Черговий фронтовий маршрут волонтерів ГС “Координаційний центр “Громада Полтавщини” й ГО “АТО – Майдан – Кременчук” проліг Донеччиною – цього разу ближче до Азовського моря, а потім змістився до Мар’їнки. Краяни провідали, привезли необхідні речі й гостинці бійцям 59-ї окремої мотопіхотної бригади, Української добровольчої армії та 92-ї окремої механізованої бригади. Традиційно лікар обласної клінічної лікарні імені М. В. Скліфосовського Таміла Литвиненко “порихтувала” захисникам спини.
Охороняти й обороняти Маріуполь
На в’їзді в місто подорожніх зустрічає величезний монумент сталевара. Його “одягли” у вишиванку з нагоди 120-річчя місцевого металургійного заводу ще в середині лютого цього року. Зупинятися, щоб роздивитися скульптуру, немає часу, бо в районі Водяного Волноваського району (за Маріуполем, ближче до східного кордону) уже чекають бійці 59-ї окремої мотопіхотної бригади.
– О, це ж рідне, – бере до рук книгу Миколи Гоголя, яку разом з іншою літературою привезли волонтери, старший навідник АГС (автоматичного гранатомета станкового. – Авт.) 9-го батальйону 59-ї бригади Руслан Шило.
Він родом із Котельви. В армії вже тривалий час. Строкову службу проходив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Захотів зостатися у війську. В Полтаві пройшов вишкіл у роті прапорщиків, залишився служити в обласному центрі. Контракт із ЗСУ підписав ще 2003-го. За власним бажанням уклав річний контракт на службу в зоні проведення антитерористичної операції.
– Вирішив піти захищати державу. Чимало друзів воювали в АТО. Мене прикомандирували до цього підрозділу взимку 2017-го. Із травня – на передньому краї. Зайшли на позиції охороняти й обороняти Маріуполь. Хоч людей у нас небагато, але тримаємось. Сподіваємося, контрактники прийдуть. Маріупольський напрямок вважається одним із найскладніших. Обстріли щодня. Починаються з 20-ї години й тривають до ранку. Прилітають міни 82-гі, 120-ті, з БМП б’ють, працюють з “Утьосів” і ДШК (великокаліберні кулемети. – Авт.). Прострілюють постійно, – розповідає Руслан Шило. – Із місцевими стараємося не контактувати, бо більшість людей – за ту сторону. В одному з тутешніх магазинів казали: “Чого ви сюди прийшли? Доки вас не було, не стріляли”. Десь близько третини місцевих – за Україну, інші – ні. Продуктами харчування ми забезпечені, аби було кому готувати. Свого часу на одній із позицій я куховарив. Спробував раз, хлопці скуштували, сказали, що дуже смачно вийшло. Тож і стріляв, і куховарив. Сюди, на позицію, де нині служу, привозять обіди тричі на день. Не домашнє, звісно, та їсти можна. Крім того, у бліндажі щось можемо приготувати.
Руслан говорить, що складно сказати, чи змінилася Українська армія за весь час його служби. Зрушення, каже, є, але не глибинні. Хочеться кращих, як у європейських чи американських збройних силах.
– Роботи в людей немає, тож нині в армію і йдуть. Тут хоч якісь гроші платять. Зокрема й жінки підписують контракти. На передову, звісно, дуже ніхто не рветься. Вважаю, тим, хто воює на передньому краї, платити треба як мінімум 20 тисяч гривень, щоб люди знали, за що ризикують життям. Із навчальних частин до нас приходять, але мало. Одиничні випадки. Більшість звільняються, особливо ті, які піврічні контракти укладали. Солдати розчаровуються, – пояснює боєць.
Ротний Вадим “Гром” проводить екскурсію бліндажами. Показує, як облаштувалися, яку мають кухню, як обладнали душову. Хоч позиції, де стоїть підрозділ, і вважаються першою лінією, ворожі снаряди сюди долітають. Нещодавно 120-ми обстріляли.
