Виповнилося 135 років від дня народження Дмитра Івановича Дорошенка (08.04.1882, м. Вільно, тепер
м. Вільнюс, Литва – 19.03.1951, м. Мюнхен, Німеччина) – видатного українського історика, державного та громадського діяча.
Надзвичайно цікавим є родовід Дмитра Дорошенка, з яким можна ознайомитися у праці “Малороссийский родословник” відомого українського генеалога Вадима Модзалевського. Дмитро Іванович Дорошенко – нащадок у десятому поколінні гетьмана Михайла Дорошенка по лінії його сина Никона Дорошенка (онуком Михайла по лінії іншого сина, Дорофія Михайловича, був гетьман Петро Дорошенко).
Василь Никонович був Янпільським сотником Ніжинського полку (1689), Дорофій Васильович – військовим товаришем (1690), його дочка Агрипина Дорофіївна – дружиною Янпільського сотенного отамана Василя Захаровича Климченка (1755); Лук’ян Дорофійович, її брат, “в 1755 году урядовою записью усыновил своих троих племянников, сыновей сестры Агрипины Климченко, с передачей им фамилии и имения; его духовное завещание – 1781 г., где он завещает своим племянникам нашими трудами нажитое и набутое, притом наследственно на мене доставшееся и доныне спокойно владеемое – все без остатку”, “а притом и фамилию мою Дорошенко взять, оставив свою вовсе”. Янпільським сотенним отаманом був і син Агрипини Климченко – Михайло Васильович Дорошенко, прапрадід Дмитра Івановича. Таким чином, Дмитро Дорошенко є нащадком трьох Янпільских сотників (нині селище Ямпіль – райцентр Сумської області), і справжнє його родове прізвище – Климченко.
Дмитро Іванович з 1901 року навчався у Варшавському університеті, через деякий час перевівся до Петербурзького університету, де був обраний головою української громади. У 1904–1905 роках перебував у Львові, почав займатися науковою роботою, активно співпрацював з українськими періодичними виданнями. Був членом Революційної Української Партії, Товариства Українських Поступовців. Навесні 1909 року закінчив з відзнакою історико-філологічний факультет Київського університету, вчителював у Катеринославі, аж до від’їзду був співробітником Катеринославської вченої архівної комісії, виконував обов’язки секретаря комісії. 1913 року переїхав до Києва, викладав історію у комерційній школі і був бібліотекарем Київської публічної бібліотеки.
Під час Першої світової війни Д. Дорошенко займався справами біженців з Галичини. Став одним із фундаторів Української Центральної Ради, був товаришем голови Центральної Ради, заступником губернського комісара Київської губернії, з червня 1917 року – член Української партії соціалістів-федералістів. У квітні – серпні 1917 року – комісар Тимчасового уряду Галичини та Буковини (з правами генерал-губернатора), пізніше – губернський комісар Центральної Ради на Чернігівщині. За Української держави – міністр закордонних справ, часто виступав посередником у пошуках шляхів порозуміння між Павлом Скоропадським і національно-демократичними силами у визначенні умов формування українського уряду на повністю національній основі. У жовтні 1918 року в Швейцарії Дмитро Дорошенко проводив переговори з представниками країн Антанти про визнання суверенітету України та надання їй допомоги. Після утворення Директорії УНР – професор української історії в Українському державному Кам’янець-Подільському університеті.
Навесні 1919 року Дмитро Дорошенко змушений був виїхати з України. Деякий час він проживав у Празі, пізніше – в Румунії, Італії, Австрії, Німеччині, брав активну участь в українському громадському житті. 1922 року був обраний професором Українського вільного університету та Карлового університету по кафедрі історії України, працював у Берліні, Празі, Варшаві, Канаді. Влітку 1945 року став першим президентом Української вільної академії наук, яка була створена в Аугсбурзі. У 1947 році Дмитро Дорошенко прийняв запрошення Вінніпезької колегії Святого Андрія і до 1951 року викладав там історію України, одночасно продовжував очолювати Українську вільну академію. Тяжко захворівши, вчений повернувся до Мюнхена, де 19 березня 1951 року помер.
