Ждан В'ячеслав Миколайович
Ректор Вищого державного навчального закладу України “Українська медична стоматологічна академія”, заслужений лікар України, професор, доктор медичних наук, академік Української академії наук, віце-президент Республіканського наукового товариства ревматологів та Асоціації ревматологів України, президент Полтавської обласної громадської організації “Асоціація лікарів сімейної медицини”. Автор 313 наукових праць, 4 підручників, 8 патентів. Його наукові роботи присвячені детальному вивченню питання медичної допомоги хворим із ішемічною хворобою серця з усіма її ускладненнями; впливу іонізуючого випромінювання на розвиток та перебіг хвороб серця та кістково-м'язової системи.
У квітні 1997 року В'ячеслав Миколайович Ждан очолив новостворену кафедру удосконалення лікарів-терапевтів УМСА. З липня 2000 року – головний лікар Полтавської обласної клінічної лікарні ім. М.В. Скліфосовського. За час його роботи на цій посаді значно покращились показники роботи лікарні, активно впроваджуються нові методики діагностики та лікування. За активною участю головного лікаря В'ячеслава Ждана, обласних фахівців, разом із управлінням охорони здоров'я, Українською медичною стоматологічною академією в області продовжуються виїзди бригад фахівців безпосередньо в села для проведення на місцях профоглядів, диспансеризації та оздоровлення працівників сільського господарства та жителів села. З лютого 2001 року В'ячеслав Ждан – завідувач кафедри загальної практики – сімейної медицини УМСА. Одночасно з функціями завідувача кафедри й головного лікаря на Ждана В.М. покладаються обов'язки віце-президента Республіканського наукового товариства ревматологів та Асоціації ревматологів України.
За плідну та творчу багаторічну роботу в 2002 році В'ячеславу Миколайовичу присуджено звання “Заслужений лікар України”. З вересня 2003 року В'ячеслав Ждан – ректор Вищого державного навчального закладу України “Українська медична стоматологічна академія”. За багаторічну сумлінну працю, високу професійну майстерність у 2005 році йому присвоєно звання академіка Української академії наук.

“Яким би поважним професором ти не був, одного лише звання недостатньо”
– В'ячеславе Миколайовичу, де проходили Ваші “університети”?
– Я закінчив Чутівську середню школу із золотою медаллю. У 1978 році вступив на перший курс лікувального факультету Полтавського медичного стоматологічного інституту. Пам'ятаю, перший іспит склав на п'ятірку, але попереду був екзамен із фізики. В школі я любив біологію, хімію, а фізику терпіти не міг. Допомогла моя гарна пам'ять – я просто вивчив довідник із фізики напам'ять. До речі, інститут теж закінчив із відзнакою.
– Часто на життєві рішення, зокрема й на вибір професії, впливають батьки. Скажіть, лікарська справа – родинна?
– Це дивно, але в нашій родині ні до мене, ні після мене не було медиків. Утім, про те, що стану лікарем, я сказав батькам, іще навчаючись у дев'ятому класі. За освітою вчителі, батьки пропонували мені піти їхнім шляхом. Але я одразу заявив, що вчителем не буду точно. Ніколи не забуду, як мама щовечора сиділа над зошитами, готувалася до уроків. До речі, батьки не відмовляли мене. Але, як то кажуть, не зарікайся: учителем стати таки довелося, адже нині я викладаю – завідую кафедрою сімейної медицини і терапії. Доводиться вчити не тільки студентів, а подеколи й викладачів. Однак вважаю, що основна моя професія – лікар. Іноді замислювався: аби не став лікарем, ким би був? І не уявляю себе ніким іншим… Напевно, в житті не ми обираємо професію, а професія обирає нас.
– На чому Ви спеціалізуєтесь як лікар?
– За спеціальністю я – лікар-кардіолог. Мої кандидатська і докторська дисертації теж присвячені кардіологічним проблемам. А починав фельдшером “швидкої допомоги”. Будучи ще студентом лікувального факультету, працював у нічні зміни. В моїй групі з десяти чоловік тільки двоє не суміщали навчання з роботою. Я вважаю, що студент, який хоче стати лікарем, обов'язково повинен це робити, оскільки так глибше  практикуєш.
– Сьогоднішні студенти схожі на вас тодішніх у своїх прагненнях?
– По-перше, нині дуже багато студентів, які не бажають цього робити. Батьки створюють для них усі умови, забезпечують, хоча тим самим деякою мірою виховують у дітей споживацьке ставлення до життя. По-друге, сьогодні, на жаль, не так багато вакантних посад у лікувальних закладах, щоб студенти могли працювати. Однак, на мій погляд, якщо ти обрав таку професію, то повинен побачити її зсередини, не тільки як лікар у білому халаті зі стетоскопом, а й знати і вміти виконувати роботу медсестри, фельдшера, санітарки.