– Он вирва яка на дорозі лишилася, – показує Вадим. – А он у стовбур влучили.
Назустріч іде боєць. Несе маскувальну сітку.
– Це Степанович, – знайомить “Гром”.
– А нащо ви сітку несете? Що нею маскуватимете? – питає волонтерка “Громади Полтавщини” Наталія Костіна.
– Військова таємниця, – відказує Степанович, усміхаючись очима. Проходить повз.
У Водяному небезпечно. Оборонці не хочуть пускати туди волонтерів. Наталія Костіна стоїть на своєму – треба обов’язково дістатися до бійців на “нульовку”. Якраз випадає нагода. Звідти приїхав Олександр Миколайович “Афганець”, щоб перевезти частину гостинців із Полтавщини побратимам. Погоджується підкинути волонтерів туди й назад. Зупиняється біля однієї з хат. Усередині є світло. Працюють вентилятор і холодильник.
– Доки у трансформатор не втрапить, то електрика є, – говорять бійці, які зустрічають волонтерів.
Розповідають, що місцевого населення у Водяному раніше було 1200 осіб. Нині дев’ять. Зокрема залишилася бабуся, яка тримає сорок кіз.
– Приносить нам щодня молоко, а ми з нею то хлібом, то тушкованим м’ясом ділимось, – пояснюють. – Дід сам живе. Також іще мешкають пара родин, яким за 60 років. У них хоч машини є, то вони виїжджають у місто. Перебиратися не хочуть. Кажуть: “Куди вже їхати?”
У Водяному обстріли щодня. Працюють ворожі танки, “гради”, артилерія. Жодного цілого будинку немає.
– Одного разу телефонує до нас місцева бабуся, яка виїхала, й питає: “Хлопці, а моя “кравчучка” де там?” “Бабусю, у вас півхати немає, а ви про “кравчучку” бідкаєтеся”, – говоримо їй.
Здалеку чути постріли, тож “Афганець” каже, що пора відвезти волонтерів назад. Дорогою заходить мова про бойовий дух воїнів:
– Коли вночі починається “заруба”, хлопці готові йти вперед. Але ж не дозволяють. По радіоперехвату ми чули, що сепари говорили, мовляв, українська армія не така, як 2014-го. Зміцніла, – не відводячи очей від дороги, розповідає Олександр Миколайович. Додає: – Стояти тут – це не проблема. Головне – знати, за що. Шкода тільки, що такі хороші молоді хлопці гинуть. Хоч би згодом держава не сказала тим, хто повернувся і повернеться з війни: “Ми вас туди не посилали”, – як торочили нам після Афганістану.
Наступними волонтери вирішують навідати воїнів 8-го окремого батальйону “Аратта” Української добровольчої армії. Там теж служать мешканці Полтавщини, а віднедавна й популярний російський актор Анатолій Пашинін, відомий зокрема за роллю старшого лейтенанта Олександра Дороніна у фільмі “Грозові ворота”.
Дорогою зупиняємося в Маріуполі купити морозива. Волонтер ГО “АТО – Майдан – Кременчук” Леонід Харченко йде в магазин. Повертається обурений і з порожніми руками:
– Оце мені продавчиня випалила. Говорю їй: “Можна чотири морозива, будь ласка?”. А вона мені: “А что это такое?” “Ну як що, морозиво”, – дивуюся я. “Не знаю, что это”, – стоїть на своєму. “То їжте його сама”, – відрізав я і вийшов із магазину. От сепаратистка…
Зведення зі штабу АТО про кількість поранених і загиблих – не статистика, а реальні люди
Із зими цього року в 8-му окремому батальйоні “Аратта” Української добровольчої армії воює миргородець із позивним “Полтава”. У 2015 – 2016 роках за мобілізацією служив у Збройних силах України, у 24-й окремій механізованій бригаді, на Луганщині. Через деякий час після повернення додому знову пішов на війну.
