Благовіст, передзвін, тридзвін… Нині нам, хто виріс без   церков, мало про що говорять ці назви дзвонної музики, а між тим, за кожною з них криється певний смисл, що тривожив або радував православний люд. Ось повільно й протяжно розпливаються над землею, ніби густий туман, три удари великого дзвону й затихають, щоб далі поступитися вже розміреним ударам. Це – благовіст, тобто блага звістка про початок церковного богослужіння у храмі. Коли ж дзвонар б’є в усі дзвони – то знак радості християнської: хоч тридзвін і дводзвін (дзвін у три чи два прийоми), хоч передзвін (коли б’ють по черзі в усі дзвони), хоч перебір (повільний дзвін по черзі в кожен дзвін по одному разу, починаючи з найменшого і до великого, а після удару у великий дзвін ударяють у всі дзвони одночасно і так повторюють багато разів). Лише прислухайтеся: кожен дзвін має свій голос, своєрідний і неповторний. До слова, перебір є й погребальним дзвоном: кожен окремий удар символізує життя людини, від народження до смертного одра; затим межу між життям земним і небесним символізує одночасне звучання усіх дзвонів; а завершенням є радісний передзвін – символ надії на спасіння у Царстві Небесному й на загальне воскресіння.
Історія не зберегла достеменних фактів, де саме з’явилися перші дзвони. Але Церковне Передання переносить нас у далеке минуле до сонячної квітучої Італії IV–V століть. Якось єпископ Ноланський Павлин, якого за любов до Бога й до людей, за доброту й щирість прозвали Милостивим, повертався додому після обходу пастви засмученим через байдужість і марновірство замість істинної віри у багатьох. Він піднявся на пагорок над дорогою й звернувся в молитві до Бога: він просив, щоб Господь озвався до цієї темної землі гласом з Небес, щоб зібрав заблудлих і навернув серця до Себе, щоб більше не блукали вони у темноті невір’я. Помолившись, єпископ сів спочити й задрімав. У тонкому сні він побачив Ангелів, які сходили з Неба, вони несли польові дзвіночки, поволі розхитували їх, і квіти від того звучали незвично красиво й мелодійно… На прохання Павлина Милостивого майстер відлив схожі за формою на польові квіти дзвони, й єпископ Ноланський перший використав дзвони у богослужінні.  
З прийняттям християнства Київська Русь перейняла традицію дзвонів, при цьому збагативши мелодику власним звучанням й надавши цій традиції нового змісту. Православна Русь прийняла й полюбила дзвін не просто як музику, а як молитву. Недаремно кажуть: дзвонар не дзвонить, а розмовляє з Богом. Цій справі ніколи не навчалися у школах, наука передавалася лише безпосередньо на дзвіницях від учителя до учня.
Милістю Божою тепер над Україною знов розкриляється дзвонна молитва. І відроджується традиція майстерного дзвоніння. Водночас започатковано традицію проведення фестивалів дзвонів. У полтавців в останні вихідні серпня теж є можливість стати учасниками, слухачами, глядачами такого незвичайного заходу, в якому, зокрема, візьмуть участь одні з найкращих дзвонарів Росії – батько й син Володимир Мар’янович і Володимир Володимирович Петровські: батько – старший дзвонар храму Успіння Божої Матері м. Архангельська, син – послушник Свято-Троїцького Антоніо-Сійського монастиря Архангельсько-Холмогорської єпархії.
Фестиваль розпочнеться у
с. Великі Будища Диканського району 28 серпня о 16.00, біля Свято-Троїцького храму. 29 серпня у Диканьці, біля Свято-Миколаївського храму, теж о 16.00, відбудеться основна частина заходу – гала-концерт.