“Пане Президенте! У країні триває війна, гинуть люди. Миритися з цим неможливо. Необхідно звертатися до ООН, інших організацій… Бо інакше можемо втратити молоде покоління. Нікому буде служити в армії і захищати Батьківщину. Росте кількість інвалідів, які нікому не потрібні. Ситуація катастрофічна…”

Це – цитата з листа до Президента України Петра Порошенка. Його автор генерал-майор у відставці, ветеран Другої світової війни Борис Васильович Лутін у свої майже 95 років точно знає, про що говорить.
Уродженець Ленінграда Борис Лутін навесні 1941-го, ще не склавши випускних іспитів у школі, опинився на курсах “ворошиловських стрільців”. Новоспечених бійців відправили на практику в табори на західному кордоні колишнього СРСР. У ніч на 22 червня 1941 року він чергував у таборі. На все життя запам’ятав, як о 3 годині 50 хвилин фашистська авіація бомбувала військове містечко, танки, іншу техніку. Ніхто не розумів, що сталося, страшно було так, що й не передати. Побачив, як людину, з якою тільки-но говорив, розриває на шматки. Вибуховою хвилею юнака відкинуло метрів на 20. Поранення в обличчя і миттєва сивина – таким був для нього перший день війни.
Те, що вижив, здавалося справжнім дивом. Із сотні курсантів живими зосталися 18. Відступ. Оборона Москви. Був тоді командиром мінометного взводу. Перше поранення, госпіталь, повернення на фронт. Звільняв Лівобережну Україну, Харків, Полтаву, після форсування Дніпра – Правобережну Україну. Потім – Молдавію, Румунію, Угорщину, Австрію, Чехословаччину, де й зустрів Перемогу 23-річний командир роти капітан Борис Лутін.
Подальше життя він пов’язав із армією. Свого часу ніс службу на Кубі, коли розгорілася Карибська криза, служив на Уралі… Нагороджений сімома орденами і трьома десятками медалей. Вийшовши у відставку, мешкає у Терешках Полтавського району, веде громадську роботу. Має трьох дітей, семеро онуків, вісім правнуків і навіть праправнука.
Звертаючись до Президента, бойовий офіцер упевнений, що війна – це найбільша несправедливість і найстрашніша трагедія. Його спогади перегукуються зі спогадами нинішніх бійців, що повертаються зі сходу України.
Борис Васильович не з чужих слів знає, що в перший період війни не вистачало зброї, солдати піднімалися в атаку проти танків із гвинтівками-трьохлінійками зразка 1891 року випуску! Це нічого не нагадує?..
Знає Борис Васильович і про те, що зупинити противника під Москвою вдалося тільки завдяки тому, що підірвали навколишні водосховища. Кількаметрова хвиля змітала на своєму шляху і села, й дерев’яні табори для в’язнів. Скільки тоді загинуло люду – ніхто не знає. Десятки років цей факт не розголошувався.
Пам’ятає солдат і холод, і бруд, і воші та чиряки по тілу. І разом з тим – свою готовність загинути за Батьківщину. Сьогодні за свою Батьківщину гинуть українці на Донбасі. Це дуже болить солдату Другої світової.

Євгенія ХАРЧЕНКО.