– В УДА є ідеї та мотивація. Вмотивовані люди набагато боєздатніші, ніж ті, кого цікавлять лише статуси, кошти і пільги. На війні люди стають одним цілим, їх єднає особливий дух. Коли воюєш, відчуваєш, заради чого сюди прийшов, – розмірковує “Полтава”. – Повернувшись додому, я спостерігав за своїми сусідами, за людьми, з якими спілкуюся. Зрозумів, що для них війна – це щось таке далеке, десь там, по телевізору, це зведення у рядку, що біжить, про кількість загиблих і поранених. Для мене то не статистика, не цифри, а реальні люди. Зрозумів, що хлопці там воюють, а я сиджу вдома. Тож вирішив повернутися, але в більш мотивований підрозділ. Тут реально готують на війну. У нас спрощена система підготовки спецназу, бо не маємо часу. Фізичні навантаження на межі можливого. Вишкіл триває для кожного по-різному. Залежить від того, скільки людині потрібно й наскільки вона викладається у цьому процесі.
Позиції, на яких воюють бійці “Аратти”, – одні з найгарячіших на фронті. Нині – у секторі М. Там воїни захищають державу пліч-о-пліч із військовослужбовцями Збройних сил України.
– У нас тут, на місцях, нормальні стосунки із ЗСУ. Побратимські, дружні. Допомагаємо один одному. Власне, Українська добровольча армія допоміжна для Збройних сил України. У багатьох моментах ми їх виручаємо. Якісь ділянки фронту, які вони не можуть закрити, беремо на себе. Завоювали авторитет. Нас поважають, знають, що можна покластися. Ми багато в чому прогресивніші. Тягнемо за собою ЗСУ в багатьох моментах. Наприклад, маємо суперову аеророзвідку, – розповідає заступник начальника штабу 8-го окремого батальйону “Аратта” УДА “Лев”.
Добровольці, каже, у підрозділ приходять, хоч не так густо, як раніше. Проте, додає, це добре, бо нема застою.
– Нині на фронті затяжна окопна війна і, на жаль, спад духу населення в тилу. Можливо, вона й розрахована на те, щоби психологічно придавити наш народ. Залишилися найтерплячіші, які тягнуть лямку далі. Думаю, ситуація зміниться. Нас ще чекає підйом, – говорить “Лев”. – Нині так видається, що, цілком можливо, війна йде до замороженого конфлікту. Він, зрозуміло, не в наших інтересах. Україна має силу й може вести бойові дії. Для цього потрібно мобілізувати всю націю довкола проблеми, усвідомити, що в нас війна, а не антитерористична операція, при тому війна з Росією, і задіяти всі можливі засоби. Тоді ми здатні перемагати. Усе залежить від нас. Якщо чітко визначимо, що боротимемося, що готові воювати до кінця, то будемо здатні перемогти й навіть силовим шляхом звільнити окуповану територію. Для цього треба озброюватись, озброюватись і ще раз озброюватись, готуватися, шукати союзників, але розуміючи, що насамперед опиратися треба на власні сили. Необхідно підключати всі засоби – від дипломатичних до військових.
За словами “Лева”, багато бійців противника демотивовані, деморалізовані, не знають, до чого все йде.
– Вони просто маріонетки, пішаки у грі. Путін використає їх, як колись діяв Сталін, у своїх цілях і потім легко позбудеться. По той бік стоять солдати з досвідом, і курсанти приїжджають опановувати й закріплювати бойові навички. Є регулярні війська – російські десантники, морська піхота. І ще місцеві колаборанти, яких дедалі менше. Вони там практично ніхто, – продовжує заступник начальника штабу “Аратти”.
На його думку, порівняно з 2014-им у розвитку армії є позитив, “але можемо й повинні робити набагато більше”.
