Зміни у зв’язку з реформою cистеми охорони здоров’я покликані зробити “швидку” допомогу і швидшою, і якіснішою. Новацій чимало, а будь-які зміни традиційно викликають спротив. Про те, що змінюється в наданні екстреної медичної допомоги мешканцям області, що є і що буде, як це працює у світі і, зрештою, хто такі парамедики, спробуємо з’ясувати з допомогою експертів.
З місця події. Як це працює сьогодні
П’ятничного вечора напрошуюся хоча б на один виїзд “терміналістів” – бригади, що зазвичай надає медичну допомогу пацієнтам на межі життя і смерті. Скажу наперед, повертати людину з того світу та ще й у моїй присутності медикам не довелося, чому я, панікер по натурі, була невимовно рада. До диспетчерської надходить повідомлення: чоловікові стало зле на вулиці. Вирушаємо. У складі бригади – лікар Олександр Цілуйко, фельдшер Олександр Писаренко (для своїх – Саня, позитивний молодий чоловік кремезної статури й неабиякого зросту) та водій.
38-річний Олександр Вікторович, лікар, несподівано виявився експертом не лише з екстреної допомоги у Полтаві – устиг попрацювати за цим же фахом у Чехії. Спілкуємося по дорозі.
– Лікарю, який виклик є цільовим, а який – ні?
– “Слизьке” питання. У людини, що лежить на снігу, на тротуарі чи газоні, може статися звичайний обморок, може бути й результат загострення серйозної хвороби. А ось тільки-но “лікували” 23-річного юнака, у якого просто підскочила температура, – сім’я чесно зізналася, що не в курсі, як викликати лікаря додому.
– І що ви?
– На виклик прибули – працюємо. Дали таблетку, поради, запропонували проїхати до інфекційної лікарні, оскільки згідно з протоколом остаточний діагноз встановлюється за наявності аналізів. Пацієнт відмовився, на тому й попрощались. А якщо в цей час десь станеться НП і знадобляться одразу кілька бригад? А ми міряємо температуру… Або приїжджаємо за викликом на базар, а там літня людина просить: “Мені нічого не треба, тільки відвезіть додому, бо вже сил нема”. Це – не наша робота.
– Що саме варто було б змінити першочергово, реформуючи екстрену допомогу?
– На мою думку, найперше треба створити відділення невідкладних станів, де працюватимуть лікарі-універсали і надаватимуть абсолютно всю первинну допомогу. Справа бригади, парамедика – довезти пацієнта. Адже парамедик – це фахівець, який виконує процедури згідно з протоколом, не вникаючи у суть причин і станів. Хоча ми й самі можемо бути парамедиками.
– А хіба для цього треба було вчитися сім років?
– Ні, але, наскільки я розумію, ті, хто захоче залишитися, будуть парамедиками. Адже за кордоном подібна система запроваджена не просто так – там давно прорахували все до копійки. Але в нас відділення невідкладних станів немає, можливості доїзду також поки що обмежені. Звісно, стараємося, проте з наших доріг і в дерево злетіти недовго. І кому ти тоді допоможеш? Або збити пішохода, який у навушниках ніякої сирени не чує. Гальмуємо, пропускаємо, знову розганяємося. Стосовно часу доїзду, то в нашому маленькому місті хоча б пробок немає. У мегаполісі цього жодна реформа не врахує.
Запитую у водія, чи завжди спецавтомобілю поступаються дорогою на полтавських вулицях:
– Уступають. Іноді (усміхається).
До місця виклику дістаємося вчасно, але… Пацієнт “не в’яже лика”. У другій половині дня та ще й у п’ятницю, за словами лікаря, це не дивина. Щоб “хворий” не замерз, перехожі підняли його й обіперли об стіну. Співчуваючі – не набагато тверезіші. Фельдшер Саня намагається чемно допомогти чоловікові забратися в салон. Кругле азійського типу обличчя пацієнта розпливається щасливою усмішкою. Вовтузиться у дверях, але підняти ногу на рівень сходинки навіть зі сторонньою допомогою – завдання непосильне. Вигляд у пацієнта не надто охайний, тому вже я пропоную: нехай залазить сам, на чотирьох – лежав же досі посеред двору. Медики усміхаються, переглядаються, і за долю секунди недужий чоловік уже в салоні. Практика – велике діло. Вирушаємо до кризового відділення обласного наркодиспансеру.
