В  актовому залі Полтавського університету економіки і торгівлі – аншлаг. Активна й талановита молодь прийшла послухати спікерів соціально-освітнього проекту ТСН “Ті, що вражають”. Він створений до 20-річчя телевізійної служби новин каналу “1+1”. Покликаний надихнути українську молодь, повернути їй віру у власне майбутнє і майбутнє нашої держави.
Побувавши в кількох містах України – Маріуполі, Житомирі, Сумах, Івано-Франківську, команда проекту приїхала до Полтави. Із присутніми в залі своїми вражаючими історіями ділилися чотири спікери: ведуча Лідія Таран, журналіст Руслан Ярмолюк, генеральний продюсер Ukrainian Fashion Week Володимир Нечипорук і соліст гурту “O’Torvald” Євген Галич. Молодь вразили щирість і простота гостей. Вони спілкувалися з присутніми, мов із добрими знайомими, розповідаючи свої життєві історії, які їх чомусь навчили. Тому юнь пробачила гостям годинне запізнення й насолоджувалася зустріччю. “Зоря Полтавщини” пропонує найцікавіше з виступів спікерів.

Лідія ТАРАН – ведуча вечірнього випуску ТСН о 19.30. Неодноразова володарка премій “Телезірка” та “Телетріумф” у номінації “Спортивний коментатор”, “Ведучий спортивної програми”, “Ведучий інформаційно-аналітичної програми”.
“Влітку наступного року виповниться 20 років, як я працюю на телебаченні. Упродовж цього періоду борюся з різними речами. Об’єднала їх у дві категорії. Перша – комплекси. Друга – боротьба з дверима, при чому буквально. У деякі врізаюся, об певні дуже розбила лоба, а десь перечепилася через поріг. У якісь зайшла й затрималась, а з інших мене відсилали геть”.
“Начальник служби новин нещодавно покликав до себе й каже: “Таран, у нас із тобою одна велика проблема. Ти маєш дуже гарний вигляд у кадрі. Люди не сприймають те, що ти говориш. Кажеш серйозні речі, але при цьому маєш гарний вигляд. Це погано”. І я думаю: “Ну за що мені все це? Я стараюся, працюю, і тут мені говорять, що основна моя проблема – гарний вигляд. Хоча я й не дуже стараюсь. Воно якось саме виходить”.
“Не думайте, що на телебаченні вимагають, щоб усі були бездоганно красиві. Почасти ваша, як ви думаєте, сильна сторона є найбільшим недоліком”.
“Зі стереотипним сприйняттям я боролася все життя. Мені майже все життя казали: “Ти блондинка. Що ти хочеш? Подивися на себе”.
“Роботу, яка здавалася мрією для багатьох, я отримала не завдяки зовнішності, заслугам, а тому, що ходила й монотонно відкривала двері, переконувала”.
“Без здорової настирності, авантюрності нічого не вийде. Ніхто не скаже: “Ми вас так давно чекали. Заходьте. Лишайтеся. Почувайтеся добре”. Такого не буде ніколи. Тому як приходять практиканти й тут же запитують про розмір зарплати, то відразу через ті ж двері й виходять або спускаються аварійним ліфтом”.
“Не повірите, новини ми готуємо самі. Всі думають, що у ведучого робота – приїхати на канал, загримуватися, прочитати з екрана і поїхати назад додому чи в якийсь ресторан, оскільки ти вже намальований. Це не так. Новини ми готуємо, редагуємо, проживаємо”.
“Раніше волосся ведучим фарбували відразу на телеканалах. І ось сиджу я з фарбою на волоссі. А мені кажуть: “Слухай, так у тебе п’ять хвилин до ефіру”. Мені все запхали в шапочку, закололи шпилькою й один раз я вийшла в ефір із фарбою на голові. І нічого. Чудово пофарбувалася”.
Руслан ЯРМОЛЮК – кореспондент ТСН та ведучий новин “Спецкор” на телеканалі “2+2”. Заслужений журналіст України. Відомий репортажами з гарячих точок, зокрема з Південної Осетії, Узбекистану. Висвітлював події Майдану, російське вторгнення в АР Крим, постійно їздить на схід України. Побував у Донецькому аеропорту, Пісках, під Слов’янськом, Вуглегірськом і Дебальцевим.
“Проблема в тому, що багато людей відразу приходять і запитують про зарплату. Коли я влаштувався працювати на “Інтер”, мав найнижчу зарплату на каналі. Вистачало на харчування, проживання й крихти відсилав додому. Але – перше – я хотів навчитися. Друге – зі мною були люди, які могли мене навчити. Третє – мав мотивацію: я це зробив сам і зможу досягнути більшого. Власне, жив у відрядженнях, не вилазив із роботи й журналістські тексти переписував по 10–11 разів, щоб навчитися гарно робити сюжети”.
“Я хотів побачити світ. І перше з моїх відряджень за кордон виявилось на війну. Це був 2005 рік, поїздка в Узбекистан. Вона навчила мене дуже багатьом речам: цінувати життя, посміхатися, у складних ситуаціях мислити нестандартно, намагатися перефокусовуватися, дивлячись на ситуацію під кутом 360 градусів. Чим більше ви думаєте нестандартно, не так, як інші, тим більше у вас можливостей”.