– Нині так виходить, що добровольці, хоча їх дуже мало, багато в чому передові й кращі, ніж професійні військові. Можливо, для багатьох пересічних людей ми можемо здатися божевільними, але йдемо на війну за власним бажанням, не за мобілізацією й не заради грошей чи нагород. Для нас щастя й велика честь захищати Батьківщину. Ми тут народилися, виростали, живемо, і в нас прийшли все це відібрати. Нічого прекраснішого й благороднішого не може бути в житті, ніж стояти за свою націю, – говорить “Лев”.
Із маріупольцями, каже, часом спілкується, цікавиться їхньою думкою щодо ставлення місцевих до України. Відповідають, що частина підтримують, а частина за Росію. Останні притихли, бояться відкрито висловлювати свої погляди. Значна маса хоче, щоб просто не було війни, ходити далі працювати на завод, – немає різниці, яка влада.
– Двічі їхав у поїзді з людьми з окупованих територій. Одні щиро негативно оцінюють все, що там відбувається, й чекають повернення української влади. Інша попутниця казала, що вона не проти України, але не хоче визнати прямої агресії Росії. Думає, що це справді якийсь внутрішній конфлікт. Таке враження, що їй це вбили в голову, – розповідає “Лев”.
Він говорить, що забезпечення в “Аратти” – волонтерське.
– Уже сформувалися волонтерські групи, які від початку й дотепер із нами. Допомагають постійно. Долучаються й інші, як, наприклад, ви. Хтось когось знає, зідзвонилися, приїхали, щось привезли. Допомагає український народ. Фінансово підтримують заможні люди, зокрема підприємці. Щодо технічного забезпечення, то що дістали, те і маємо. Важкого озброєння в нас нема, але ті цілі, які ставимо перед собою, виконуємо. Нам не присвоюють статус учасника бойових дій, бо ми не бійці ЗСУ чи Нацгвардії. Єдине, можемо отримати статус бійця-добровольця, який визнали деякі обласні ради. Не знаю насправді, що таке посвідчення дає. Частина наших людей їх оформила. Я не маю. Згодом, думаю, нас визнають, нікуди не дінуться. В Україні влада таки буде національною. Ми на цьому шляху. Зрештою прийдуть люди, які дбатимуть про народ, – додає “Лев”. – Думаю, Росія до середини століття як держава розпадеться. Можливо, Путін – останній сильний президент. Україна ж розвиватиметься.
“Із місцевими навіть дуже добре контактуємо. Вони раді, що ми тут”
Перед приїздом у Мар’їнку волонтери мають дістатися на інші позиції 92-ї бригади неподалік Донецька. Щоправда, на передній край бійці не пускають. Виїжджають назустріч самі. У населеному пункті, де зустрічаються з кременчужанами й полтавцями, відлуння війни теж помітне. Видно пошкоджені будинки.
– А ви сала не привезли? – питає командир відділення 92-ї бригади харків’янин Олександр “Борісич”.
– Та ми другий день їздимо, а спека он яка! До вас свіжим би не довезли, – каже Леонід Харченко.
– Я вже так давно сала не їв. Дуже хочеться, – каже “Борісич”.
– Зрозумів. Наступного разу вам веземо насамперед сало, – усміхається Леонід Харченко.
Крайня точка фронтового маршруту цього разу – сусідка Донецька Мар’їнка. Туди волонтери їхали провідати зокрема головного сержанта 1-ї роти 1-го батальйону 92-ї бригади кременчужанина Шухрата із позивним “Шухер”. А виявилось, що разом із ним служить ще однин краянин із Машівки Антон Фірманюк.
– О! Полтавські номери. Хоч виходь і цілуй, – вигукує останній, побачивши авто, яким приїхали кременчужани й полтавці.
Чоловік на війні уже три роки. На початку 2015-го пішов добровольцем за мобілізацією, а потім підписав контракт, бо вирішив, що так треба. Вдома хоч і заперечували, але марно.
– Я зібрав сумку й поїхав. Хто як не ми. У 92-й бригаді з початку служби. І на Луганщині, й на Донеччині воював. Четвертий місяць у Мар’їнці, – розповідає Антон Фірманюк.
