Внесок до скарбниці української духовної музики композитора, хорового диригента, педагога, громадського діяча, музичного критика, протоієрея УАПЦ Кирила Стеценка є настільки вагомим, що дозволяє вважати його фундатором національної духовно-музичної школи. Саме в духовних творах, різноманітних за жанрами і високохудожніх за якістю музичного матеріалу, найяскравіше виявився великий талант цього композитора-патріота і духовного пастиря.
Кирило Стеценко народився 24 травня 1882 року в селі Квітки на Київщині в багатодітній родині маляра-самоука. Від батька йому передалися здібності художника, а від матері й сестер – любов до музики. Так народна пісня й малювання з дитинства увійшли в його життя, і до останніх днів він залишився вірним цьому вибору.
Із 1892-го хлопець учився в малювальній школі М. І. Мурашка і Софійській духовній бурсі у Києві. Від 1897 року навчається та працює помічником регента Михайлівського монастиря Івана Аполлонова. Монастир мав велику бібліотеку, і саме там майбутній композитор познайомився із вітчизняною хоровою класикою.
У 1899-му Кирило Стеценко знайомиться з Миколою Лисенком і подорожує Україною з його капелою як учасник хору та помічник диригента. У цей час він пише перші свої хорові твори: “Бурлака”, “Могила”, “Хваліть ім’я Господнє”, “Херувимська”, “Милість спокою”, “Слава в вишніх Богу”.
Після закінчення семінарії у 1903 році композитор працює вчителем музики і співу в Київській церковно-учительській школі. Через рік продовжує навчання у школі Київського відділення Російського музичного товариства в класі Євгена Риба. А після відкриття музично-драматичної школи ім. М. Лисенка переводиться в клас теорії та композиції до Григорія Любомирського. Молодий композитор починає освоювати масштабні музичні форми – пише кантати “Слава Лисенку”, “Рано-вранці новобранці”, опери “Полонянка”, “Кармелюк”, хори “Прометей”, “Содом”.
У 1907 році Кирило Григорович був заарештований за участь у підпільній громадській організації й переведений на роботу до Олександрівська-Грушевського (нині – Донецька область). Але за сприяння друзів незабаром переїздить до Білої Церкви, де працює вчителем співу в гімназії. У цей час він поринає в педагогічну діяльність. За його авторства з’являються шкільні пісенні збірки – “Луна”, “Шкільний співаник”. Публікується в газеті “Рада”, спільно з Олексою Коваленком організовує нотне видання “Кобза”, співпрацює з журналом “Боян”.
У 1909 році повертається до Києва. В полі його зору постановки театральних труп Трохима Колесниченка та Миколи Садовського, він пише музику до спектаклів “Бувальщина”, “Сватання на Гончарівці” та інших.
Відсутність постійного місця роботи змушує переїхати з сім’єю до Тиврова (нині – Хмельницька область), де він працює вчителем співів у місцевому духовному училищі. Тут Стеценко пише кантати “Єднаймося”, “Шевченкові”, літургію св. Іоана Златоуста, хори, романси, обробки колядок та щедрівок.
1911-го висвятився на священика й одержав парафію на Поділлі у Голово-Русавій.
З 1917 року працював у Києві в музичному відділі Міністерства освіти; в червні 1919-го урядом УНР призначений головноуповноваженим із організації народних хорів і капел. Організував Перший київський народний хор, дві мандрівні капели, на основі яких згодом виникла капела “Думка”, з якою подорожував по Україні. До репертуару зазвичай входили твори українських композиторів-сучасників – М.Лисенка, М.Леонтовича, Я.Степового, О.Кошиця – та власні. Сучасники згадують про неймовірний диригентський хист Кирила Григоровича. “Співати у Стеценка – просто насолода”, – такою думкою сповнені спогади тих, кому пощастило співпрацювати з композитором. “Диригував Стеценко дуже просто, м’яко, без усяких викрутасів і афектацій, але його великі сіро-сині очі виразно випромінювали настрої і нюанси, яких він хотів надати пісні, що виконував хор чи солісти. Співаки дивились на свого диригента і легко знаходили потрібні відтінки виконання”, – згадує хорист Прохор Коваленко.
Зростає творча активність композитора. Він пише кантату “У неділеньку святую”, музику до поеми “Гайдамаки”, велику кількість хорів та романсів.
У жовтні 1921-го брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви.
1917–1920 роки – найпліднiший період життя Стеценка. У грудні 1920-го, повернувшись із своєю капелою з подорожі Україною (роль літописця в ній блискуче виконав Павло Тичина), композитор їде у село Веприк, що під Фастовом, і там, аби заробити бодай на хліб для сім’ї, на запрошення громади приймає парафію. Починається його внутрішня еміграція. В умовах голоду, бездоріжжя, епідемій та переслідувань – страдницьке й подвижницьке життя: поряд із роботою священика він створив хор із сільської молоді і в літній період разом із хористами багато подорожував навколишніми селами, також докладав чимало зусиль для діяльності драматичного гуртка. Веприк за часів перебування в ньому композитора став своєрідним музичним та релігійним центром.
“Щоб почути наш хор, – розповідав колишній хорист Сидір Семенович Скрипченко, – люди приходили з інших сіл. У неділю до Веприка приїжджала сила народу. Вранці слухали службу Божу в церкві Святої Параскеви рідною мовою, яку відправляв отець Кирило, а в другій половині дня – виступ світського хору під орудою К.Стеценка або дивилися виставу драматичного гуртка…”
Кирило Стеценко не дожив до свого сорокаріччя 25 днів. Буяла весна, на Фастівщині лютував тиф. Кирило Григорович як священик сповідав одного хворого й заразився сам. А невдовзі Комслужба Київського Губсоюзу повідомила про відхід у вічність “найвидатнішого українського композитора, найкращого друга, чистої серцем і світлої душею людини – Кирила Григоровича Стеценка”. Павло Тичина, який їздив прощатися з другом, згодом занотував у своєму щоденнику, що на похорон зібралося надзвичайно багато людей, плакали парафіяни і навіть діти…

Підготувала Марія ВІТРИЧ.