Для археологів холодний період року є копітким часом досконального вивчення “сюрпризів”, які підніс черговий польовий сезон, подивування рідкісними знахідками численних відвідувачів виставок. Це, власне, час віддячити за удачу, за таємницю, що її розкрила під час розкопок для одержимих своєю справою фахівців земля.
Дрімає у зимовому спокої під снігами фантастична скарбниця скіфської доби – Більське городище (кінець VIII – початок III століть до нашої ери). Минуле літо привернуло до нього пильну увагу як провідних вітчизняних та іноземних археологів, так і звичайних українців. Приплив інтересу збурила звістка про скіфське золото – найгучнішу знахідку за 110-річну історію досліджень городища.
Долею унікальної знахідки, а також омріяного туристичного оазису, ототожненого з древнім скіфським містом Гелон, ми поцікавилися в директора Історико-культурного заповідника “Більськ” Ігоря Івановича КОРОСТА. Порушена тема конкретизує і доповнює інтерв’ю з головою Котелевської райдержадміністрації Віктором Колосом щодо туристичних перспектив району, надруковане в “Зорі Полтавщини” за 9 грудня цього року.
Хто, якщо не фанатики своєї справи?..
– Головна проблема й біда заповідника наразі – відсутність приміщення для музею, де б ми могли розмістити знахідки, яких, повірте, мало навіть у Європі, – розповідає Ігор Корост. – За 11 років існування заповідника такого приміщення нам, на жаль, не виділили. Загалом же у наших фондах нараховується понад 12 тисяч знахідок, і фонди постійно поповнюються. Зібраний величезний архів із даними ще з 1906 року, відколи тут були проведені перші археологічні розкопки. Маємо величезну бібліотеку. Тобто є перспективи створити навіть науково-дослідний центр, який би займався вивченням скіфської доби на теренах України чи хоча б Лівобережжя. Залучений потужний штат науковців. Із Харкова це, зокрема, донька найавторитетнішого дослідника городища, доктора історичних наук Бориса Андрійовича Шрамка – кандидат історичних наук Ірина Борисівна Шрамко. Саме під її керівництвом цього літа на городищі в ході розкопок кургану знайдено унікальні золоті бляшки. Активно долучаються фахівці із Сум, Полтавщини, інших областей. Спільним є те, що всі – фанатики своєї справи. Без цього ніяк, адже якихось великих достатків ця праця не приносить. Просто всі розуміють: якщо не ми, то хто?

Директор Історико-культурного заповідника “Більськ” Ігор Корост (в центрі), заступник директора Олексій Коротя (ліворуч), старший науковий співробітник відділу археології раннього залізного віку Інституту археології НАН України Денис Гречко. Розвідки в північній окрузі Більського городища. 2015 р.

– Куди б ви радили навідатися туристам, які цікавляться скіфською добою, окрім самого городища?
– Із 1954-го, з невеликою трирічною перервою, у Більську працює експедиція Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, тож вони мають величезну колекцію знахідок і відкрили в головному корпусі навчального закладу музей. Це один із кращих музеїв в Україні, музей європейського рівня. Більському городищу присвячена значна частина експозиції. І вона викликає чималий інтерес. Люди їдуть заради неї звідусіль, їм цікаво.
На базі заповідника “Більськ” також зібрана цікава колекція. Але ми не можемо прийняти надто велику кількість експонатів, усе впирається у відсутність приміщення. Тому артефакти передаємо на тимчасове зберігання, зокрема в Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського. Додам також, що зараз ми послідовно вимагаємо від Інституту археології НАН України, щоб дозвільні документи на археологічні роботи на Більському городищі видавалися лише за умови, що всі знахідки будуть передані у фонди нашого заповідника.
– Що з розсіяних скарбів знаходиться найдалі від українців?
– Знахідки з археологічних досліджень Василя Олексійовича Городцова, який розпочав їх тут першим, у 1906 році. Вони в Москві (Державний історичний музей Російської Федерації), і цим все сказано. Також у столиці Росії (Московський державний університет) перебувають знахідки з розкопок Бориса Миколайовича Гракова, який вивчав городище в 1958–1960 роках.
– Де відкрилася остання в часі виставка археологічних знахідок із фондів вашого заповідника?
– В Охтирці на Сумщині. Окрім археологічних предметів, які ми представили, відвідувачі Охтирського краєзнавчого музею матимуть змогу побачити також картини нашого земляка, народного художника України Павла Волика. У нього є цикл полотен, присвячених Більському городищу. Коли ми організовуємо виставки в орендованих приміщеннях у Котельві, а ми робимо це щороку, то обов’язково доповнюємо археологічну експозицію художніми роботами Павла Івановича. Приїздить багато поціновувачів його творчості.
Повірте, я багато де бував і в Україні, і за кордоном, тому точно знаю, що якби нам гідно представити Більське городище, то туристи б їхали постійно. Рідко де можна таке побачити. Чого варті лише вал протяжністю 37 кілометрів чи спостереження за процесом розкопок влітку!
