Темно-синій обрій нашіптує ранкові про зливу. Але сонце таке яре! Та й жодна квітка не віщує дощу – розкриває пелюстки, наче душу. Крок за кроком спускаємося у Бойків яр. Із піднебесної далини услід нам дивиться найвища золота маківка Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Попереду блищить заплутана поміж кошлатих трав річечка Тарапунька. Моя супутниця – завідуюча навчальною лабораторією природничого факультету Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Антоніна ДЗЮБАНЕНКО. Ботанічний сад вишу – царина її відповідальності. Іншими словами – любов і біль тривалістю уже 25 літ.
Течія нашої розмови часто змінюється. Антоніна Степанівна не тільки нагадує історичну біографію цієї природоохоронної території, а й інтригує легендами. Не тільки знайомить із зеленими старожилами саду та екзотичними мешканцями оранжереї, а й багато міркує про наш український менталітет – власне, про вже побляклу від давності блакитну мрію усіх її колег – дочекатися справжнього мецената, який зрозуміє, що дихає “не грішми, а киснем”, і візьме під опіку цей дивовижний куточок Полтави.
На моє захоплення від прогулянки Антоніна Дзюбаненко реагує стримано. Людей, готових тут “охати й ахати”, хоч греблю гати. Конче бракує дієвої підтримки: попри всі старання керівництва університету, дуже важко вишу дбати про цю оазу самотужки. От прокинулися б у когось гени альтруїста-природолюба, щоб продовжити традиції прадідів, які закладали парки й сади на віки!

Факти, неймовірніші за легенди
Наскільки непоказна річечка Тарапунька, настільки ж гонорова історія, що вирувала в її долині. Ген-ген за деревами кокетливо загойдався рожевий серпанок квітів, а Антоніна Дзюбаненко малює мені в уяві фрейліну Катерини ІІ: до 1848 року та мала тут літню резиденцію. Аякже, щедра була імператриця на шматування-роздаровування українських земель.
Пізніше ця територія стала частиною величезного Архієрейського саду. Із шаною моя співрозмовниця говорить про Архієпископа Адеона – він великодушно дозволив містянам облюбувати чудову фруктову оазу для відпочинку. І полтавців вабила не тільки духмяна садова прохолода, інакше тут дихалося на берегах місцевих кришталевих ставків. Натомість викладачі-біологи з Полтавського учительського інституту поспішали сюди не тільки в години дозвілля: владика виділив їм навчальні ділянки для практичних досліджень.
Важко сказати, чи здогадувалися тодішні звичайні полтавці, що десь під садом із яблуневим багатством можуть звиватися лабіринти підземних ходів у напрямку до Хрестовоздвиженської обителі. Але Антоніна Степанівна має усі підстави припускати, що це зовсім не вигадка. Наприкінці 1990-х вона стала мимовільним свідком дивних обставин початку будівництва однієї з висоток у центрі міста. З вікна власної квартири у неї тоді відкривався вид на котлован, у якому із землі раптом виринуло щось на зразок древнього склепіння. Воно було зі старої, як у фільмах про княжі часи, цегли. А під ним зяяв таємничий вхід. Склепіння тоді безрезультатно намагалися розбити, врешті просто закачали всередину бетон. Зверху виріс і, певно, навіки розчавив ту загадку багатоповерховий будинок…
Інша незвичайна історія пов’язана з особливим складом місцевої води – вона насичена сріблом. За легендою, у згадуваних підземних ходах якось переховувалися запорожці, гнані після зруйнування Січі Катериною ІІ по усіх усюдах. Козарлюги шукали надійного укриття для свого срібла. І, вочевидь, знайшли.
У 1995 році в ботсаду впорядкували стару криницю. Довгий час люди з сусідніх будинків приходили набрати з неї води для купання немовлят – пітницю після таких процедур як рукою знімало. Зараз біля кринички сухо-сухісінько. Чим більше виростає неподалік багатостраждального Кадетського корпусу нових будинків, тим слабшими стають місцеві підземні джерела. Сили їм додається тільки навесні – тоді схили Бойкового яру променіють у джерельній воді, ніби в сліпучім місячнім сяйві. Ніби все козацьке срібло проросло з-під землі й уродило на славу. Цього року криниця обміліла також через скупу на дощі погоду.
Окультурювали її, накривали зрубом силами студентів-педагогів та вихованців еколого-натуралістичного центру, допомагали також курсанти артучилища. Назвали криницю Володимирською. І справа не тільки в тім, що таким чином хотіли подякувати за підтримку тодішньому ректорові вишу світлої пам’яті Володимиру Пащенку. В один із днів під час впорядкування об’єкта – 28 липня, коли за церковним календарем вшановується пам’ять святого рівноапостольного князя Володимира, він, здається, явив тут своє заступництво. Зберіг неушкодженими хлопців-студентів, які, розчищаючи криницю, викопали …німецьку міну. Рвонула вона вже на полігоні, під наглядом саперів. А у вухах Антоніни Степанівни довго ще звучали нагадані студентам незадовго до пригоди слова: “Бабуся моя казала, що з давніх-давен у нашому народі знали: хто очищує криниці, того Бог береже”.
