Історія організації самого меморіального навчального закладу бере початок у 1904 році. У вересні того ж року відбулося урочисте відкриття школи імені І.П. Котляревського у тимчасово орендованому приміщенні в передмісті Полтави, на Береківці. Тодішній заступник міського голови Г.П.Маркевич передав побажання губернатора “розвитку й успіху розсадникові народної освіти в Полтаві”. В школі відкрилися молодші класи, розраховані на 40 учнів. Значний їх відсоток складали діти місцевих мешканців. Навчальна програма була трирічною.
У грудні 1904 року гласний Полтавської міської думи В.Н.Леонтович запропонував навчати дітей у школі імені І.П.Котляревського українською мовою. Земське зібрання Полтавської губернії підтримало його пропозицію. Однак міністерство освіти, як і слід було чекати, не визнало можливим викладання в школі українською. З цього приводу професор Сумцов надрукував статтю “Старая песня отклоненія”, в якій, зокрема, зазначив: “Всяке насильство бридке, огидливе, насильству ж над словом, над мовою цілого народу нема ймення. Чоловіка можна убити, та народ не може бути убитий, особливо його слово, бо то є неприступна, духовна сила…”
 Незважаючи на це, у 1905 році Полтавська міська дума одноголосно ухвалила революційне на той час рішення щодо мови викладання у школі імені І.П.Котляревського: “Преподавание грамоты должно начинаться с обучения чтению и письму на малорусском языке по малорусским букварям и книгам для чтения. Преподавание Закона Божия и арифметики должно происходить также на малорусском языке, по малорусским учебникам. Обучение чтению и письму по русскому языку должно начинаться со 2-го года обучения и составлять отдельный необходимый предмет…”
 Реакція Російської імперії з цього приводу тяжко відбилася на житті школи ім.І.П. Котляревського й загалом на діяльності народних шкіл. Їхні адміністрації прагнули налагодити навчальний процес таким чином, щоб учні якомога менше набували практичних знань, а більше виховувались в дусі православ’я, самодержавства й російської народності. Однак члени Полтавської міської думи намагалися зберегти індивідуальність школи імені І.П. Котляревського. 25 листопада 1917 року її директором призначили Івана Прийму – відомого громадського й освітнього діяча, учасника визвольних змагань, галичанина за походженням. Іван Прийма був одним із засновників кооперативу “Спілка для господарства й торгівлі”. За його директорства викладання в школі імені І.П. Котляревського відбувалося українською мовою. Відомий український педагог того часу Григорій Ващенко так писав про це: “Перша школа імені Котляревського – директор Прийма. У ній було менше естетики, як у школі імені Стешенка, але була сувора дисципліна, не було шаблону, був творчий пошук”.
 У полтавській меморіальній школі навчався майбутній поет Кость Лаврунов. Коли у 1918 році школу відвідав Панас Мирний, Кость прочитав свого вірша “Пролісок” і мав схвальний відгук письменника.
 У серпні 1920 року розпочалася перша хвиля більшовицьких репресій серед діячів української культури та освіти. До Полтави прибув спеціальний уповноважений особливого відділу Південно-Західного фронту й негайно розпочав масові арешти українських громадських і політичних діячів. У Полтаві “викрили” діяльність “Комітету Визволення України”. Внаслідок цього були заарештовані М.Токаревський, В.Щепотьєв, К.Товкач та інші. Членом губернського повстанського комітету був й Іван Прийма. Під час арештів він знаходився на Галичині, завдяки чому й уникнув арешту.
 Радянські історики стверджують, що губернський повстанський комітет – вигадка більшовицької влади задля знищення свідомої української інтелігенції. Українські ж історики діаспори, навпаки, вважають, що подібні повстанські організації таки існували з метою супротиву радянській владі. Зокрема, відомий український історик і письменник О.Доценко пише: “В травні 1920 року на Полтавщині утворився губернський повстанський комітет за ініціативою місцевого гуртка учителів гімназії, співробітників органів народної освіти та кооперативів у складі: голова – Прийма, оргвідділ – Нінковський, військовий відділ – Юрченко, фінансовий відділ – Балик. У липні до комітету входять Денисенко, Шевченко, Чубукова. Комітетові був підпорядкований загін Вовка – 200 чоловік – та інші загони. Прийма мав виїхати до Петлюри в Польщу, але провокатори донесли в ЧК, і члени комітету були арештовані”.
 У вересні 1920 року Іван Прийма повернувся в Полтаву, до своєї рідної школи, а навесні 1921 року його заарештували. Незабаром він помер у харківській в’язниці від хвороби. Після нього школу імені І.П.Котляревського очолив інший галичанин – І.Замора. У 1922 році на її базі організували семирічну школу для дітей залізничників.
Під час Другої світової війни приміщення меморіальної школи імені І.П. Котляревського згоріло. Після війни його так і не відбудували у первозданному вигляді. В газеті “Зоря Полтавщини” від 25 травня 1945 року була надрукована стаття архітектора Л.Вайнгорта, в якій ідеться про трагічну долю школи імені І.П. Котляревського: “У Ленінському районі начальник житлової залізничної контори та директор СШ №20 самовільно почали розбирати один із кращих історично-цінних будинків міста – школу імені Котляревського – для відбудови школи на вулиці Пролетарській”.
У 1950-х роках на фундаменті меморіальної школи збудували житловий будинок.
Тепер, коли інтенсивно реконструюють вулицю Леніна, полтавські краєзнавці пропонують відбудувати приміщення школи імені І.П. Котляревського й повернути його освітянам із метою відкриття в ньому недільної школи імені нашого видатного земляка.