Історик Олександр Оглоблин писав: “Дмитро Іванович Дорошенко був історик з Божої ласки. Традиція славного історичного роду, живий зв’язок із рідною землею, величезна ерудиція, глибоке знання історичного минулого своєї Батьківщини й віддана праця для її кращого майбутнього, блискучий талант професора й лектора і (…) любов до рідного минулого – все це щасливо збіглося в цій незвичайній людині й забезпечило їй видатне становище і в українській науці, і в українському національно-громадському житті першої половини нашого (ХХ. – Авт.) століття. Навряд чи хто з сучасників Дорошенка був більше покликаний завершити те велике діло, яке було основним завданням тогочасної української історіографії й якого вона не могла виконати в умовах поневоленої Батьківщини”.
Дмитро Іванович Дорошенко опублікував понад 1000 наукових праць з історії України, історії культури й церкви, серед них – фундаментальні видання “Історія України 1917–1923 рр.” (Нью-Йорк, 1954), “Нарис історії України” (Мюнхен, 1966; Київ, 1991). Залишив надзвичайно цікаві мемуари: “Мої спогади про давнє минуле (1901–1914)” (Вінніпег, 1949) “Мої спогади про недавнє минуле (1914–1920)” (Мюнхен, 1969).
Чимало сторінок присвячено Полтавщині та полтавцям. Дмитро Дорошенко перебував у дружніх стосунках з багатьма нашими земляками – діячами культури та освіти, національно-визвольного руху початку ХХ століття. У 1902–1905 роках тричі відвідав Полтавщину, а його спогади про відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві влітку 1903 року можна назвати чи не найкращими та найдетальнішими з відомих.
Пропонуємо увазі читачів розповідь Дмитра Дорошенка про перебування на Полтавщині у 1905 році, зберігаючи авторський правопис.
* * *
Моя подорож до Полтави весною 1905 р.
9 січня 1905 року сталася в Петербурзі подія, яка була немов прелюдією для першої російської революції: священик Гапон (родом з Полтавщини), який користувався великою популярністю в робітничих масах, намовив робітників піти великою масою до Зимового Палацу і там подати цареві петицію про задоволення економічних потреб робітництва. Мовляв, робітники звертаються до царя, як діти до батька. 9 січня десятки тисячів робітників вирушили з корогвами й образами під проводом Гапона до царського палацу. Але їх зустріло, не допускаючи до палацу, військо і почало стріляти до натовпу. Сотні людей було вбито й поранено. Ця крівава масакра остаточно вбила віру в царя, як оборонця й заступника трудящого люду. Гапон десь зник. Виявилося, що він був провокатор, і революціонери його вбили, заманивши ніби для переговорів на порожню вілю в Фінляндії, недалеко від Петербурга. Подія 9 січня розворушила ціле населення столиці, і з того часу революційний рух став зростати з кожним днем. Високі школи було зачинено на необмежений час, і я вже не поїхав до Петербургу.
Я залишився деякий час у батька у Вільні й звідти дописував до ґазети “Полтавщина”, яка почала виходити у Полтаві під редакцією Я. Головні й запросила мене писати на українські теми. Це вже була вповні українська газета, хоч виходила ще в мові російській. Перед Великоднем 1905 року я поїхав до Полтави, щоб на місці порозумітися з редакцією. В Полтаві я зав’язав знайомство з рядом місцевих українських діячів – з адвокатом Миколою Дмитрієвим, що в кінці того року почав видавати тижневик “Рідний Край”, з головою Статистичного Відділу Полтавського Земства Григорієм Ротмистровим, з Леонідом Жебуньовим, з поміщиками Михайлом Ганьком і Віктором Василенком. Зустрівся де з ким з моїх молодших знайомих з днів свята Котляревського. Один з них, Володимир Міхновський (небіж відомого українського діяча Миколи Міхновського), запросив мене в гості на Великодні свята, що вже зближалися, до села Товкачівки, Прилуцького повіту, де його батько був священиком. Ми поїхали залізницею до Прилук, а звідти 15 верств кіньми до Товкачівки. В самих Прилуках ми зайшли до адвоката Гаврила Міхновського, рідного брата Миколи Міхновського, якого він дуже нагадував і обличчам, і всією своєю постаттю, і своїм патріотизмом в самостійницькому дусі. Я завважив, що на його канцелярії напис був українською мовою, що тоді було рідкістю. Взагалі ціла родина Міхновських була щиро українська. Та й самі Прилуки з околицею зробили на мене дуже приємне вражіння своєю українською національною стихією, яку було помітно на кожному кроці; я чув там раз у раз українську мову не тільки серед міщан та селян, але й серед міської інтелігенції.

Володимир КОРОТЕНКО
Старший науковий співробітник Державного архіву Полтавської області