Як уже інформувала наша газета, на початку червня в Європарламенті французький режисер Колін Серро презентувала документальний фільм “Локальні підходи до глобальної шкоди”, а вже наприкінці того ж місяця Посольство Франції в Україні та Французький культурний центр запросили на його перегляд одного з головних героїв стрічки, Семена Антонця, в Київ, у столичний Будинок кіно. Фільм розповідає про тих одиничних аграріїв, хто вирощує екологічно чисту продукцію в кількох країнах світу. Україну представляв Семен Антонець. Він справді один-єдиний такий господар в Україні, котрий не теоретично, а на практиці впродовж уже більше тридцяти років доводить, що лише біологічне землеробство може врятувати нашу планету і все людство від тієї “глобальної шкоди”, яка може призвести до екологічної катастрофи. Бо наша Земля – живий організм! Семен Свиридонович вивчив природу його діяльності – вивчив, не підкорюючи, власне, Природу, а намагаючись бути її співтворцем, відкриваючи для себе прості, але фундаментальні істини. Наприклад, із роками побачив, як чорнозем сам уміє відтворювати свою родючість, якщо його не нівечать плугом і не труять хімікатами, пестицидами та гербіцидами. І корови дають справді цілюще молоко, якщо їх не годувати кормами з усілякими стимуляторами та хімічними наповнювачами, а свині – справжнє корисне м’ясо. Хліб, вирощений на екологічно чистих полях, здатен зберегти здоров’я цілої нації. Він, хлібороб за покликанням, зрозумів, що справжнім господарем на землі можна стати лише за однієї умови: працювати, не завдаючи шкоди живому, а навпаки – підтримуючи живе! Не заради слави – заради самого життя. Уже у глобальному вимірі. Бо Земля – живий цілісний організм.
Сьогодні, звісно ж, його друзі, колеги, шановані гості говоритимуть про славні здобутки Героя. Не знаю, чи утримається Семен Свиридонович, аби не повторити своє звичне: “Душа болить за землю…” Вона йому все життя болить, і сьогодні на висоті своїх літ не дає спокою турбота про день завтрашній: що буде з його чистими полями? Якось він зізнався:
“Що Герой – я про це забуваю… Хіба у свята згадую. За тим званням – велика й непроста праця… Якби ж просто працював, а не боровся все життя – більше було б зроблено. Та все ж не буду казати, що мені не подобається слава. Мені приємно те, що я її маю…”
І пояснив: слава для нього – це можливість довести, що він може втілити в життя свій задум. І далі, окрилений успіхом, іти на нову вершину. Ось тоді й забуваєш про славу, бо головне у тому невпинному русі – справа, якій служиш. Справа всього життя…
Народився Семен Антонець 20 серпня 1935 року в селі Антонці Решетилівського району. Батько загинув на фронті, матері важко було прогодувати двох дітей, і він 12-річним хлопчиком у голодному 1947-му разом зі своїм дядьком пробрався на товарняк і вирушив у дорогу. Від столиці то йшли, то їхали, доки їхні шляхи не розійшлися на Рівненщині. Дядько залишився чоботарювати в одному із сіл, а хлопчина пішов далі шукати, де його візьмуть за помічника. У селі Кричільськ пощастило – найнявся на роботу в сім’ю лісника. Там і одержав перші у своєму житті уроки розумного господарювання. Малий, а помічав усе, що там робили не так, як удома, бо й удома був помічником для мами і знався на господарюванні. Наприклад, там коровам до подрібненої соломи додавали жовті річкові лілії, і корм ставав поживнішим, додавав тваринам енергії. Пасли корів із третьої ранку до десятої, а потім – із сімнадцятої години й до смеркання, аби вберегти від сонця, мух і бевзів. А тримали худобу в сараях із дерев’яними стінами під солом’яним дахом – без стелі. І снопи молотили по-іншому – так, що зерно не засмічувалося і було розділене на крупне, дрібніше, ще дрібніше. Він усе помічав, і ті уроки йому ще й як знадобилися! На власні очі побачив там і трагедію запізнілої у тих краях колективізації, коли місцевих трудяг вивозили у Сибір як “куркулів”.
Повернувшись через рік додому, хлопець уже почувався дорослим – навіть серед ровесників. Учитися не було за що – більше працював у колгоспі, ніж вчився. Але знання давалися йому легко, і після семирічки поїхав у Астрахань в морехідне училище. Там не пройшов медкомісію. Коли повертався додому, на вокзалі в гамірливому натовпі почув, як міліціонер заспокоював і запевняв пасажирів, що всі того дня матимуть змогу поїхати, кому куди треба, “даже колхозники!”. Від образи у нього на очах забриніли сльози: значить, колгоспників і за людей не вважають?! І тоді по-юначому палко він пообіцяв сам собі, що обов’язково буде вчитися, працюватиме в селі й доведе, що селяни, колгоспники – теж люди, які варті поваги.
Доводити це Семенові Антонцю довелося все життя, крок за кроком долаючи труднощі, перешкоди, кожну зі своїх ідей відстоюючи у непростій боротьбі. Й навіть – що сьогодні здається неймовірним абсурдом – за те, що взявся здійснити газифікацію села, побувати в слідчих ізоляторах КДБ, у Лук’янівській в’язниці… І в тривалій глибокій депресії від розпачу і зневіри…
І знову – боровся! В ідеалі – за кращу долю селянина, колгоспника. Він ніколи не любив цього слова – “колгоспник”, у ньому читалися залежність, безправність хлібороба. А тому прагнув бути господарем. І став ним.
У його господарстві земель не орали з 1975 року. З 1978-го не застосовували отрутохімікатів, і вже десять років не вносили синтетичних добрив, замінивши їх органічними добривами та сидеральними парами. “Агроекологія” господарює сьогодні на восьми тисячах гектарів землі, тут доглядають п’ять тисяч голів великої рогатої худоби, тисячу вісімсот дійних корів, дивуючи тим усім зарубіжних аграріїв. Але їх вражають не лише обсяги, а й те, наприклад, що тут земля після дощу  пахне, а не випаровує ядучу хімію, а місцева продукція – уже не просто їжа, а справжні ліки для людини в сучасному отруєному світі! Тут упорядковані поля і ферми, тут збудована церква, відбудована дача видатного земляка – Володимира Короленка. То все його турботами – хлібороба, Героя. Є все для душі, для гідного життя, можна підсумувати, здавалося б. То чому ж і сьогодні болить душа у нашого Героя, якого осяяла слава?
Відповідь проста. Для нього нині головне – зберегти всі набутки “Агроекології”. Для цього оздоровлена, екологічно чиста земля повинна отримати особливий, державний, статус, який би на законодавчому рівні забороняв і в майбутньому застосовувати на цих полях отрутохімікати та інші неорганічні препарати. І так само на державному рівні має бути вирішене питання про використання екологічно чистої продукції, виробленої тут. Як це практикується у світі. Семен Свиридонович уже давно переймається цими проблемами, і знову – бореться…
 Бо в першу чергу – справа. А слава – ось для таких днів, як сьогодні. Слава – для свят!
Колектив “Зорі Полтавщини” щиро вітає Семена Свиридоновича Антонця з 75-річчям. Зичимо козацького здоров’я на багато літ, нових врожайних задумів, розуміння й підтримки. Нехай усі мрії збудуться!