У   Полтавському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені М.В.Гоголя є чудова традиція – до Міжнародного дня театру дарувати глядачам прем’єру. Цього разу це – “Майстер і Маргарита” за романом Михайла Булгакова.
Своє прочитання твору запропонував полтавцям режисер Херсонського академічного музично-драматичного театру імені М. Куліша Сергій Павлюк. Це вже його третя робота на полтавській сцені. За постановку вистав “Остання любов гетьмана” та “Опера жебраків” він став лауреатом премії імені І.П. Котляревського. З кожною новою роботою відчувається творче зростання талановитого режисера.
У сценічній версії С. Павлюка чітко увиразнюються три лінії. Перша пов’язана із зображенням Москви 20-х років ХХ століття, друга – філософська (Воланд і Понтій Пілат), третя – романтична (Майстер і Маргарита). Вони, як у калейдоскопі, увесь час змінюються, перетинаються, висвітлюючи різноманітні колізії життя героїв, змушуючи глядача переноситися у часі та просторі.
Цікавими є знахідки режисера у висвітленні так званої “московської” теми п’єси. Це прекрасні декорації (художник-постановник – Ірина Кліменченко) із зображенням плакатів, гасел того періоду (“Даешь пятилетку!”, “Безбожник №1”, “Не пей метилового спирта!”), газет, театральних афіш (“Театр Революции”), марші та пісні радянського періоду, які виконують артисти театру, одягнені у костюми народів колишнього СРСР, червоноармійські галіфе. Над усім цим височіє пам’ятник ідолові соціалістичної революції В.Леніну, символ доби – червона зірка, викута з ланцюгів. На фоні веселощів молодих будівників “нового життя” відбуваються страшні злодіяння: арешти і страти безневинних людей. Неочікуваними є поява німецьких пісень, фашистські жести, які разом із уже згадуваними символами створюють образ тоталітарної системи, що в дійсності панувала у країні й зароджувалася у той період в Європі. Від неї задихалися усі творчі люди, і насамперед сам М.Булгаков. Складається враження, що перед нами комедія абсурду, підсилена какофонією звуків (як показують вистави С.Павлюка, це один із його улюблених прийомів).
У зображенні єршалаїмської лінії постановник іде за текстом роману: “…Пітьма, що прийшла із Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто…” Усі події в Єршалаїмі відбуваються у пітьмі, що оповила місто. Та найстрашніше, що морок заполонив і душі людей, штовхає їх на криваві злодіяння, одним з яких було розп’яття “доброї людини” Ієшуа.
У виставі багато яскравих метафор: земна сфера, хрести, стіна плачу… Деякі з них трансформуються (хрести – на телеграфні стовпи, стіна плачу – на стіну комунізму, усіяну кістками). Символічним є образ грому, який лунає у найбільш трагічні моменти дійства. Гроза стає попередженням про зміни, які можуть очікувати людство. А дощ, звуки якого з’являються у фіналі п’єси, можливо, стає тією силою, що змиє з обличчя Землі зло і наругу.
Чудовим є музичне оформлення спектаклю. Окрім уже згадуваних радянських пісень, у ньому лунає музика Ш.Гуно з опери “Фауст”,                Г. Свиридова (“Час, уперед!”), молодого кримськотатарського композитора Шевкета Білялова, пісня Ріаnобоя “Відьма”. Музика стає символом вічності часу, який існує незалежно від марноти світу.
Незвично, але оригінально задіяний оркестр (диригент – Олександр Сурженко): музиканти упродовж усього дійства знаходяться на ар’єрсцені.
У виставі задіяні всі артисти театру. Судячи з реакції глядацької зали, зачарував Воланд у виконанні заслуженого артиста України Олександра Любченка. Він створив образ справжнього духа зла, “частку тієї сили, що вічно хоче зла і вічно робить благо”. Його герой – не просто чорний маг, а тонкий психолог, філософ, який знає людей краще, ніж вони себе самі. Він не просто грає долями людей, а розкриває їхні вади, показує, до якої ницості вони дійшли. Безумовно, це одна з кращих ролей О. Любченка упродовж останнього часу. До речі, актор є ще й асистентом головного режисера вистави.
Незвичним є і Понтій Пілат (народний артист України Василь Голуб). Неординарність полягає не лише в його вбранні (замість “білого плаща з кривавим підбоєм” герой одягнений у сіру шинель), тим самим породжуючи асоціації з ще одним кривавим радянським диктатором – Йосифом Сталіним. Пілат є уособленням влади, що знищує людей. “Будь-яка влада – насильство над людьми”, – ці пророчі слова Ієшуа, які повторює Пілат, справджуються у світі людей будь-якої епохи. Недарма упродовж усієї вистави на сцені крутиться макет земної кулі, оскільки зла на голубій планеті вистачало завжди. Та разом з тим герой переживає втому від того, що наділений цією владою, і навіть муки совісті від страти безневинного Ієшуа.
Актор Богдан Чернявський постає перед глядачем у двох іпостасях: Ієшуа і Майстра. Два складних психологічних образи, з якими артист, по суті, справляється. Хоча ці герої досить контрастні: сильний духом Ієшуа, що вірить в істини, які проповідує, і духовно зламаний Майстер, якому його роман став огидним, оскільки приніс багато страждань.