Над криницею нахилила віти стара верба. У сонячних полисках її крона здається майже сивою. Осиротілу матір нагадує тут символічне дерево України. Посаджене воно з ростка, привезеного з Мамаєвого кургану (височина на березі Волги), де полягло під час Другої світової війни багато полтавців.
Біля пересохлої мовчазної криниці цікавлюся в Антоніни Дзюбаненко також пам’ятним знаком, встановленим на початку ботсаду, й дізнаюся, що він присвячений Миколі Гришку не лише як видатному українському ботаніку, подвижнику розбудови Національного ботанічного саду в Києві (названий на його честь). Микола Миколайович – наш земляк, випускник Полтавського сільгоспінституту. Щодня у студентську юність ходив на заняття через цю територію.
Тоді, в далеких 1920-х, його точно перестрічав тут найстаріший на сьогодні мешканець – стоп’ятдесятирічний горіх чорний. Іду провідати тридцятиметрового красеня – розлоге звивисте гілля тримає на собі не просто океан листя, а цілу зелену планету. Легенький вітер грається у припливи й відпливи. Від цього руху здається, що вся горіхова планета поволі обертається і летить нам назустріч. Як у полоні цього видіння не згадати, що свого часу, за спеціальними дослідженнями, повітря в ботсаду було визнано лідером за вмістом кисню у всій Полтаві.
Ботанічні окраси й змагання з бездушшям
Майже 6 гектарів, які займає ботанічний сад педуніверситету, вже під час розмови з Антоніною Дзюбаненко починають асоціюватися в мене із 6 уявними томами присвяченого йому видання. У меншу за обсягом працю усе, що не годиться обминати увагою, точно не вмістити. Захоплюють люди, які зуміли зберегти і примножити рослинне різноманіття живописної місцини. Вражають події, які у різний час призводили то до кричущого занепаду оази (в буквальному смислі до перетворення на смітник), то знову повертали їй колишню славу.
Статус ботанічного саду агробіостанції педінституту було надано в 1989 році. Інформаційний щит, який зустрічає сьогодні відвідувачів, повідомляє, що вони – на території пам’ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення. У відкритому й закритому (в оранжереї) грунті до їхньої уваги – близько 800 видів, форм і різновидностей рослин.
Головних відділів на об’єкті два: природний і декоративний. Перший розташований на північному схилі Бойкового яру – тут і старий плодовий сад, який періодично омолоджували, і ягідники, і численні дослідні ділянки для студентів із природничим ухилом спеціалізації різних навчальних закладів міста. “Звіробій, ехінацея, кропива, змієголовник, материнка, шавлія, буряки, пшениця…” – відрекомендовує мені Антоніна Степанівна живі інтереси майбутніх біологів та агрономів. Думаєте, впізнали б цих “піддослідних” і без екскурсовода? Ану ж уявіть височенні, мало не в людський зріст, тоненькі стебла з колосками у майже чорному опушенні. Це дивний родич нашого найуживанішого хлібного злаку, іншими словами – знахідка для експериментаторів-селекціонерів.
Із розжареного палючим сонцем відкритого простору ноги самі несуть у затінок, у зелене шатро під височенними соснами і ялинами. Чим ближче до них, тим чіткіше проступає захований у зелені ставок. Він густо-прегусто затягнений ряскою. Такий собі вимушений хамелеон… Після розчищення в 2004 році дзеркало водойми було чистим, розповідає Антоніна Степанівна, тепер – знову проблема. Можливості окультурити територію ботсаду керівництво вишу й природничого факультету шукає разом із депутатами обласної ради. “Ну так важко. Куди не кинься. І ніхто не може зглянутися”, – зітхає моя співрозмовниця, і я думаю про її невеселий жарт, що якби ж то могли ентузіасти-ботаніки посадити, наприклад, одну банку фарби й виростити з неї десять… “Принцип “Гарній дівці – гарно і в ганчірці” ботсаду не підходить, – за тоном Антоніни Дзюбаненко відчувається, наскільки ця тема роз’ятрює наболіле. – Зібране тут зелене багатство потрібно гідно подати, створити для цього умови”.
Найприкріше, що ботсад певною мірою ніби в облозі – багаті не опікуються, небагаті обкрадають. Нинішній рік дуже нагадує Антоніні Дзюбаненко лихі 1990-ті, коли люди тягли все, що могли підняти. Незабутній із тих часів персонаж – бабуся з лопатою. “Я півроку не отримувала пенсії, а ти жалієш мені цієї трави на базар продати!” – кричала крадійка на ошелешену Антоніну Степанівну.
На південному схилі Бойкового яру – інші окраси, інші й печалі. Тут, в оточенні красивих декоративних насаджень, барвистих квітників, відвідувачі полюбляють фотографуватися. І тих, для кого головне – вдалий кадр, а після фотосесії хоч трава на витоптаній землі не рости, на жаль, немало.