До речі, у серпні 2017 року з полтавським вченим, археологом Олександром Борисовичем Супруненком, якого дуже поважаю та вважаю своїм наставником, плануємо відкрити унікальну виставку археологічних артефактів із Більського археологічного комплексу на базі Полтавського краєзнавчого музею.
Ціла амфора буває ціннішою за золото
– Ігоре Івановичу, де зараз знаходиться знайдене влітку скіфське золото?
– В археології є така практика, що та експедиція, яка займалась розкопками, забирає речі на опрацювання – готують наукові звіти та статті, проводять реставраційні, консерваційні роботи й таке інше. Але до першого квітня наступного року знахідки потрібно передати у наші фонди. Я на триста відсотків гарантую, що скіфське золото повернеться у заповідник.
– У такому разі має бути й посилена охорона…
– Із цим питань не буде. Охорона забезпечена, на пульт виведена сигналізація, проведено інші відповідні роботи.
– Певно, із задоволенням пригадуєте той день, коли стало зрозуміло, що маєте суперзнахідку?
– Вражені були всі. Хоч золоті матеріали невеликі за розміром, але їх багато. Коли знайшли першу, другу бляшку – був справжній фурор. Подумки я дякував Богові за те, що живу цією роботою і він бачить наші старання. Згадались слова Богдана Ступки, якими намагаюсь завжди керуватися у житті: “Роби свою справу чесно, з душею – і твоє до тебе прийде”. Найпершим золоту бляшку знайшов мій заступник Михайло Овчаренко. Згодом і я, та не одну. Коли це була 30–35 бляшка, вже давалося взнаки перенапруження. І від концентрації уваги, і від емоцій, навіть думалося, що поки ж вони там будуть…
Окремо хочу сказати про студентів Харківського університету, які допомагали на розкопках. Це важливо, бо дехто схильний думати, що сучасна молодь ніколи б не віддала золоту знахідку на користь держави. Усе якраз навпаки. Коли ми викидали землю з розкопів, студенти ретельно перебирали її, раділи, що також щось знайшли, й наввипередки несли нам. До речі, влітку до нас приїздять студенти з Полтави, Харкова, Києва, Сум, Дніпра, Кам’янця-Подільського, Лебедина (Сумська область), рідше – з Кропивницького.
Варто зазначити, що з 2015 року на базі установи реалізовується масштабний міжнародний проект “Літня польова археологічна школа”. Молоді науковці та студенти з усіх куточків нашої держави мають змогу теоретично опанувати таїни археологічної науки та взяти участь у практичних заняттях – справжніх розкопках курганів і поселень.
– Які ще унікальні речі вам вдавалося знайти в цьому році?
– Розумієте, часто буває так, що знайдена ціла амфора античного часу цінніша за золото. Науковці сприймають знахідку не як матеріальну цінність. Це коли місцеве населення приїздить, то перше запитання: “Золото є?”. Археологи ж оцінюють річ за інформацією, яку вона несе. Знайдене минулого літа золото унікальне ще й тому, що дозволило зробити певні відкриття. Раніше панував стереотип, що переселенці, які рухалися з Правобережжя на Лівобережжя й осіли на теренах сучасного Більська, майже не знали золота. Тепер же ми можемо стверджувати, що знатні люди на городищі в ранньоскіфський час мали вражаючі золоті прикраси, тут були розвинуті промисли, велася жвава зовнішньоекономічна торгівля. Знайдена золота каплеподібна підвіска від жіночої діадеми має сліди пайки, що характерно в той час тільки для Кавказу. Найімовірніше, це є свідченням зовнішньоекономічного контакту.
Цього року на могильнику Скоробір, на якому більше тисячі курганів скіфського часу, розкопали два культових насипи, наступного року плануємо ще два-три. З 2015-го проводимо дослідження при фінансовій підтримці різних міжнародних фундацій, співпрацю з якими координує відомий учений Сергій Володимирович Махортих.
– Із підтримкою на обласному рівні складніше?
– Нам добре допомагав і продовжує допомагати депутат обласної ради, голова обласної ради попереднього скликання Петро Ворона. Зараз надзвичайно уважно до наших потреб ставиться заступник голови обласної ради Анатолій Ханко. Завдяки його сприянню нам виділено значні кошти для придбання сучасного обладнання і спорядження: металодетектори, GPS-навігатори, нівеліри, фотоапарати, намети, спальні мішки. Ці кошти вже освоєні. Тобто можемо проводити дослідження на європейському рівні.
Тепер би вирішити питання з приміщенням для музею – і експозиція європейського рівня чекатиме на відвідувачів. Наскільки мені відомо, в Обласній програмі розвитку культури, яка готується на 2017–2020 роки, передбачено кошти на придбання приміщення. Наразі маємо три-чотири потенційних об’єкти, серед яких, звичайно ж, хочеться вибрати найкращий.