Окрім військових обов’язків, у машівця є й побутові. Наприклад, куховарити.
– Більшість у підрозділі – діти, по 20–21 року, є й 18–19-річні. Вони й поняття не мають, що таке готувати. А їсти ж щось треба. Як їх змушувати щось робити, то краще сам. Хай ліпше посплять, бо ночі всякі бувають. Ми тут усі готуємо, але керую я, – розповідає Антон Фірманюк. – За ці роки солдатська їжа приїдається. Коли ж волонтери привозять зокрема й домашні харчі, у них зовсім інший смак. І настрій тоді зовсім інший.
– Служитимете й далі? – питаю.
– Сто відсотків. Он отам десь кучугура (показує на терикон. – Авт.), ми її так називаємо. Поки за неї не зайду, додому не поїду. Якщо зайдемо за неї, то далі вже спокійно вичистимо територію. От вона нас тримає, бо ми, виходить, унизу, а противник вище. Поки що не можемо туди підібратися, але в найближчому майбутньому все вийде. Не тільки я так думаю, – каже боєць. – Машівці привіт. І хай не бояться йти служити. Спочатку й мені було страшно, а потім людина втягується. Зараз уже практично нічого не лякає.
– Ось це танчик бив, – починає експрес-екскурсію Антон Фірманюк.
Помічає двох молодих бійців, які несуть на позиції по пляшці солодкого напою, що привезли волонтери. Гукає:
– А чому ви тільки собі взяли? Чому не більше?
– Видали стільки, – каже один з юнаків.
– Добре, потім прийдеш, іще дам, – відказує машівець.
– Жалієте хлопців, – говорю.
– Ну діти ж, – щиросердно відповідає співрозмовник. Щодо спілкування з тамтешнім населенням додає: – З місцевими навіть дуже добре контактуємо. Продукти харчування лишаються, то ділимось із ними. У дитсадки, дитбудинки віддаємо. Місцеві до нас добре ставляться і ми до них так само. Вони раді, що ми тут…
“Шухер” на війні з 2014 року. Пішов добровольцем, згодом уклав контракт до закінчення особливого періоду. На інший термін тоді не пропонували. З осені минулого року – на позиціях у Мар’їнці. До того воював у Трьохізбенці, Райгородці, Станиці Луганській.
– У 2014-му багато молодих хлопців загинули на війні. Мені уже 47 років, чималу частину життя прожив. Маю сина. А що встигли ті юнаки? Вирішив іти захищати Україну, бо в 2014-му патріотизм зашкалював, душа кипіла. Служитиму, доки Крим не визволимо, – говорить Шухрат. Розповідає, що на позиціях ситуація неспокійна: – Навіть коли перемир’я оголошують, все одно стрілкотня увечері йде. Ще залежить від противника, який трапиться. Є спокійніші, є шаленці. Нову ротацію вже можемо визначити за обстрілом. Увечері на місці, де нині стоїмо, знаходитися не можна. Прилітає. Коли дуже нахабніють, даємо відповідь. Контрактники до нас приходять, але хочеться, щоб ішли ті, які справді прагнуть служити.
У мові Шухрата яскраво відчутний акцент, та й ім’я для України екзотичне. Чоловік приїхав на Полтавщину 1987 року із міста Самарканд (Узбекистан). Відтоді живе в Кременчуці.
– Люблю це місто. Кременчук – це моя батьківщина. Повсюди побував, але все одно тягне назад, немов магнітом. В Україні можна жити. Вона кожного прийме, якщо приїхав із чистим серцем. Вона відрізняється від інших держав. В іншому місці жити б не хотів, – говорить Шухрат. – Я громадянин України, а захищати територіальну цілісність своєї держави – обов’язок кожного громадянина…
– Будьте певні, ворога далі не пустимо. І перемога наша не за горами, – каже на прощання Антон Фірманюк.
Цим словам віриш на сто відсотків.

Анна ВАСЕЦЬКА.