Запитую, як після такого пацієнта у підозріло мокрих штанях транспортувати потім іншого хворого?
– У нас є що підослати, але, повірте, це ще дуже охайний екземпляр, красава!
Судячи з переданого в кабіну пенсійного посвідчення, щасливого пацієнта зовуть Віліжан. У кризовому чоловіка покладуть спати. А поки що його доводиться утихомирювати в салоні.
– Отакий “герой”, – продовжує лікар, – може дістати з кишені чи з-за халяви що завгодно. А якщо бригада – жіноча? І винним буде сам медик, який не передбачив агресії, не викликав поліцію. Згідно з законом ми не маємо права наражати себе на небезпеку. Не можна самому пливти по потопельника, діставати потерпілого з пожежі чи з пошкодженого автомобіля – у всьому світі це справа рятувальників, що мають відповідну підготовку, обладнання. Хоча ситуації бувають різні. Якось хлопець випав із вікна багатоповерхівки на козирьок під’їзду. Ми прибули на виклик першими, у потерпілого – дірка в голові. Саня в мене, ви ж бачите, не дрібний, підкинув нагору, там я пацієнта й реанімував: відновлював дихання, інтубував, підключав крапельницю. А вже рятувальники зі спецзасобами допомогли спустити донизу. Доводилося лізти під бетонну плиту, якою придавило людину. Тяжка політравма потребує негайної допомоги. Але невідомо, як повела б себе друга плита. В разі чого – це моя особиста відповідальність, бо порушив вимоги техніки безпеки. Хто тоді мою сім’ю годуватиме?
Ще один наболілий для екстреної допомоги момент. Олександр Вікторович розповідає, що під час “вуличних” викликів перехожі в багатьох ситуаціях винними вважають саме медиків: “Стоять над потерпілим мало не з секундоміром, чи вкладемося ми у норму доїзду, замість оглянути, чи є у людини дихання, пульс. А масаж серця, розпочатий у першу хвилину, підвищує успіх реанімації до 90 відсотків. Кожна наступна хвилина – мінус 20 відсотків. У цивілізованому світі цьому навчають зі шкільної лави, у нас, на жаль, – ні. “Космічний” рекорд доїзду моєї бригади – 5 хвилин. Але й цього буває достатньо, щоб у корі головного мозку сталися невідворотні зміни”.
…У кризовому відділенні Віліжана зустрічають уже як рідного, якийсь час займає оформлення паперів. “Здаємо” пацієнта з діагнозом “погане самопочуття, недуга”. При цьому сам недужий почувається значно радісніше, ніж персонал закладу. Лікар звітує до диспетчерської: “Термінальна. Кризове. Вільний”. Повертаємося. По вулиці Шевченка, попри односторонній рух, у районі ринку близько 18-ї – затор. “Круті” легковики попарковані з обох боків так, що місця для маневру немає зовсім. Для кого вмикати при потребі сирену?!
Які зміни пропонує МОЗ
На сайті Міністерства охорони здоров’я України визначено кілька складових реформування екстреної медичної допомоги. Незабаром буде затверджено навчальну програму “Перший на місці події”, щоб дати ази першої домедичної допомоги водіям, рятувальникам, поліцейським. Ще одна складова – модернізація диспетчерської системи, адже на місце виклику у сільській місцевості “швидка” має прибувати протягом 20 хвилин, у місті – за 10 хвилин, а в перспективі цей стандарт має скоротитися до 8 хвилин (і в місті, і в селі). Але через погані дороги, недоліки диспетчерської служби, велику кількість непрофільних викликів тривалість очікування насправді може бути довшою. До речі, на Полтавщині модернізація диспетчерської системи розпочалася, не чекаючи розпоряджень міністерства.
Попри те, що Положення про створення відділень невідкладної допомоги прийнято ще у 2009 році, їх досі немає – це також нагальне завдання. А ще – впровадження західних протоколів лікування.
Міністерство ініціює також запровадження професій парамедика та екстреного медичного техніка. Парамедик буде відповідати за оцінку стану пацієнта і забезпечення необхідної допомоги на місці пригоди та під час транспортування. Навчання таких фахівців рівня бакалавра триватиме 3 роки. Водій “швидкої” стане екстреним медичним техніком – повноцінним членом команди. Його підготовка триватиме мінімум 3 тижні.
