Після спілкування з журналістами одного з центральних телеканалів Котелевська районна рада ветеранів разом із головою райдержадміністрації Віктором Колосом задумали привернути увагу якомога більшої кількості ЗМІ до висвітлення долі земляків, чиє дитинство припало на жахіття Другої світової війни, зовсім в іншому, аніж це робилося досі, ракурсі. Є ідея, а  точніше – продиктована війною на сході України життєва необхідність, провести паралелі між дітьми давно минулої війни й тими, чиє дитинство війна зранила в наш час, позбавивши рідної домівки, віднявши найріднішого, ніким не замінимого в світі тата…
Сьогодні люди старшого покоління закликають цих маленьких українців триматися й вірити в себе. З батьківською теплотою хочуть показати приклад того, що, хоч біль непоправних втрат залишається з людиною на все життя, він не повинен стати перепоною для бажання рухатися вперед – здобувати знання, опановувати омріяну професію, досягати в її царині успіхів.
Для члена президії Котелевської районної ради ветеранів Миколи Панасовича Борща всі ці міркування підкріплені власним життєвим досвідом. У післявоєнний час він отримав педагогічну освіту, працював учителем, а згодом директором школи, п’ять разів обирався депутатом Котелевської райради, завідував райвно, райметодкабінетом, десять років очолював районну раду ветеранів. Починався ж його життєвий шлях у партизанських лісах на Сумщині, де одинадцятирічний Миколка Борщ був маленьким помічником сміливців, які гуртувалися навколо легендарного партизанського генерала Сидора Ковпака. Зблизька довелось побачити і героїв, і зрадників, і смерть, і дивовижні повернення до життя.
Сім’я Борщів жила на хуторі Калашинівка, батько з осені 1941-го пішов партизанити, мама, як і інші жінки, готувала для ковпаківців їжу. Узимку хлопці “квартирували” по сільських хатах: у звичайних селянських погребах проводили навчання зі стрільби для новачків, ночами часто зникали на таємні операції, з яких поверталися з німецькою зброєю… Миколка Борщ мав свої обов’язки – розвозив по дворах вершки, адже за наказом Ковпака колгоспний сепаратор встановили саме в їхній хаті. Старший брат юного партизана воював на фронті, одна з сестер переховувалася у Глухові, бо ж молодь масово відправляли на роботи в Німеччину, інша сестра таки не уникла цієї гіркої долі.
Із задоволенням Микола Панасович згадує, як 23  лютого 1942 року дістався з друзями-однолітками на лижах (фінських, роздобутих партизанами!) у село Дубовичі (Кролевецького району Сумської області), де відбувався партизанський парад і ніяк не міг зрозуміти, чого воно партизани зібрались і ходять, ходять…
Але глибше в пам’ять вкарбувалися інші події. Одного разу німці сформували групу з поліцаїв і разом з ними посунули на села, де осіли партизани. Ковпаківська розвідка спрацювала відмінно, й наші хлопці отримали наказ відступати в ліс. Задум вдався. Фашисти не знищили селянських хат, а розпочинати бій поза населеним пунктом, на території, де безсумнівними господарями, власне знавцями всіх стежин, були партизани, побоялися.
Миколка Борщ був серед тих, кого звістка про ворожий наступ застала за вже згадуваним розвезенням вершків. Встиг домчати разом з іншими односельцями до лісу. Повертатися назад було страшно – фашисти стріляли дотемна. Довелося розпалити багаття і заночувати.
Можливо, тепло вогнища залишилося б відтоді в пам’яті Миколи Борща пов’язаним тільки з порятунком та безпекою, але насправді все інакше. Саме у вогні фашисти намагалися приховати масштаби звірств, яких зазнали й рідні Миколи Панасовича – родина материного брата. Коли партизани вирушили далі в похід, есесівці з поліцаями вчинили розправу над їхніми сім’ями. На жертв вказували поліцаї.
Миколка з мамою чули, як у сусідньому селі, з яким їхній хутір розділяла тільки невелика річка, розпочалася розправа. Пізніше дізналися, що душогуби розстріляли 72 дітей, стареньких, жінок. Сорок хат із закривавленими тілами спалахнули у вогні. “Ми це бачили, і ми з мамою бігли туди, – згадує Микола Панасович. – Горіла хата мого хрещеного, маминого брата. Він до війни був головою колгоспу, потім пішов у партизани. Коли ми прибігли на згарище, кинулись шукати його дітей. То знайшли чотири обгорілих тіла. Матері їхньої тоді просто не було вдома… На згарищі сусідньої хати були тіла двох хлопчиків і їхньої бабусі”.
Партизани невдовзі влаштували засідку на причетних до розправи поліцаїв. Головний із них потрапив до рук жінок, на чиїх дітей у нього піднялася рука зі зброєю… Після того випадку фашисти вже й не намагалися встановлювати в довколишніх селах свою владу, виникло щось на зразок сірої зони, каже Микола Панасович.
До самого визволення люди жили чутками – ні радіо, ні телефону ніде не було. Із осені 1943 року Панас Олексійович Борщ воював у складі 1-го Українського фронту, потім – 1-го і 2-го Білоруських фронтів. Споруджуючи тимчасові мости для воєнних потреб на річках, дійшов до Ельби. Його старший син Михайло воював на Західній Україні, визволяв Прагу.
Тим часом юний Миколка наближав перемогу на трудовому фронті. Відразу після визволення, восени 1943  року, в селі сформували колгоспну бригаду. До чотирьох коней приставили підлітків-однолітків, серед них був і Миколка. Разом вони працювали в полі й у довгожданий День Перемоги. Напередодні вручну засіяли поле ячменем, а 9 травня разом із бригадиркою привезли борони, щоб заволочити. Раптом звідки не візьмись – вершник, вістовий із сільради – кричить: “Війна закінчилася!”
Після цих слів, згадує Микола Панасович, вдова-бригадирка Надія Ульянівна, яка нещодавно отримала похоронку на чоловіка Степана й сама залишилася з дітьми, впала в ріллю навколішки і почала голосно молитися. З-під хустки, яка зсунулася з голови, на плечі випало біле-пребіле волосся. Хлопці від несподіванки навіть знітилися – бригадирка була молодою жінкою.
У селі Надія Ульянівна попросила підлітків оббігати з радісною звісткою усі двори. Схвильовані люди звідусіль стікалися до центру села – з похоронками, з фотографіями своїх загиблих чоловіків і батьків. Стільки плачів, як у День Перемоги, Миколі Панасовичу, мабуть, більше  ніколи й не доводилося чути.
Разом із друзями він виліз на спостережну пожежну вишку, і з висоти цієї споруди, з висоти страшного людського горя хлопцям було видно, скільки попереду в них буде доріг. Відвойованих, подарованих героями, які навіки залишилися на полях боїв.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”