У її жилах тече кров чотирьох націй – української, азербайджанської, іранської та польської. По лінії батька рід мешканки Бреусівки Козельщинського району Тамари Рустемівни ТАРАНЕНКО (Махмендарової) належить до знаменитої династії Каджарів, яка, як стверджують інформаційні джерела, правила на іранській землі з кінця XVIII до кінця першої чверті XX століття.
Ніч у келії
Доля – пані непередбачувана. І якої б “блакитної” крові історія не вершилася у житті пращурів Тамари Рустемівни у далекій Азії, а без подій, що відбулися у нашому золотоверхому Києві, не було б нашої героїні на світі. По жіночій лінії рід міг перерватися ще на бабусі, Мотроні Миколаївні. Майже до сорока років та залишалася незаміжньою. На жодного козака давно не чекала. Твердо вирішила присвятити себе чернецтву. Співала у церковному хорі, мала надзвичайно чарівний голос.
Пішки прийшла до монастиря аж у Київ. Але ж недаремно люди кажуть, що кому Господь призначив мирську стежину, тому не місце у келії. Лише одну ніч Мотря пробула в обителі. Ніхто не знає, що їй тоді відкрилось, але вже вранці зібралася додому, в Бреусівку.
Невдовзі вийшла заміж за удівця Григорія Фидрю, на 13 років молодшого за неї. Пішла, як кажуть, на двох його дітей. Нажило подружжя і спільну доньку – Валентину.
Назустріч коханню
Закінчила Валя місцеву школу, а після звільнення краю від фашистів поїхала з дівчатами до Полтави вступати на історичний факультет педагогічного інституту. Дівчата іспитів не склали, а Валентині все вдалося. Раділа. Пусте, що обраний фах не мав нічого спільного із пророкованою їй у школі оперною сценою. Красивий голос, за прикладом мами, сприймала за такий же вільний у житті дар, як сонце, повітря, літні благодатні дощі…
Проте за студентську лаву успішна абітурієнтка в Полтаві так і не сіла. Повоєнне місто гнітило дівчину жахіттями руїн, лякало розгулом злочинності. Чи тому, чи кликало в дорогу якесь передчуття, але Валентина залишила Полтаву. Відтак вступила до Кобеляцької зооветшколи. Там під час навчання й зустріла свого нареченого – випускника закладу, колишнього бойового офіцера (на той час у відставці) Рустема Махмендарова.
Поклик крові
У подружжя Махмендарових народилися три дівчинки – Алла, Тамара, Надя – та хлопчик Женя. Сина покликала морська далечінь. Понад тридцять років моряк Махмендаров мережив морськими й океанськими просторами. Тим часом Тамара на все життя знайшла себе в економічній галузі.
Утім, назавжди з нею й інша любов – буйногриві лагідні красені-коні. Мабуть, це голос батьківської крові. Лише уявіть: довкола ромашкові луки, довгокосі розплетені верби, а перед очима східного чоловіка натомість пливуть піски і тягнуться за розпечений обрій безкінечні каравани…
– Я в дитинстві мріяла стати конюхом, – зізнається Тамара. – Дуже люблю гривастих. Просто німію, коли їх бачу. Пам’ятаю, у Бреусівці виводки були, ветеринарна лікарня працювала. Хлопцям, а значить, і моєму братові Жені, давали їздити. А мені ж як кортіло! Тато наш, Рустем Рашідович, на той час працював у колгоспі техніком. Їздив не на бричці, а на так званій “лінійці”. І мені дозволяв у руки взяти віжки, а іноді й верхи на конячці покататися. Я на сьомому небі була!
Бог милостивий
Спогади про дитинство, як відомо, надто виразними стають, коли літа на зиму повертають. Особливої щемливості додають їм усілякі наші житейські негаразди-випробування. Дитинство прилітає у сни і думки, як цілющий птах, – потріпотить над раною крилами, і, дивись, не так уже й пече на серці, не так дошкуляє біль.
“Не з плаксивих”, – казали люди про Тамару Рустемівну, коли жінці довелося боротися з тяжкою хворобою. Не було вже на світі ні мами, ні тата, рано випало попрощатися із сестрою Аллою. Оглянувши Тамару в обласній лікарні, медики сумно хитали головами: “Досиділися?!”
Із Полтави жінка поверталася автобусом. Вийшла раніше. До Бреусівки лишалося ще вісім кілометрів. Гнітючих, розпачливих. Сонце втікало за обрій, сльози й ті відмовлялись розділити її самотність. Єдине, що, як жива душа, було з нею, то це молитва до Всевишнього. Сподівалася на Божу поміч і раніше, але так палко – уперше.
Рідні жили далеко. Син Рустам уже мав родину, мешкав у місті Мала Виска на Кіровоградщині. Чоловік Костянтин, журналіст за фахом, теж був там. Так що з останніх сил розправила під своєю сумною бідою-“ношею” плечі та й почала збиратися на операцію.
І Бог милостивий. Відпустив Тамарі Рустемівні топтати ряст іще сповна. Хвороба залишилася в кінці тяжких 1990-х. Довіку незабутня перша після неї весна. 30 соток власного городу,
3 гектари буряків у місцевому господарстві – здавалось би, каторжна праця, а вона полола й раділа, раз у раз дякувала Господу за те, що жива.
– Частіше почала ходити до церкви. Причащаюся й сповідаюся у Бреусівці. Щось хороше в житті – дякую Боженьці. Прошу заступництва у Матері Божої. Вона чує нас і допомагає. Років півтора тому купила псалтир. На це попросила у нашого бреусівського священика Миколая благословіння.
Два роди – дві долі
Коли земляки дізнаються про співочі таланти в роду Тамари Рустемівни по материнській лінії, вона обов’язково розповідає їм і про свою музичну пригоду. Трапилася вона незадовго після здобуття Україною Незалежності. Завдяки популярній на Першому національному телеканалі програмі світлої пам’яті Тамари Щербатюк “Надвечір’я” кращі аматорські гурти із українських сіл мали шанс потрапити на столичну сцену. Отож тодішній керівник місцевого жіночого ансамблю Григорій Ромас вирішив повезти дзвінкоголосих козельщинських співачок у Київ. Честь випала Ользі Коломієць, Тетяні Бутенко та Тамарі Тараненко. Огляд самодіяльних талантів відбувався в Українському Домі, й у рідний край наші землячки повернулися із призом глядацьких симпатій.
Але більш цікаві розпитують, звісно ж, про зв’язок Тамари Рустемівни із батьковим родом. Для них у неї – спогади про поїздку до рідні в Баку. Розкішне місто, дивовижна кухня, цікаві традиції. Десь там, у товаристві близьких по крові людей, Тамара Рустемівна безповоротно збагнула, що її гривасті красені-коні нікуди не бредуть із рідної Бреусівки караванами, а гарцюють вільними табунами на ромашкових луках. Що всі наші українські дороги ведуть до золотоверхого Києва.

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ,
член Національної спілки журналістів України.
смт Козельщина.