“У  зв’язку з ситуацією, яка склалася, погодитися з рішенням сесії Полтавської міської ради і передати релігійній громаді Покровської Української автокефальної православної церкви у тимчасове користування, до завершення будівництва храму на виділеній раніше території, дзвіницю колишнього Успенського собору… враховуючи, що УПЦ / РПЦ передано вже 29 культових споруд, а УАПЦ – жодної”, – цитує рішення виконавчого комітету Полтавської обласної ради народних депутатів від 15 січня 1992 року “Про передачу дзвіниці колишнього Успенського собору в м. Полтаві релігійній громаді Української автокефальної церкви” заступник директора Державного архіву Полтавської області Тарас Пустовіт. Він представив документальну виставку “З історії церкви на Полтавщині”, яка розпочала роботу у приміщенні другого корпусу обласного Держархіву.
– Ми періодично звертаємося до теми історії православ’я в нашому краї. Оскільки цьогоріч виповнюється 25 років від початку відновлення богослужінь у Свято-Успенському кафедральному соборі Полтави, вирішили організувати до цієї дати експозицію, нагадати краянам про цю духовну святиню, – розповідає Тарас Пустовіт. – Із храмом пов’язані багато відомих земляків. Знаємо, що там молилися Іван Котляревський, Симон Петлюра, починав свій Божий шлях Паїсій Величковський, був причетний до відродження цієї пам’ятки Патріарх Мстислав. Там проводжали в останню путь Панаса Мирного, Івана Стешенка. Ми намагалися представити знакові моменти з життя собору. Хочемо нагадати про нашу духовну святиню, розповісти про складний шлях її відродження. Це не тільки культова споруда, це набагато більше.
На відкриття виставки завітали архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір, перший настоятель відновленого Свято-Успенського собору, нині настоятель Покровської церкви протоієрей Миколай Храпач, а також старшокласники Полтавського міського багатопрофільного ліцею №1 імені І.П. Котляревського.
За словами владики Федора, храм височів із 1751-го до 1930-х років. На світлинах із приватної колекції полтавця Юрія Матвєєва можна побачити, яким був собор у кінці ХІХ – на початку ХХ століть зовні. Фотографій внутрішнього убранства, інтер’єру культової споруди не виявлено.
– Коли пам’ятка була знищена в 1934 році, залишилася лише дзвіниця. Вона, до слова, була врятована завдяки диву. На той час головний архітектор міста Лев Вайнгорт запевнив владу, що основу дзвіниці можна використати як постамент для пам’ятника Сталіну. Тільки цим аргументом він переконав, що церковну споруду нищити не можна. У певний період у ній намагалися відновити богослужіння. При тому це вже не був Успенський собор, а церква Іоанна Богослова, – пояснює Тарас Пустовіт. – Проте місцева влада не дуже хотіла бачити там культову споруду. Тому дзвіницю передали під музей самодіяльних художників. Він працював до другої половини 1980-х років. Лише під натиском вірян української автокефальної церкви 15 січня 1992 року споруду передали церковній громаді.
– Історія відновлення собору почалася за три роки до 1992-го. Зібралася українська інтелігенція, яка, власне, розуміла духовну потребу, потребу церкви. Ми, створивши православне братство, почали нелегку боротьбу за святиню. Пікетували міську раду, спілкувалися з місцевою владою, залучили громадські організації – “Просвіту”, “Рух”, “Союз українок”… Вони приєдналися до нашої справи, бо розуміли, що Полтаві потрібна українська церква. Згодом нам вдалося здолати спротив, і цьому, безумовно, сприяв референдум щодо проголошення незалежності України. Зрештою влада почула наші аргументи й передала нам дзвіницю, хоча на неї претендувала московська церква. За тиждень-два до 7 квітня 1992 року (дата відновлення богослужінь. – Авт.) ми швидко привели дзвіницю до ладу, – згадує протоієрей Миколай Храпач.
Розповідає, що перше богослужіння було велелюдним. Дзвіниця не могла вмістити всіх охочих. Тому вирішили винести на вулицю пристіл і проводити відправу просто неба.
– На богослужіння прийшли багато людей, бо в Полтаві ідея української церкви жила давно. Були навіть віряни, які брали участь у богослужіннях 1917 – 1921 років. Вони пам’ятали українські піснеспіви, українську службу, – продовжує протоієрей Миколай Храпач. – Цілий етап – час, коли ми добивалися відбудови собору. Дзвіницю нам віддали, але не дозволяли відроджувати храм. Згодом все ж таки будівництво собору санкціонували, а до того, писали, це має зберегтися в архівах, що, мовляв, ми вам дозволяємо здійснювати на вулиці божественну літургію, а будувати не можна. Після того, як ми нарешті заклали фундамент, закінчились кошти. На два роки зупинилися роботи, бо фінансування практично не було. Потім тодішній мер Анатолій Кукоба взявся за цю справу, допоміг. Хоч якість будівництва нас не задовольняла, але критикувати міського голову нам тоді було зась, бо роботи могли б припинити або передати храм іншій конфесії. І зрештою собор все ж збудували, освятили, й, дякувати Богу, люди можуть приходити й молитися в ньому.
– Господь благословив відродитися соборові. Нині це не тільки культова релігійна споруда, де люди перш за все моляться, каються в своїх гріхах, оновлюються в духовному житті. Він відіграє ще й культурну роль. У ньому діє виставкова зала духовно-культурного центру імені Паїсія Величковського, де щомісяця змінюються експозиції полтавських, і не тільки, художників. Окрім того, з початком російської агресії собор став центром волонтерства, при ньому зародилася одна з найбільших волонтерських організацій області – “Полтавський Батальйон Небайдужих”. Нещодавно ми започаткували культурно-просвітницькі лекції “Бесіди при свічках”, які щонеділі о 17-й годині відбуваються в храмі, – говорить Владика Федір. – Кількість парафіян, відвідувачів собору збільшується. Це свідчить про те, що він виправдовує своє існування й нині є центром духовно-культурного життя нашого міста.
***
7 квітня, на 25-ту річницю відновлення богослужінь, виставка буде експонуватися у Свято-Успенському соборі.

Анна ВАСЕЦЬКА
“Зоря Полтавщини”