– Ви і зараз практикуєте?
– Безумовно. Два рази на тиждень – я обов'язково в обласній клінічній лікарні імені Скліфосовського, на базі якої знаходиться кафедра сімейної медицини і терапії. Одна з основних її баз – ревматологічне відділення, яким я завідував із 1992-го по 2000 рік. Консультую, приймаю участь у консиліумах тощо. Колектив кафедри – мої однодумці, талановиті, працелюбні, творчі люди, серед яких сім доцентів, п'ять асистентів, аспіранти.
– Чи потрібна практика на адміністративній роботі?
– Я вважаю, що тільки людина, яка пройшла всі етапи становлення лікаря, має достатньо життєвого й практичного досвіду, щоб адекватно сприймати деякі моменти, пов'язані з адміністративною роботою. Адміністратор, який опікується охороною здоров'я і не має лікарської практики, не зможе повною мірою оцінювати потреби лікаря. В медицині теорія не може бути відірваною від практики. Лікар – людина, яка повинна постійно вчитися. Тому для мене це теж своєрідне навчання. В обласну лікарню зазвичай потрапляють тяжкохворі. Думка одного лікаря – це добре, але думка багатьох дає можливість знайти  раціональне зерно і допомогти людині. Перед проведенням кожного консиліуму я вивчаю історію хвороби і обов'язково – наукову літературу. Бо яким би поважним професором ти не був, одного лише звання недостатньо.
“Коли довго працюєш, розумієш: багато ще не знаєш”
– Ви – автор багатьох наукових праць.
– Треба передавати досвід. Професія лікаря – це на 80 відсотків досвід. Є такий медичний жарт: найкращий лікар – той, який щойно закінчив інститут. А от коли довго працюєш, розумієш: багато ще не знаєш.
– Як Ви оцінюєте нинішню систему вступу до вищих навчальних закладів?
– Медицина – сфера специфічна. І коли сьогодні абітурієнт одночасно подає документи до медичної академії, до технічного та педагогічного університетів, це видається, як мінімум, дивним. Адже це кардинально протилежні сфери діяльності. Якщо раніше абітурієнт подавав документи в нашу академію, він уже чітко орієнтувався, що хоче стати лікарем. Сьогодні молоді люди орієнтовані тільки на те, щоб вступити на державну форму навчання. І, за великим рахунком, їх не цікавить, ким бути. Це не є позитивом. Ми не можемо навчити оперувати апендицит за підручником. Студент має вивчити теорію, а потім не менше п'яти разів сам провести операцію. Бо одна справа – читати, а інша – взяти в руки скальпель і  розтинати тіло живої людини. Це зовсім різні відчуття. У жодному інституті не навчать нюансам роботи хірурга. А сьогодні приходить людина, яка не знає, ким хоче стати – чи то хірургом, чи то педагогом, чи то інженером-сантехніком… В останні два-три роки намітилася навіть така негативна тенденція, коли студенти останніх курсів розчаровуються, розуміють, що неправильно обрали свій професійний шлях.
– Чи є в державі дефіцит лікарів?
– Сьогодні маємо в Україні більше 16 тисяч вак
ансій лікарів. Якщо врахувати працюючих лікарів пенсійного віку й тих, хто працює на неповну ставку, то дефіцит іще більший. Вищі медичні навчальні заклади випускають на рік 6,5 тисячі фахівців, усіх випускників стовідсотково забезпечуємо місцем роботи. Але відчувається дефіцит лікарів не лише на селі, а й навіть у районних лікарнях. Наприклад, у таких, як Чутівська, Машівська, штат укомплектований лише наполовину. Коли я закінчував інститут, влаштуватися лікарем в ЦРЛ, та ще й поблизу Полтави, було тяжко. А сьогодні – немає бажаючих. Водночас ми готуємо, наприклад, агрономів за державний кошт. Працювати ж вони йдуть
у приватний сектор, бо сільськогосподарські підприємства всі приватні. А лікар після закінчення навчання повинен три роки відпрацювати на державу, яка затратила гроші на його підготовку. Думаю, повинен бути переглянутий підхід до підготовки фахівців, необхідно збільшувати випуск лікарів за рахунок держзамовлення. Бо приватна медицина поки що не може і ще протягом багатьох років не зможе стати альтернативою державним медичним закладам.