Серед мешканців південного схилу – бархат амурський, бундук канадський, гінкго білоба, багрянник європейський, горобина дуболиста…
З-поміж колекцій дерев, кущів, трав’янистих, квіткових рослин особливо вирізняється розмаїття хвої – туї, ялини, ялівці, модрини, рідкісний тис ягідний. Дивно почуваєшся, шукаючи спільне у двох вічнозелених голчастих посестрах – низенькій, схожій на пухнасту хмаринку ялинці подушкоподібній і стрункій, розкриленій у вись псевдотцузі. Одна ніби припадає до землі, інша рветься у небо.
Наша екскурсія в ботсаду триває ще добру годину – альпійська гірка, музей квітникарства під відкритим небом…
Головна “родзинка” і головний біль
Уже на вході в оранжерею я відчуваю, певно, таке ж зачудування, яке охоплювало товаришів Колумба чи Магеллана, коли перед очима відкривався новий, небачений доти, світ. І виявляється, щоб відкрити його для себе, звичайним відвідувачам достатньо заплатити 10 гривень (вхід до ботсаду вільний у робочі години взагалі)! Такий за сучасними мірками дріб’язок – і ви подорожуєте тропічними й субтропічними джунглями, африканськими й американськими пустелями, казковим середземномор’ям… Понад 300 видів, форм і різновидностей рослин із різних куточків земної кулі можна побачити не виїжджаючи з Полтави!
Антоніна Дзюбаненко додає, що особливість цієї оранжереї, яка вигідно відрізняє її, наприклад, від харківської, – розміщення рослин в умовах, наближених до природних, у грунті, який подібний за складом до рідного, а не у вазонах чи на стелажах. Бідкається про неприглядний зовнішній вигляд приміщення. Найбільша колотнеча донедавна була тут, як і в усій Україні, довкола опалення газом. Так що байдуже, що мешканці оранжереї мають заокеанське коріння, – вітчизняні негаразди вони ділять із нами порівну. Найнижча припустима в оранжереї температура – плюс дванадцять. Отож траплялося, що зігрівати екзотів доводилося, кутаючи мало не в куфайки. Більш-менш спокійно пережили минулу зиму – завдяки старанням ректора вишу Миколи Івановича Степаненка вдалося перейти на тверде паливо (пелети). Тобто “ура” омріяній Україною газовій незалежності ботанічні екзоти сказали першими.
Інший біль – дірявий дах в оранжереї, який раз по раз доводиться латати. Скаржитися за таких обставин на необхідність стинати найвищим рослинам верхівки (для них би надбудувати купол!), здається, вже майже забаганкою…
Настрій Антоніни Степанівни трохи веселішає, коли я спантеличено зупиняюся перед велетенським, зібраним при корені в розетку, листям. Листків кілька десятків – міцних, обрамлених по краєчку зубцями. Приміряюся, як це зелене диво обійти. Рослина вища за мене на кілька голів, ширша – метра на півтора. Знайомтеся – агава американська! Антоніна Степанівна лагідно поплескує по вигнутому листку – вигляд у нього, як у крупа коня, звук від ляскання, здається, той же – подумки припускаю, якого вершника витримав би цей чудернацький велетень…
“Кактус цереус (у пустелі він може вирости до 20 метрів), кактус Мура повзучий, алое Веера, алое темне, алое плямисте… – здається, ніби Антоніна Дзюбаненко проводить серед оранжерейних мешканців перекличку. Я ж тим часом не можу надивитися на алое лікарське деревоподібне – справжня зелена гора. Виявляється, взимку, ближче до Різдва, дружна компанія алое влаштовує тут своєрідний феєрверк: одночасно розпускаються майже п’ять десятків жовтогарячих сорокасантиметрових суцвіть.
Чого на цьому екскурсійному шляху, організованому за принципом кліматичних зон, тільки немає – юки, товстянки, каланхое, фікуси, пальми, папороті, гібіскуси, плющі, гранати… Рясно квітує, ніби закутана в сарі красуня, тропічна візитівка Індії – бугенвілія, грає червоними барвами улюблениця іспанців та італійців – пеларгонія, яку наші українські прабабусі охрестили калачиками і також викохували на своїх підвіконнях.
Лавр благородний, олеандр, кипарис пірамідальний, інжир, багатюща колекція кактусів – це все також “родзинки” університетської оранжереї, унікальна навчальна й дослідницька база для наукових спостережень. Серед найвражаючих для екскурсантів екземплярів – релікт драконове дерево, яке живе на земній кулі вже близько 4 мільйонів років і на вигляд справді нагадує триголову міфічну істоту, а також найбільша у світі рослина – ліана, довжина стебла якої вже після десятирічного віку здатна сягати ста метрів…
Шквал моїх захоплених запитань кидає нашу розмову від одного материкового берега до іншого, з континенту на континент. Але насправді все крутиться довкола суто українських масштабів – широт душі й глибин совісті. Де вони – довгождані меценати? Чому сьогодні реальніше натрапити на ботанічні релікти, аніж на тих, хто здатен до “глибини кишені” їх берегти?

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”