П’ять тисяч гектарів перспектив
– Ігоре Івановичу, чим приваблюєте туристів протягом останніх років?
– Крім суто наукових досліджень, пам’яткоохоронних робіт, організації виставок, займаємося також упорядкуванням цікавих для туристів об’єктів, місць. Є у нас, наприклад, Більське джерело – пам’ятка відома з чотирнадцятого століття, є дуб Сковороди, Оглядова альтанка – туристична візитна картка Котелевського краю. Загалом намагаємося активно популяризувати городище під час проведення розкопок, щоб турист міг приїхати і подивитися. Біля найвагоміших об’єктів розставили інформаційні щити, вони допоможуть туристу, який подорожує індивідуально. Звісно, можна скористатися й послугами нашого екскурсовода. Організовуємо велопробіги городищем. Для найбільш вибагливих туристів – екскурсії на байдарках та з висоти пташиного польоту (на дельтаплані). Для цього налагодили співпрацю з підприємцями, які надають послуги екстремального туризму.
У цьому році разом із компанією “Wild fox film” (м. Київ) протягом археологічного сезону зняли фільм “Скіфія – царство курганів”. Більському городищу в ньому – максимум уваги. На YouTube фільм має тисячі переглядів.
Маємо ідею започаткувати з 2017 року в Більську етнофестиваль “Сколоти-фест”.
Якби кошти дозволяли, втілювали б у життя уже розроблені науковцями й архітекторами проекти. Відтворили б, скажімо, частину скіфського поселення з господарськими й житловими об’єктами, частину муру городища. Власне перспективи тут грандіозні: Більське городище – це майже 5 тисяч гектарів площі. З чотирьох укріплень лише два, Західне і Східне, найбільш повно досліджені, популярні. І за площею, і за інформативністю вони випереджають славнозвісні Херсонес і Ольвію, у яких стільки поціновувачів.
Немає сумніву, що якби втілилися наші проекти в життя, синхронно з цим з’явилися б і готелі, і заклади харчування для туристів. Тобто тільки в комплексі все це може мати вигоду для підприємців.
– Місцеві потужні агроформування пропонують допомогу?
– Нам дуже допомагає керівник СТОВ “Скіф” Олексій Васильович Бовдир, який на надто пільгових умовах надає техніку для розкопок. Часто й харчами безкоштовно забезпечує. Маємо підтримку ТОВ “Агрофірма “Маяк” (директор – Вячеслав Іванович Прийма), Героїв України Тетяни Михайлівни Корост та Олександра Григоровича Коросташова. Деякі проекти на кшталт Літньої польової археологічної школи підтримують фактично всі аграрії Котелевського району.
З іншого боку, є негативні приклади, коли чуємо, що, мовляв, я вас, хлопці, не знаю і чути не хочу, це мої поля, в мене на них документи.
– З “чорними археологами” клопіт маєте?
– Надзвичайний. Це проблема для всієї України. Надто слабка законодавча база, щоб таких шукачів можна було притягнути до відповідальності. Тому скільки не натрапляєш на них, чуєш те саме: загубили ключі, шукаємо. Найчастіше це навесні, коли поля ще не засіяні, та після збору врожаю восени. Останніми роками вони більше промишляють трохи далі від городища, в Зіньківському районі, шукають артефакти переважно черняхівської культури.
– Чи могли б Ви уявити себе на якійсь іншій роботі?
– Ні. Я щодня о шостій ранку їду з Полтави на роботу, ввечері повертаюся. У Полтаві, чесно кажучи, є набагато вигідніші пропозиції. Але там немає Більського городища.
Свого часу, коли вперше разом із науковцями проїхався територією пам’ятки й вони ознайомили мене з усіма об’єктами, був приголомшений. Хоч сам родом із Котельви й часто бував на городищі в шкільні та студентські роки, вирішив, що вивчити все почуте не зможу ніколи. А зараз вивезіть мене із зав’язаними очима й спитайте, де я, усе розкажу й про могильники, й про поселення.
До речі, мене часто запитують, як археологи почуваються, коли натрапляють під час розкопок на кістяк людини, чи не бояться, що турбувати останки – це гріх, що можуть бути якісь там скіфські прокляття? Археологи, навпаки, вважають, що таким чином дають людині щось на зразок другого життя – про неї дізнаються країна, світ: як вона жила, де, чим займалася. По-друге, ми рятуємо знахідки від поступової руйнації. По-третє, є відчуття гордості, що ми – продовжувачі настільки древньої історії.
– Не боїтеся, що колись справа може “приїстися”?
– Ні. Серцем відчуваю, що ні. А на Більському городищі дослідники працюватимуть ще 300 років і то не все знайдуть.
– Дякуємо за інтерв’ю.

Вікторія КОРНЄВА.