8  березня, як усі добре знають, – Міжнародний жіночий день. Ходять і чутки, що на цю ж дату припадає єврейське свято Пурім. Але то – вигадки. Те свято в різні роки відзначається в ті чи інші дні в період з останнього тижня лютого і до кінця березня. А от майже не звертається суспільна увага на те, що з цією “жіночою” датою пов’язана вельми визначна в нашій історії подія – початок Лютневої революції 1917 року. Вона хоча й іменується Лютневою, але за сучасним календарним стилем фактично відбулася в березні. Також традиційно її називають буржуазно-демократичною, але точніше було б характеризувати як суто демократичну. Раніше здебільшого замовчувалося і те, як же саме вона відбувалася. Тому є резон хоча б стисло про це нагадати.
“Закінчився анафемський 16-й рік, добре, що настає 17-й, мабуть, він принесе що-небудь хороше”, – писав у своєму щоденнику цар Микола ІІ. І жорстоко помилився у цих сподіваннях. У січні 1917-го зросло число страйків робітників, збільшилася кількість дезертирів з армії. А 6 березня (всі дати подаватимемо за новим стилем) у Петрограді почалися хлібні бунти, погроми лавок та складів. Вони були спричинені нестачею хліба, підвіз якого затримався і через великі снігові замети, що порушили рух поїздів, і через чималі недоліки в роботі залізничного відомства.
А 8 березня ті епізодичні бунти вже перетворилися в багатолюдні мітинги та демонстрації, де звучали вже й політичні вимоги: “Геть війну!”, “Геть самодержавство!” Масовість та войовничість демонстрантів посилювалися в наступні дні. Вони вступали в сутички з поліцейськими, кидали каміння, петарди. І хоча в столиці тоді налічувалося багато військових – до 160 тисяч чоловік, проте то були переважно запасні полки з недавно мобілізованих селян, а 3,5 тисячі поліцейських вже не могли приборкати протестуючих.
До того ж відчувалася неабияка розгубленість серед вищого керівництва: “Що робити?” Ще 7 березня цар поспіхом виїхав з Петрограда у свою ставку в Могильові. Виявилися хворими міністр внутрішніх справ Протопопов і морський міністр Григорович, а командуючий особливо надійними гвардійськими частинами генерал Чебикін відбув у відпустку. Чекали конкретних вказівок від Миколи ІІ члени Ради міністрів і не наважувалися самі вживати якихось особливих заходів. Єдине, що могло запропонувати вище керівництво, – “Стріляти в бунтівників!” Але боялося, бо пам’ятало, який спротив у країні це викликало, коли в столиці була розстріляна мирна демонстрація 9 січня 1905 року. До речі, дуже схожа ситуація виникла в нас в Україні після перемоги Революції Гідності. Тоді велике обурення в народі викликала розправа влади Януковича над учасниками Майдану в Києві. Тому нова влада, яка постала після втечі бандитського президента, спочатку і не наважувалася вживати рішучих силових заходів щодо сепаратистських акцій у Криму і на Донбасі.
А ситуація в Петрограді ставала все більш напруженою і непідконтрольною. 11 березня солдати однієї з рот лейб-гвардії Волинського полку виконали команду стріляти в демонстрантів на Знаменській площі, вбили 40 чоловік і стільки ж поранили. Але наступного дня воїни іншої роти цього полку вже повстали і відкрили вогонь по поліції. І цей приклад підтримали інші військові частини, в яких налічувалося близько 20 тисяч солдатів. Для придушення цього вже яскраво вираженого повстання цар наказав направити в місто кілька начебто надійних військових з’єднань. Але їхнє просування було дуже повільним як через спротив залізничників, так і через перемови з керівництвом Державної думи, які Миколі ІІ тоді довелося вести.
Головою цього дорадчого для царської влади органу був Михайло Володимирович Родзянко. Ця історична постать дещо пов’язана з нашим краєм, отож варто розповісти про Миколу Родзянка детальніше. Вельми багатий і впливовий рід Родзянків був відомий не тільки на Полтавщині і в Україні, а й у всій Російській імперії. Ведеться він від козака Хорольської сотні Миргородського полку Василя Івановича Родзянка. Мав той богатирську статуру, гнув підкови, відзначався кмітливістю і відважністю в боях, тому й був обраний сотником. У війні зі шведами потрапив у полон, перебував там 7 років. Після повернення додому згодом був обраний обозним Миргородського полку.
Нащадки Василя Родзянка теж займали значні посади в Миргородському і Гадяцькому козачих полках, а згодом – і в структурах Російської імперії. Зокрема серед них були генерал-майор, генерал-лейтенант, губернатор Томської губернії. Зуміли вони також заволодіти значними площами земельних угідь, стали великими поміщиками. Так, нинішній райцентр Семенівка свою назву одержав від Семена Васильовича Родзянка, якому колись належало це село. А його брат Гаврило для свого володіння вподобав романтичніше наймення – Веселий Поділ. Його син Аркадій захоплювався поезією, був знайомий з Пушкіним, Шевченком, композитором Едлічкою. Андрій Платонович Родзянко став відомим як талановитий піаніст.
