родина, а на роботі – колектив. А заважає – відсутність єдиного бачення майбутнього України та її долі. І, на жаль, у багатьох випадках – відсутність дій. Україна заслуговує кращої долі й має на це не лише право, а й усі можливості. Але виявити все це в роботі, в своїх діях український народ часто не може. Багато залежить від того, як в цілому розвивається країна. А це у свою чергу залежить від її керівників.
Ще заважає мені працювати те, що частину сил доводиться витрачати на боротьбу там, де немає підтримки. На боротьбу з перепонами, або байдужістю, або бездіяльністю. На це доводиться витрачати час, якого, безумовно, шкода.
– Про що Ви мрієте?
– Щоб в Україні запанував мир. І щоб наша держава посіла своє гідне місце серед розвинених країн, надолуживши втрачене, пограбоване за останні 25 років. Тоді українці будуть щасливими і не шукатимуть свою долю за кордоном. Будуть тут працювати і жити нормально. Ось такі мрії…
Думаю, що мине цей час невизначеності, і ми досягнемо результату, якого прагнемо.

Ганна КУДІЯРОВА
Журналіст