Із цього приводу на брифінгу директор департаменту охорони здоров’я облдержадміністрації Віктор Лисак повідомив таке:
– Забезпечити кожну підстанцію лікарською бригадою неможливо – не навчено стільки лікарів. А фельдшера назвіть хоч парамедиком, хоч як завгодно, головне – щоб у екстрених випадках бригада працювала, як годинник. І що поганого в тім, щоб водій умів допомагати колегам?
Найнагальніші завдання для області – завершити добудову самого Центру ЕМД і домогтися від Укртелекому цифрового провадження. Диспетчерська служба повинна бачити рух кожної бригади. Їх потрібно також дооснастити планшетами, дистанційними передавачами, щоб допомагати фельдшерам із постановкою діагнозу, наприклад, за електрокардіограмою.
– То хоча б у міських бригадах лікарі працюватимуть?
– Так. У нас – працюватимуть, беремо на роботу молодих спеціалістів.
– А відділення невідкладних станів відкриємо?
– Відпрацьовуємо ескізні проекти відділень інтенсивного лікування 1-го рівня у Лубнах, Миргороді, Полтаві, бо й самі вже зрозуміли, що це потрібно. Голова облдержадміністрації підтримує ідею профінансувати проектування.
– Коли це буде?
– Від Світового банку до нас заходить ще один проект – технічної допомоги, ресурси під який виділяє уряд Швейцарії. Все залежатиме від того, чи будемо займатися політикою, чи складемо плани розвитку територій кожного округу і залучатимемо під них ресурси.
 “80 відсотків нинішніх викликів для парамедиків будуть непрофільними”
…На моїй малій батьківщині (хутір Чаплинці Семенівського району) уже зовсім малочисельне місцеве населення рятує від тиску-грипу-радикуліту фельдшер Ася Василівна Богаєвська. Вона курсує хутором, як і кілька десятиліть тому, хіба що зі значно меншою швидкістю. Вже давно на пенсії, але молодь у цей глухий куток нізащо не поїде. Тож бути “сімейним лікарем” для мешканців Чаплинців – її пожиттєва карма.
Про те, як справи з екстреною допомогою у сільській місцевості, з’ясовую в експерта з народу – Ольги Іщенко з Ряського у Машівському районі. Пам’ятаю, як кілька років поспіль воювали ряськівці за збереження своєї дільничної лікарні. Сьогодні у найвіддаленішому від райцентру селі, розтягнутому на багато кілометрів, є амбулаторія, де працюють лікар і дві медичні сестри. Їхній робочий день – до 18-ї години, а пізніше, як говорить “експерт”, – ні собака в двір. Якщо, скажімо, тиск несподівано підскочив за 200 міліметрів о 19-й годині, треба викликати “швидку” з Машівки, яка й забере пацієнта у райцентр. Тиск зіб’ють, а додому – кількадесят кілометрів…
– Але в нас у Ряському ще дуже добре, – говорить Ольга Миколаївна, – залишилися всі медсестри, які колись у лікарні працювали. Хоч і пенсійного віку, та виручають. Он у подруги в Миколаївській області на все село укола зробити нікому! Що буде далі – не дуже ясно. Про реформу чула, що можна лікаря собі обирати – хоч у Карлівці, хоч у Полтаві. Але як, живучи в селі?
Про реформи в системі екстреної медичної допомоги говоримо з виконуючим обов’язки головного лікаря комунальної установи “Полтавський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф” Олександром Лавренком. За його словами, кардинальні зміни відбулися ще у 2013 році: з 1 січня усі станції, усі відділення “швидкої” при районних лікарнях було об’єднано в єдину комунальну установу, що наразі підпорядковується обласній раді. Відтоді районні лікарні вже не можуть використовувати спецавтомобіль для господарських потреб чи як санітарний транспорт. Більше того, єдина оперативна диспетчерська незабаром буде контролювати рух кожного такого автомобіля по всій області, тримати прямий зв’язок, навіть бачити на моніторі, звідки саме надходить дзвінок. У Полтаві в цю галузь медицини почали вкладати немалі кошти ще задовго до ініціатив МОЗ.