Михайло Володимирович Родзянко народився в 1859 році в селі Попасне тодішньої Катеринославської губернії, в спадок одержав значні земельні володіння. Він закінчив військове училище в Петербурзі, але служив у армії недовго, вийшов у відставку. Захопився господарюванням у своєму маєтку, а також громадською діяльністю в земстві, здобув там неабиякий авторитет. У 1903 – 1905 роках редагував газету “Вестник Екатеринославского земства”. Відзначався і щедрою благодійністю. Для розвитку деяких навчальних закладів і утримання лікарень виділив 135 тисяч рублів. 1907 року був обраний депутатом Державної думи. І там теж завоював повагу, тому з 1911-го обирався головою цього органу впродовж 3 і 4 скликань. На цій посаді багато посприяв будівництву в Катеринославі різних промислових і культурних об’єктів. Мимоволі напрошується порівняння. Наш земляк
М. В. Підгорний свого часу займав майже ідентичну посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР. Але нічогісінько не зробив для своєї рідної Карлівки.
Варто додати, що М. В. Родзянко на відміну від багатьох інших не цурався і свого походження: в офіційних анкетах в графі “народність” завжди писав “малорос”, у маєтку зберігав багато козацьких раритетів, тримав тісний зв’язок з відомим вченим
Д.І. Яворницьким, називав його “Любий батьку кошовий”. Михайло Володимирович був одним із засновників і лідерів партії “Союз 17 жовтня”. Він дотримувався монархічних, але водночас і ліберальних поглядів. Вважав, що в Росії самодержавство має бути суто символічним – на зразок англійського, що країна гостро потребує відмови від застарілих методів управління, проведення багатьох реформ. Через це в нього нерідко виникали конфлікти із близькими до царя сановниками, зокрема головою ради міністрів І. А. Горемикіним, міністром внутрішніх справ О. Д. Протопоповим, військовими міністрами, з царським фаворитом Григорієм Распутіним. Розголосу набула його сутичка з останнім. Так, 1912 року особливі урочистості, присвячені 300-річчю династії Романових, мали відбутися в Казанському соборі. Туди прибула делегація Держдуми, але виділене їй місце зайняв Распутін зі своїм оточенням і на прохання звільнити його не реагував. Тоді розгніваний Родзянко підскочив до нього і пригрозив витягти за бороду. І цілком міг би це зробити, бо мав зріст до двох метрів і вагу 112 кілограмів. Распутін злякався і таки звільнив місце для депутатів.
З початком Першої світової війни Держдума стала чи не єдиним легальним органом, де висловлювалася, хоча й обмежена, критика прорахунків царської влади. М.В. Родзянко був одним з ініціаторів створення в ній опозиційного Прогресивного блоку. Коли в березні в Петрограді виникла напружена революційна ситуація, для стримування стихійних виступів Дума створила свій Тимчасовий комітет, який і очолив Родзянко. Він і вів перемови з царем щодо подальших дій, які б дозволили стабілізувати ситуацію. Приміром, в одному з листів цареві писав: “Настала одна из страшнейших революций, побороть которую будет не так-то легко.., если не будут сделаны уступки, которые могли бы удовлетворить страну”. Але Микола ІІ охарактеризував цю пропозицію як нісенітницю. І всю серйозність становища збагнув тільки тоді, коли 14 березня Тимчасовий комітет Держдуми і Петроградська рада утворили Тимчасовий уряд, який заявив про те, що перебирає владу в свої руки. І мова вже пішла про зречення царя. А тому не залишилося іншого виходу, як наступного дня виконати цю вимогу. Революція перемогла досить швидко і без збройних сутичок на всій території країни.
Надалі вже Держдума не відігравала важливої політичної ролі, хоча Родзянко й намагався посилити її вплив на діяльність Тимчасового уряду, а 6 жовтня вона була офіційно розпущена. Намагався він організувати і спротив більшовицькому перевороту, але це йому не вдалося і змушений був виїхати на Дон. Там перебував до 1920 року, а тоді емігрував до Югославії. Жив у містечку Верзидце, написав спогади “Крах імперії”. 1990 року вони були перевидані й у нас, у Харкові. 24 січня 1924 року поїхав поїздом до Белграда. За переказами, у вагоні його впізнала група врангелівських офіцерів і, вважаючи головним винуватцем повалення царя та наступної перемоги більшовиків, побила до смерті.
Схожі звинувачення про те, що саме думські ліберали, есери, меншовики, а потім більшовики з допомогою підступів німців, англійців та американців згубили могутню і багату Російську імперію, дуже поширені й серед нинішніх путінських пропагандистів. Начебто тоді вона мала великі шанси бути серед переможців у Першій світовій війні і не тільки зберегти всі свої володіння, а й здобути жадані Чорноморські протоки, приєднати західні українські та польські землі, що раніше належали Австро-Угорщині та Німеччині.
Все те – недолугі вигадки. Історичні факти переконливо доводять, що царизм у березні (за новим стилем) 1917 року повалив стихійний народний порив. Бо цей владний режим виявився особливо невправним у важкий воєнний період, суперечив сподіванням і прагненням широких мас. На жаль, цей порив використали ті, хто сподівався на руїнах попередніх цивілізованих надбань, на грабунках і терорі спорудити своє комуністичне суспільство. А насправді воно виявилося суцільним блефом. Однак, щоб переконатися в цьому, народи СРСР заплатили величезними руїнами, стражданнями і мільйонами загублених життів.

Валентин ПОСУХОВ
Журналіст