Валерій Марченко народився 16 вересня 1947 року в Києві. Онук (по матері) Михайла Івановича Марченка – українського історика, автора численних праць з історії України доби середньовіччя, першого радянського ректора Львівського університету, якого на початку 1941-го арештували за доносом. За звинуваченням у “буржуазному націоналізмі” Михайло Марченко відбув ув’язнення у Новосибірській тюрмі. Дід і мама (відомий педагог Ніна Смужаниця-Марченко) мали великий вплив на формування Валерія Марченка саме як українського інтелектуала.
Киянин-журналіст, що був схожий на французького актора Бельмондо, перекладач-філософ, учасник Української Гельсінкської групи, він відкрито виступав проти русифікації, писав про Голодомор і висміював соціалістичний реалізм у літературі. За це Валерія Марченка ув’язнили у табір суворого режиму на Уралі, фактично прирікши на смерть, адже він мав хворі нирки. Його заарештували влітку 1973-го, а засудили в грудні на 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2 роки заслання.
Валерій навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови у Бакинському університеті. З 1970 року був співробітником газети “Літературна Україна”. За сумісництвом викладав українську мову та літературу в середній школі у Києві. У 1971–1972 роках опублікував ряд перекладів із азербайджанської. В період 1968– 1973-х років були написані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про Миколу Зерова, публіцистичні статті “Київський діалог”, “Страшний якийсь тягар” та інші. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменистану.
Відбував покарання у пермському таборі для політв’язнів №35. В ув’язненні познайомився з українськими правозахисниками Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. Написав ряд публіцистичних нарисів, у яких висвітлював умови існування в’язнів у радянських таборах, трагічні події 1940–1950-х років у Західній Україні. Почав перекладати з англійської “Троє в одному човні, якщо не рахувати собаки” Дж. К. Джерома.
Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка привела до інвалідності, Валерій Марченко відмовився писати заяву-каяття. У колонії він не переходив на російську навіть зі своїми російськомовними співкамерниками, дехто з них це поважав. Семен Глузман згадував: “Іронічний, гострий, дотепний, Валера змінювався, коли наша розмова торкалась його мами. І одного разу я зрозумів, що їхні такі ясні стосунки “мати-син” мали і зовсім інший відтінок, мною раніше ніколи не бачений, їх зв’язувала дружба”.
Після звільнення з ув’язнення Валерій Марченко жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті. Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести із засудженням радянської тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР “Про посилення вивчення російської мови у школах України”, яку назвав “найсвіжішим Валуєвським указом”. Дві статті, які Валерій Марченко передав для друку на Захід, потрапили до рук кадебістів, і арешт не забарився.
21 жовтня 1983-го важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13–14 березня 1984 року судять. Винним себе він не визнав. В останньому слові сказав, що “вірить у Бога та в добре начало в людях”, що “завжди намагався робити людям добро”. Він заявив також, що “держава мільйон разів завинила перед громадянами”, і він протестуватиме проти цього до кінця свого життя.
“Перебуваючи в пермських радянських концтаборах, я зіштовхнувся з брехнею та беззаконням. Як людина вільна, тобто така, що вважає себе вільною, де і в яких умовах вона не перебувала б, я не міг мовчати і писав про те. За це мене зараз судять. Я проти брехні й облуди, беззаконня і фальші. Я за вільну розкуту думку, я захищаю гідність людини, відстоюючи високі моральні принципи як християнин, керуюся Божими заповідями. Мені як громадянинові і чоловікові соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги. За всю історію існування держав не було таких ганебних фактів”, – сказав Валерій Марченко у своєму останньому слові на суді.
Як “особливо небезпечного рецидивіста” Валерія Марченка засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.
“Можна було дати і менше, я стільки не проживу”, – такими були слова Валерія після оголошення вироку.
Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром у нього відмовили нирки.
Помер 5 жовтня 1984 року в тюремній лікарні в Ленінграді. Мати Валерія змогла добитися видачі тіла сина. Похований у селі Гатному (Києво-Святошинського району Київської області) поруч із могилою діда. 1991 року Валерія Марченка було реабілітовано посмертно.
У Гамбурзі вийшла в перекладі німецькою мовою книга про життя і творчість Валерія Марченка – “Я не маю ні дому, ні вулиці”.
Історію життя, творчості, любові й сподівань Валерія Марченка його мати зібрала у книгу “Листи до матері з неволі”. Через брак коштів вона вийшла невеликим накладом. “Видати б цю книгу масовим накладом, дати в кожну українську школу. І в Криму, і в Луганську… Тоді б і вибори проходили інакше, більш усвідомлено, може. Нема грошей… У країні така непомірна кількість мільйонерів із мільярдерами, особисті літаки, яхти. А на книгу “Листи до матері з неволі” грошей нема”, – гірко сказав Семен Глузман…

Підготувала Марія ВІТРИЧ.