– Ми вже до всього готові, нам не звикати, – говорить Олександр Лавренко. – Технічно не готовим для надання такого зв’язку, попри всі обіцянки, виявився “Укртелеком”.
– Виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я Уляна Супрун каже, що треба збільшувати кількість підстанцій. У нас є така потреба?
– У складі обласного центру екстреної допомоги – 4 станції (у Полтаві, Кременчуці, Лубнах та Миргороді), їм у свою чергу підпорядковані 24 підстанції та 23 пункти постійного й тимчасового базування. Лікарські бригади працюють переважно у містах і складають близько 60 відсотків від загальної кількості. Решта – фельдшерські. Хоча аж три лікарських бригади працюють, наприклад, у Диканьці.
Потреба в додаткових підстанціях є скрізь, крім Чорнухинського району: його жителів, згідно з нормативами, за кількістю населення має обслуговувати 0,8 бригади. Але утримуємо дві, бо якщо одна з них буде задіяна, хтось же повинен надавати допомогу в термінових випадках!
У період епідемії грипу кількість викликів екстреної допомоги в області сягала півтори тисячі на добу, зараз – близько тисячі. Але питання в тому, що 80 відсотків із них для парамедиків будуть непрофільними – їх доведеться комусь переадресувати (можливо, сімейній медицині, але там, за словами лікаря Цілуйка, робота і без того “собача”. – Авт.). Бо завдання парамедика – не лікувати, а підтримати життєво необхідні системи та органи, щоб довезти пацієнта живим до приймального відділення. На одній із нарад у Києві з керівниками обласних Центрів ЕМД спілкувався американський парамедик із приймального відділення такої лікарні. Його зарплата – 250 тисяч доларів на рік. На наші гроші це шалена сума…
А як у них? Екстрена допомога по-чеськи
За словами Олександра Цілуйка, система, яка пропонується українцям, успішно працює в США, у Європі – в тій же Чехії, наприклад. Там бригада складається з двох парамедиків, один із них – водій. Якщо трапляється непередбачувана ситуація і вони не впоруються, викликають лікаря. Той сідає за кермо й швидко дістається куди потрібно. Є обладнання для надання всіх видів допомоги, для зручного спуску пацієнта сходами – не треба збирати сусідів на допомогу.
У Словаччині, скажімо, поки що все змішано, як і в нас, але кількість лікарських бригад там теж буде скорочуватися, бо за умов страхової медицини стільки лікарів утримувати невигідно.
Неповага до спецавтомобіля на дорозі у цивілізованому світі фіксується камерами спостереження, і штрафи за це – шалені. Роботу самої бригади диспетчери контролюють похвилинно.
– А, наприклад, в Ізраїлі, де три роки мешкала моя сестра, – розповів Олександр Цілуйко, – якщо немає страховки, швидку допомогу краще не викликати, навіть до дитини з високою температурою, – це коштує надзвичайно дорого.
– І як родичі цілих три роки лікувалися?
– По скайпу з Полтавою.
Наш експерт про польську медицину
Полтавська журналістка Анна Довгошей два семестри навчалася у Вроцлавському університеті на курсах підвищення кваліфікації для журналістів із пострадянського простору. Розповідає, що виклик швидкої допомоги (pogotowie ratunkowe) не коштує пацієнтам нічого, власне, так само, як і у нас:
– Думаю, що виклики медичних бригад оплачує держава або воєводство (влада області), точніше сказати не можу. На випадок простуди чи загального обстеження я користувалася послугами платного медичного центру. В громадян Польщі є спеціальні пластикові картки, що підтверджують статус медично застрахованих осіб.
