У  ці дні минає 85 років від дня народження Михайлини Коцюбинської (18.12.1931 – 7.01.2011), активної учасниці руху шістдесятників, відомого українського літературознавця, небоги класика української літератури Михайла Коцюбинського. Названа на честь славетного дядька, вона, за її словами, «завжди дуже гостро відчувала «тягар» імені й твердо знала, що не повинна зганьбити його». Зі спогадів Михайлини Хомівни та її інтерв’ю останніх років постають три імені, три постаті, які відіграли особливу роль у її духовному формуванні, – Михайло Коцюбинський, Павло Тичина, Василь Стус.

Донька молодшого брата видатного письменника, вона появилася на світ у Вінниці, в родовому гнізді Коцюбинських. Її батько, Хома Михайлович, був організатором і директором Вінницького, а згодом – і Чернігівського музеїв письменника. Коли батька перевели до Чернігова, дівчинці було всього три роки. Виростала вона «з гострим відчуттям всеприсутности Коцюбинського» в родині, яка самовіддано присвятила себе увічненню пам’яті великого Сонцепоклонника. Батько був добрим господарем і майстром на всі руки (сам виготовляв перші вітрини, фарбував дах, сам упорядкував розкішний садок, у якому зібрав рослини, що про них згадував у своїх творах письменник), а також надзвичайно енергійним адміністратором (у меморіальній оазі часто гостювали відомі літературознавці, діячі культури з усього Союзу). В час війни він ціною неймовірних зусиль зумів евакуювати музей у далеку Башкирію (до речі, в тому вагоні знайшлося місце і для кількох ящиків з експонатами полтавського музею В. Г. Короленка). Мати, Катерина Яківна (уроджена Бедризова), кримська вірменка за походженням, була філологом високої кваліфікації. Свого часу вона закінчила Вищі жіночі Бестужевські курси в Петербурзі, опинившись в Україні і поріднившись з Коцюбинськими, досконало вивчила українську мову і полюбила українську культуру. Її надбанням була багата фактажем музейна експозиція. У музей, особливо влітку, прибувало дуже багато відвідувачів. Михайлина уже старшокласницею і студенткою охоче проводила для них екскурсії. На веранді в садку відбувалися імпровізовані літературні вечори, свої вірші читали Володимир Сосюра, Максим Рильський, Павло Тичина…
Тичина віддавна дружив з родиною Хоми Коцюбинського, любив бувати ще у Вінницькому музеї. Коли Михайлина народилася, він надіслав її батькам телеграму: «Михайлина своє знає, кріпне і росте». Буваючи в Чернігові, місті своєї молодості, Павло Григорович завжди навідувався в музей, ходив із юною Михайлиною вклонитися могилі Михайла Михайловича, який підтримав його перші кроки в літературі. Колись молодий Тичина на літературній суботі в Коцюбинського прочитав свого вірша «Розкажи, розкажи мені, поле…», і письменник вигукнув: «Поет між нами!» Михайлинина мати, безмежно закохана в поезію раннього геніального Тичини, замість колискових співала над доньчиною колискою Тичинині вірші. А та, підрісши, читала їх уже для самого Поета. І саме він порадив дівчині вступати на українську філологію до Київського університету. Отак вони й сплелися в її любові та шанобі, науковому інтересі – два великих таланти. Зізнавалася уже в зрілому віці: «Коцюбинський і Тичина дали мені чуття слова, навчили мене дивитися на життя як на художній твір». Згадувала випадок, коли вона школяркою зі сльозами на очах захищала Тичину від зневажливих насмішок однокласників, яким тодішня школа нав’язувала вірнопідданські однолінійні програмні твори і які нічого не знали про неповторний поетичний світ «Соняшних кларнетів».
