Вітри на Шар-горі вщухають рідко – таки височенький пагорб. Ось і напередодні цьогорічної Трійці вони то шуміли у верховітті,  то котили буйні хвилі різнотрав’я, розносячи п’янкі аромати чебрецю, полину, васильків, м’яти – безлічі знайомих і напівзабутих билинок, які увійшли в наше життя в дитинстві та так і залишилися назавжди.
З краю гори відкриваються неповторні краєвиди. Скільки око сягне – безмежні простори, запруджені сотнями відтінків зеленого. Синя стрічка Псла ніби увиразнює кольорову домінанту, перегукується з небесною блакиттю, “в’ється, наче змійка, неспокійна річка, тулиться близенько до підніжжя гір…” Ніби й про карпатський край складено пісню, але ж і про наш, бо поруч Шар-гори – Лиса гора, чи скоріше гряда або вал, і норовистий Псел має визначити, котра з них крутіша…
Над Шар-горою урочисто і заклично звучать сурми “Козацького маршу”, сповіщаючи про початок традиційного свята не лише Козельщинського району, а й Полтавщини – “Козацької слави цілюще джерело”. Традиції дійства в тому, що триває воно вже з два десятки років, щоразу збирає все більше і більше учасників і гостей, не втрачає справді  щиро домашніх прикмет, коли сценою стають луки, а професійні й самодіяльні артисти однаково бажані місцевим селянам. Жінки поважного віку в очікуванні концерту заздалегідь займають місця на зручних лавах і терпляче переносять витівки вітру чи скупість або ж надмірну щедрість сонця. Вони напевно знають, що на сусідній “локації” козаки неодмінно переможуть бусурманів і визволять з полону-ясиру бранок, що виступ вихованок студії Дібрівського конезаводу буде цікавим і незвичним, а рисаки, як завжди, здивують вишколом, що юні циркачі вразять віртуозністю, але ж на основній сцені будуть і пісня, і танець, і веселе слово – усе, чого чекали цілий рік, виглядаючи чергового свята на Шар-горі. Інша його традиційна прикмета – урочиста козацька хода на чолі з легендарним ватажком народних повстань Яковом Остряницею, керівниками району, депутатами рад різних рівнів, представниками козацьких організацій, духовенства. Варто зазначити, що цьогоріч на свято завітали архієпископ  Полтавський  і Кременчуцький УПЦ КП Федір та єпископ Кременчуцький і Лубенський УПЦ Микола. Прикмета нашого часу – солдатські однострої і тривожні паралелі у виступах промовців. А ще – почесні відзнаки активістам з нагоди 100-річчя Української революції…
Національно-визвольні змагання початку минулого століття не увінчалися успіхом, але й імперська пиха та більшовицький безмірний терор не змогли викорінити їх. “Хай не славою (Бог там з нею!) – / Як присягою на шаблях, / Мої предки владали землею: / Їм належала ця земля!” – написала в “Рядку з автобіографії” Оксана Забужко. І ще неймовірно болючі й жорстко, якщо не жорстоко, відверті слова: “Ох і моцна була порода – / Саковки, Магадан / Колима… / Мої предки були народом – / Тим народом, якого нема”. Коли написано “Рядок…”? “Всесвітнє павутиння” дає найранішу згадку за 2006-й. З тих пір чимало вітрів відгуло. І на Шар-горі – теж. Можливо, за концентрацією подій питома вага минулого десятиліття значно більша, ніж окремі віки. Але поза часом, у шелесті й ароматі різнотрав’я, з сіреньких 1960-х чується Малишкове: “А ти встаєш із-під крутих копит, / Свій дух міцний, як ілюзорний щит, / Підносиш знов, хоча й століття лине, / Дерзкий полине, мій гіркий полине”.
***
Шар-гора вчергове обдарувала всіх: піснями, дійствами, конкурсами-розвагами, сувенірами, краєвидами… Були бутафорія і щирість. Було свято. За ним будуть будні, в яких чимало терпкого полину, того, який встає із-під крутих копит, щоб не замулювалися цілющі джерела, які живлять землю предків – нашу землю.

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”