Коли ще під солом’яними стріхами цвірінькали горобці і ластівки ліпили свої гніздечка, на битому шляху із Попівки до Ковалів неподалік Хорола випадково зустрілися Явдоха та Григорій. Дівчина поверталася додому з ферми, а хлопець їхав на підводі до своєї сестри, яка тоді мешкала у Ковалях Хорольського району. Так, слово по слову, жарт за жартом, розговорилися…
Григорій запросив дівчину надвечір зустрітися біля сільського клубу у Попівці. Свідками першого побачення стали яскраві нічні зорі, птахи, що час від часу перекликалися у густих садках. Молоді геть забули, що рано вставати на роботу – в ланку і на ферму. Потім було чимало теплих вечорів, розмов і сподівань. Набравшись мужності, познайомилися з батьками. А ті вже дивилися на молодих, як на майбутнє подружжя.
Через кілька років селом лунали запальні весільні мелодії баяна та бубна. Друзі, хрещені кричали “гірко” Дусі та Гриші. Як і належить, вони принесли радість у свій дім – порадували батьків першим онуком – Сашком, а згодом – і онучкою, яку назвали Людмилкою. Швидко та непомітно збігав час у роботі, щоденних клопотах. Розросталося й село Попівка – будувалися початкова школа, дитячий садочок, будинок культури.
Діти підросли. Олександр вирішив йти навчатися до Хорольської автошколи, почав працювати у районному автопарку. Людмила, вийшовши заміж, переїхала до чоловіка у село Бутівці Староаврамівської сільської ради.
Засумували трохи старші Шкарупи. Не тільки тому, що діти, як ластів’ята, вилетіли з родинного гніздечка, а й через те, що життя в селі почало завмирати. Чимало молоді після навчання не хотіло повертатися до села. З часом закрився дитсадок, потім – школа. Село спорожніло. Не було чутно ні дитячого галасу, ні парубоцьких веселих вечорів, які вони добре пам’ятали у часи своєї молодості.
***
“Доброго дня, мамо, тату. Познайомтеся: це – Оленка”, – повернувшись додому, сказав Олександр.
І від цієї миті у житті батьків з’явилася нова зірочка радості та надії. Прийняли дівчину як рідну дитину. І у батьківській домівці знову, наче багато-багато років тому, переповнювали радістю серця господарів дві гарні дівчинки – Таїсія та Анжела.
Проте, як часто говорять, дві сестри долі ходять разом – радість та смуток.
Країною прокотилася звістка про масові збори чоловіків у райвійськкоматах. Пізніше дізналися – на ліквідацію техногенної катастрофи на Чорнобильській АЕС. Разом з іншими одним із перших виконав свій громадянський і патріотичний обов’язок Олександр Григорович. Проте для нього, як і для родини, це стало фатальним. Повернувшись додому, хворів, лікувався… Та надмірне опромінення зробило свою чорну справу й залишило батьків без сина, а дітей – без батька…
Але життя триває. І тут, цілком зрозуміло, у подібних випадках часто постає запитання, як складеться доля дружини та дітей сина. У родині Шкарупів про це не йшлося. Для подружжя невістка Олена Олександрівна з початку їхнього знайомства стала наче рідною дитиною.
“Ми не уявляємо свого життя без Оленки, онучків, правнука, – говорить старенька матуся і добра свекруха Явдоха Тимофіївна. – Не буду говорити про інших, а я вдячна Богу, що він подарував мені наче нове життя, добру помічницю і порадницю, щиру серцем і душею людину”.
***
У 2013-му Явдоха Тимофіївна та Григорій Євлампійович відзначили золотий ювілей подружнього життя. На затишному батьківському подвір’ї зібралися рідні, друзі, знайомі, сусіди. Найщиріше батьківські серця зігрівали привітання доньки Людмили та зятя Анатолія, їхнього сина Олександра, який обрав кар’єру військового, не так давно повернувся із зони АТО, а зараз працює у районному військкоматі, маленького онука, а батькам – правнука, однорічного Сашка. І дітей Олени та сина господарів Олександра – старшої Таїсії, яка працює у райцентрі, та дев’ятнадцятирічної Анжели, котра зараз має роботу в Полтаві. А незабаром у батьків нова ювілейна славна дата подружнього життя – дві п’ятірки. Дай, Боже, їм здоров’я, миру, злагоди, благополуччя ще на довгі літа.

Сергій МІСЮРЕНКО
Журналіст