Якось узимку захворіла чимось схожим на ангіну. Пам’ятаю: дихати було так важко, що могла тільки сидіти, спершись на подушки. На виклик приїхали два молодих хлопці у спецодязі. Оглянули. Порадили наступного дня звернутися до лікаря. Друзі ледве переконали забрати мене до лікарні. У машині не було геть нічого – не знаю, чим би вони допомогли, якби мені раптом стало зовсім погано. Приїхали ми в “ізбу-приймальню” державної лікарні. Довго чекали під кабінетом. Добре пам’ятаю лікарку і медсестру – дуже схожих на деяких наших ескулапів – тих, що поводяться зверхньо і хизуються золотом на робочому місці. Їхня розмова була короткою: “Пані не є громадянкою Польщі – до побачення”. Про хабар не йшлося – там скрізь відеокамери. Коротше кажучи, сиджу я в холодному коридорі й слухаю, як друзі кричать: “Будемо скаржитися меру міста! Є права людини! Ви зобов’язані!” Врешті-решт мене таки оглянули, виписали кілька рецептів і зробили якусь дуже приємну інгаляцію – одразу стало легше. Поки дихала солоним повітрям, друзі купили ліки, у тому числі антибіотики – їх у Польщі без рецепта жодна аптека не продасть.
– На виклик приїжджали лікарі чи парамедики?
– Наскільки мені відомо, парамедики виїжджають лише в разі надзвичайних подій, наприклад, ДТП. Слава Богу, не знаю, як вони працюють. Але земляки-заробітчани відгукувалися не надто добре. Тарас Федькович приїхав із Кривого Рогу грати за футбольну команду Нижньої Сілезії. Прямо на полі отримав відкритий перелом ноги. Приїхала “швидка”: “Ну так, перелом. Але ж пан не є громадянином Польщі”, і медики подалися геть. Ногу Тарасові врятували колеги по команді – привезли у військовий госпіталь Вроцлава.
Найкращі враження у Анни про Вроцлавський військовий госпіталь. Бувала в ньому часто, адже сюди привозили українських хлопців, поранених на Майдані. Дуже уважні лікарі й медсестри, якісна їжа. Тарілки з нею часто стояли на підвіконнях незайманими, тому що наші у Вроцлаві “завалювали” поранених гостинцями. Саме Вроцлав першим почав приймати поранених із Майдану.
– У них там сильна офтальмологія, багатьом хлопцям врятували очі. Декому зробили хорошу пластику, якісні протези, – говорить Анна.
– Дуже зручні польські платні страховки, одна з яких була в мене. Дзвониш і записуєшся по страховому полісу до будь-якої найближчої приватної лікарні. Без черг, без мороки. У кожного вузького спеціаліста – тести на швидке (протягом кількох хвилин) виявлення хвороб, апарат УЗД, електронна картка пацієнта. От нам би так – було б чудово. Але мінус польської приватної медицини – якщо термінова допомога потрібна вночі, тоді хоч вішайся. Власне, так вийшло із моєю ангіною.
Стоматологія не входить до страховок, тому вирвати зуба коштує разів у 10 дорожче, ніж у Полтаві. Деякі некритичні операції доводиться чекати роками. Знаю місцеву польку з села, яка мала лише державну страховку, бо на приватну не вистачало коштів. Більше п’яти років жінка чекала операції на очах і майже осліпла, доки підійшла черга. Спілкуюся з подругою із Вроцлава, яка пише: “У мене із зарплати відраховують купу грошей щомісяця, але як щось прикрутить, іду до приватного лікаря. Чому? Бо не маю бажання і часу сидіти у чергах тижнями – можна й “копита відкинути”. Це правда, на жаль.
Чим може допомогти країні кожен із нас
Для цього потрібно, по-перше, відповідально ставитися до власного здоров’я, лікуватися вчасно – тоді зменшиться кількість непрофільних викликів. І, по-друге, навчитися допомагати ближньому.
Доки готувався матеріал, усе не йшли з пам’яті слова лікаря Цілуйка:
– Якщо ти, звичайний перехожий, не розгубився, з першої хвилини правильно надавав потерпілому допомогу аж до приїзду спеціалістів, а не красувався перед публікою, поглядаючи на годинник чи коментуючи дії бригади, – ти реально врятував чиєсь життя, дав людині шанс прийти до тями Людиною, а не “овочем”.
Де цьому навчитися? Контактний телефон учбово-тренувального відділу обласного Центру ЕМД – (0532) 60-63-80. Також цьому навчають інструктори громадської організації “Вартові життя” в Полтаві – їхню “школу” пройшли близько 10 тисяч мобілізованих у зону АТО, близько 600 цивільних людей. Контактні телефони: (067) 131-103-0, (066) 101-103-0.

Ольга ЩЕГЛОВА.