– Напевно, непросто підтримувати звання одного з провідних навчальних закладів України?
– Колектив нашого навчального закладу – 1237 чоловік, з них 518 – викладацький склад. Навчаються три з половиною тисячі студентів. Звісно, як ректор я намагаюся впроваджувати найсучасніші технології навчання, що дозволило академії піднятися на новий конкурентоспроможний рівень підготовки спеціалістів. Свідченням цього є медалі та дипломи міжнародних виставок. Щороку ми беремо участь у міжнародних виставках престижних навчальних закладів “Сучасна освіта в Україні”. У 2009 році на міжнародній виставці “Освіта та кар'єра. Абітурієнт-2010” за впровадження інноваційних технологій навчання академія нагороджена золотою медаллю. Маємо диплом Міжнародного академічного рейтингу популярності “Золота Фортуна” та чимало інших нагород. Свідченням високого рейтингу академії є також велика кількість іноземних студентів із 42 країн світу.
“Найбільша гордість – онук”
– Як святкуватимете ювілей?
– Раніше ніколи не влаштовував якихось помпезних святкувань у день народження, завжди відзначав його у колі сім'ї, друзів. Утім, ювілей відзначатиму як певний життєвий рубіж, бо все-таки 50 років буває один раз у житті.
– Чи маєте заповітну мрію на цьому рубежі?
– Думаю, що я досяг у житті практично всього, чого хотів. Я – самодостатня людина. Бажаю єдиного – благополуччя в сім'ї. У мене є онук, якого я дуже люблю, днями йому виповниться два роки. Для мене спілкування з ним – безмежна радість. У професійному плані дуже хотілося б нарешті відчути нормальне ставлення до вищої медичної освіти в частині фінансування новітніх технологій навчання. Для прикладу скажу, що сьогодні до 50 відсотків оперативних втручань – ендоскопічні. Але ми не маємо можливості дати студентам вивчити ендоскопічну хірургію. Закінчивши академію, вони не володіють цією методикою. Інший аспект – на  третинному рівні, тобто в обласних лікувальних закладах, де в основному знаходяться бази академії, оперують за допомогою сучасної апаратури. А в районній лікарні, куди приїжджає наш випускник, її просто немає. Тобто існує певний дисонанс, розрив між можливостями, необхідністю і реаліями.
– В'ячеславе Миколайовичу, що Ви найбільше цінуєте в людях?
– Порядність. Якщо вона є, з людиною є сенс мати справу. Тоді всі інші чинники самі собою додаються.
– А за якими критеріями визначаєте, що людина порядна?
– Це, напевно, життєвий досвід. Коли до мого кабінету заходять, я одразу бачу, з ким матиму справу. В мене вже відпрацьований свій алгоритм. Посудіть самі: нині в академії – 81 доктор медичних наук, 318 кандидатів медичних наук. Це високоосвічені люди, з якими доволі непросто говорити, треба мати певний досвід.
– У Вас залишається вільний час?
– Протягом робочого тижня – практично ні. У вихідні, якщо з'являється, люблю їздити на риболовлю, полювання.
– Ви завзятий рибалка?
– Коли є можливість, не пропускаю її. Хоча, напевно, якщо продати всі снасті, які маю, можна купувати рибу щодня! Але це задоволення, коли ти можеш посидіти на березі водойми чи в човні, ні з чим не зрівняти.
– Читаєте в основному наукову літературу?
– Так, але у відпустці не відмовляю собі у задоволенні почитати легкий детектив. Хоча більш ніж два тижні  на рік відпочивати не вдається.
– Друзів багато маєте?
– Достатньо для того, щоб відчувати себе щасливою людиною в цьому відношенні. Вони допомагають вирішувати ті життєві питання, про які не кожному можна навіть розказати. Це люди, яким я можу довіряти, перевірені в різних ситуаціях, вони поруч зі мною вже не один десяток років.
– В'ячеславе Миколайовичу, якби існувала інструкція по самовдосконаленню, який би пункт Ви в неї внесли для себе?
– Ви знаєте, я ніколи не займався якимось самокопанням. Мої переконання не йдуть урозріз із моєю роботою. В усе, що я роблю, вкладаю душу, усі свої знання, досвід. Намагаюся робити відразу так, як потрібно.
– Завжди виходить?
– На жаль, ні. Але повертаюся до того, щоб зробити так, як хотів, як вважав за правильне.
– Тобто Ви наполеглива людина?
– Напевно, але вмію йти на компроміси. У медицині важливо вміти прислухатись до думки іншої людини. І я завжди відкритий для діалогу.