До речі, страждання входять у виставу з самого початку: тортури, розп’яття і смерть Ієшуа. Перша сцена стає символічною у багатьох вимірах. Це і смерть Ієшуа за свої переконання. Це і початок панування зла, розвінчанню якого буде присвячена вистава. Це і мотив тернистого шляху митця, яким пройшов Майстер, та й сам Булгаков. Тому (не знаю істинних мотивів поєднання цих двох персонажів у виконанні одного актора), цей режисерський хід є справді вдалим.
Романтичну лінію вистави створює заслужена артистка України Тетяна Любченко. Її героїня – не просто закохана жінка, ніжна та вірна. Саме вона є носієм тієї величезної, натхненної любові, яка в романі названа вічною. Маргарита морально сильніша за свого коханого, бо здатна боротися за свою любов, за свого Майстра. За його звільнення продає навіть душу дияволові. Завдяки їй Майстер не зламався до кінця, вони разом достойно пройшли свій земний шлях і заслужили спокій. Слід зазначити, що М.Булгаков мав власне розуміння цього слова. Для нього спокій – це гармонія душі зі світом, якої, на жаль, не було в житті митця. Його улюблені герої теж матимуть спокій в іншому світі, набагато кращому, ніж земне пекло.
Слід сказати і про почт Воланда: Коров’єв (Павло Васильєв), Азазело (Тимофій Зінченко), Бегемот (Сергій Жмурко), Гелла (Вікторія Ягодка). Ці істоти супроводжують месіра та виконують усі його завдання, тобто вивертають напозір людські вади й слабкості. За великим рахунком, це блазні. Та молодим акторам не завжди вдається розкрити їхню сутність. Особливо це стосується Бегемота. Можливо, акторові слід було б додати більше пластики, адже все-таки Бегемот – це кіт, хоча й містичний. З усього почту виділяється Гелла (Вікторія Ягодка), яка уміє навіть талановито еротично мовчати. А блискуче виконання нею куплетів Мефістофеля із опери Ш.Гуно “Фауст” стало черговим успіхом талановитої співачки.
Ще одним режисерським прийомом було “переодягання” персонажів роману М.Булгакова. Зокрема це стосується образів Никанора Івановича Босого, який став Босою (заслужена артистка України Маргарита Томм) і лікаря-психіатра Стравінського, який теж став жінкою (Ольга Чернявська). Акторки грають бездоганно, але такі “вільності” з текстом є не зовсім зрозумілими. Звичайно, у самому романі М.Булгакова, на думку деяких літературознавців, є мотив гри: герої постають перед читачами у різних “ролях” (Майстер – історик, письменник, хворий з божевільні, майстер; Маргарита – дружина важливого радянського службовця, кохана Майстра, відьма, королева балу у сатани; Воланд – невідомий, іноземець, маг). За допомогою цього прийому письменник прагнув розкрити складний внутрішній світ героїв. Але, можливо, все ж таки не варто було у виставі так кардинально змінювати класичний авторський текст?
Приємно, що вистава йшла правильною українською мовою. Тому незрозумілими є випади деяких “критиків” (на кшталт героя роману Латунського), які вимагають (до того ж анонімно!) прибрати зі спектаклю російськомовні пісні. Мабуть, вони не розуміють, що використовують їх із метою відтворення доби. Адже це наша історія, якою б вона не була. Ми не зможемо її змінити, просто треба тверезо ставитися до цього питання, розмежовуючи політику і мистецтво.
Загалом вистава вийшла яскравою, емоційною, напруженою, проникливою і навіть трохи містичною. Хоча головним є зовсім не містика, а глибока життєва філософія, яку залишив усім нам М.Булгаков. Можливо, спектакль викличе різні думки щодо його сприйняття. І це нормальне явище, бо мистецтво покликане будити розум.
Сам режисер визначив жанр сценічної версії як фантасмагорія. У ній дійсно переплелися реальність, фантазія, видіння, символіка, сатира, гротеск, абсурд, хаос. Багато з цих прийомів використовує і сам М.О.Булгаков, щоб розвіяти міф про щасливе радянське суспільство.
Вибір цього жанру спектаклю теж не є випадковим. Бо чи не є фантасмагорією наше життя? З вірою у примарних вождів, облудні ідеї, оманливі сподіванки, з вічним прагненням до щастя, задля досягнення якого слід долати безліч перепон… На ці сумні роздуми наводить остання фраза Воланда у фіналі п’єси: “Прощавайте… Ні, до побачення…” Невже зло вічне? А добро? Ця довічна дилема є рушійною силою буття. Але вочевидь зрозуміло одне: яка сила буде правити світом, Зло чи Добро, залежить виключно від самих людей. Не творіть собі кумирів, яких легко можна знищити (так, як це зробив у виставі з головою Леніна Азазело!), не давайте розповзатися пітьмі тоталітаризму у світі, дбайте про душу, що й виведе нас усіх із мороку. А ще – читайте М.Булгакова і знайдете відповіді на багато запитань…

Людмила ЧЕРЕДНИК
Кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства, культури та документознавства ПолтНТУ імені Ю.Кондратюка