Друге своє, духовне, народження Михайлина Коцюбинська пов’язувала з ренесансними 1960-ми роками, коли «прийшов колосальний масив нового знання», точніше, з середовищем шістдесятників. Вона тоді, закінчивши університет і аспірантуру (захистила кандидатську дисертацію «Поетика Шевченка і український романтизм»), працювала в Інституті літератури. Тут доля звела її з людьми високої проби – Іваном Світличним, Юрієм Бадзьом, Василем Стусом: «…то були люди добірні, екзистенційно вироблені, інтелектуально багаті й морально чіткі». Також серед своїх найближчих друзів називала Аллу Горську, Євгена Сверстюка, чеську україністку Зіну Ґеник-Березовську. Першою політичною акцією,в якій вона взяла участь, був протест проти арештів української інтелігенції у вересні 1965 року в кінотеатрі «Україна» під час показу фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Після того не забарилося виключення з партії. Коцюбинську переводять у інший відділ, не дозволяють публікуватися, а 1968-го звільняють з роботи. Цілий рік вона перебивається перекладами, а потім таки дістає завдяки заступництву однієї канадської комуністки «милостивий» дозвіл стати до роботи у видавництві «Вища школа», яке тоді створювалося. І там пропрацювала редактором 18 років.
Своїми головними духовними наставниками того часу Михайлина Коцюбинська називала відомого перекладача Григорія Кочура та письменника Розстріляного відродження Бориса Антоненка-Давидовича. Формально вона не була учасницею правозахисних організацій, але при цьому брала активну участь у протестних акціях, підписувала листи й петиції на захист в’язнів сумління, листувалася із друзями, що опинилися в неволі. Коли 1972 року почалася друга хвиля арештів української інтелігенції, утиски стали ще жорсткішими: її регулярно викликали в КДБ, проводили обшуки, погрожували відібрати доньку, вилучали з редакції підготовлені статті.
На допитах вона трималася гідно, не даючи себе зламати. Поставивши за мету дискредитувати рух шістдесятників, кадебісти вимагали від спадкоємиць великих імен Зеновії Франко та Михайлини Коцюбинської публічного покаяння. Але подолати прямостояння Михайлини Хомівни їм не вдалося. Нова хвиля репресій нагрянула 1977 року у зв’зку з арештами членів Української Гельсинкської групи, з якими Коцюбинська мала дружні зв’язки…
Уже за часів незалежності вона на одній із лекцій у Києво-Могилянській академії, відповідаючи на запитання про те, як їй дихалося в радянському минулому, скаже: «Утиски, переслідування, матеріальні нестатки й житейські негаразди, неможливість реалізуватися у загальноприйнятих “легальних” вимірах – все це компенсувалося багатством і радістю спілкування з Людьми у справжньому значенні цього слова, причетністю до “маленької щопти” таких людей <…> Нізащо не проміняла б своєї долі на іншу – вона “не лукавила зі мною…”»
Після 1987 року Михайлина Коцюбинська активно повертається в літературу. Світ побачили її монографія «Етюди про поетику Шевченка», написана ще в 1960-ті, низка літературно-критичних статей. Наукові інтереси дослідниці різноманітні: Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Павло Тичина, Борис Антоненко-Давидович, Аркадій Любченко, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Микола Лукаш… Особливе місце належить шістдесятництву. Зокрема чи не найбільше праць присвячено Василеві Стусу, одному з чільних представників шістдесятництва, про якого вона говорила, що він близький їй «своєю інтелектуальністю, неоднозначністю думки, широкою філософською і мистецькою ерудицією. Я надзвичайно багато для себе взяла, працюючи над його поезією, а особливо – над листами. Взагалі… легше жити тоді, коли знаєш, що є таки у світі щось справжнє. І коли до нього доторкаєшся, тоді усі ті ерзаци, яких так багато навколо, можна поблажливо оминати». В Інституті літератури імені Тараса Шевченка Коцюбинська очолювала творчий колектив, який підготував до друку і завершив 1999 року видання наукового зібрання творів Василя Стуса у дев’яти книгах. І вважала цю справу «чи не найціннішим, що зробила за своє життя». Пізніше працювала над десятитомником творів В’ячеслава Чорновола, досліджувала український епістолярій. Її перу належать книги «Образне слово в літературному творі», «Література як мистецтво слова», «Етюди про поетику Шевченка», «Мої обрії», «Зафіксоване і нетлінне: Роздуми про епістолярну творчість». Померла в Києві на 80-му році життя після ускладнень грипу.
«Вона стояла так рівно і впевнено, що на неї багатьом легко було спертися, до неї прихилитися», – сказав про Михайлину Коцюбинську від імені свого покоління її товариш-дисидент Мирослав Маринович.

Підготувала Тетяна ДЕНИСКО.