“Ми можемо самі творити історію. Необов’язково їхати в інші країни. Я отримував пропозиції працювати за кордоном, але зрозумів, що не вичерпав себе в Україні. Можу бути корисним тут, роблячи справу, яку вмію, дуже гарно”.
“Я – звичайний журналіст-трудяга. Завжди працював і не шукав легких шляхів. Раджу й вам цього не робити, бо, як правило, там, де здається дуже легко, виявляється дуже важко. Перевірено на собі”.
“Коли не знав, що робити, брав клаптик паперу й розписував на ньому пункти, які хочу виконати. На втілення певного задуму відводив рік. На інші – два чи три роки. Потім цей клаптик сховав. І, так вийшло, про нього забув. Знайшов аж через шість років. Із п’яти пунктів виконав чотири. Лише не побудував власний будинок”.
“Часом життя змушує нас приймати рішення дуже важкі для нас. І ми думаємо, правильно зробили чи ні. Наводжу приклад із Дебальцевого. Це сталося фактично за день до його блокади. Ми ще туди проскочили, хоч і дуже важко було. Приїхали в центр міста, де стояли люди і чекали на евакуацію Червоного Хреста. Він затримався. Почався обстріл. Цілили прямо в центр, де стояли люди. Всі розбігалися з майдану. Лишилася жінка, яка не знала, куди тікати, бо була з околиці Дебальцевого. Із нею поруч стояли маленька дитина й собака. Мама схопила дитину на руки, а дитина – собаку. Й вони завмерли у центрі міста, а довкола падають будинки, лунають вибухи. Я зрозумів, що в цей день репортаж не зроблю. У нас із оператором була машина. Ми посадили в неї цю жінку, дитину, собаку, бабусю, діда й почали евакуацію своїм транспортом. Важко їхати під час обстрілу, коли здригається земля, а її великі шматки метрів за 50 підлітають у небо. І ти це бачиш, немов в уповільненій дії. Я кричав на оператора, щоб їхав швидше. Глянув на стрілку на спідометрі, а вона просто лежить на позначці “200”. Тоді я не зробив репортаж і про цю історію мало кому розказував. Та, вважаю, вчинив правильно. Минув час. Ця жінка знайшла мене у соцмережі. Написала, що жива, що знайшла своїх родичів у Харкові. Подякувала. Й сказала, що завжди молитиметься і ставитиме свічки за нас”.
“Коли здається, що вже все й мозок дає сигнал, що ви програли, – не здавайтесь! Бо мозок – це одне, а серце – зовсім інше. Один філософ сказав: “Якщо мозок тобі каже, що ти переможений, опирайся. Якщо ти дихаєш, ти не переможений”.
“Перед виїздами на схід страшно завжди. Перші два роки, коли ми щільно їздили, я був удома тиждень за два-три місяці. Хотів показати людям, що там не АТО. Це було очевидно ще у 2014-му, коли під Щастям наші десантники з “айдарівцями” потрапили в засідку. Загинули близько 50 осіб. Бойовики дозволили забрати тіла загиблих. Коли ми, прості журналісти, вантажили мішки, в кожному з яких були останки трьох-чотирьох людей, у “КамАЗ”, я впав у ступор. Уперше побачив, що таке біомаса. І тоді зрозумів, що це війна. Хотів показати її такою, як вона є. Тому ніколи не їздив на другу чи третю лінії оборони, а тільки на передову”.
Євген ГАЛИЧ – український рок-музикант. Лідер гурту “O’Torvald”. Радіо- і телеведучий. Народився у Білій Церкві Київської області в сім’ї військовослужбовця. Коли Євгену виповнилося вісім, родина переїхала до Полтави, яку вважає рідним містом. У 2005-му був створений “O’Torvald”. Наразі на рахунку гурту – п’ять альбомів, 15 відеокліпів, сотні концертів по Україні й за кордоном.
“У житті мені пощастило лише в одному: я знав, що стану музикантом. В усьому іншому доводилося боротися з труднощами”.
“Не вважаю себе суперуспішною людиною. Просто займаюся тією справою, яку люблю”.
“Коли тебе хтось підтримує і ти сам віриш у свою мрію, обов’язково чогось досягнеш”.
“Зовсім нескладно досягнути перших результатів. Важливо усвідомлювати: щоб реалізуватися, не можна зупинятися на досягнутому”.
“Дві години по буднях мене показували по телевізору (був ведучим на телеканалі “М1”. – Авт.). Я добре заробляв. Купив перше авто. Люди почали мене впізнавати: “О! Так це ж він! Оцей, ну оцей!..” Захворів зірковою хворобою. На рік зовсім забув про свою мрію бути музикантом, їздити Україною, світом, давати концерти. І в якийсь момент почав віддалятися від товаришів по гурту. Мене, дякувати Богу, одна хороша дівчина привела до тями. Я повернувся до своєї мрії”.
“Якщо ви маєте чіткі цілі, амбіції, важливо спробувати реалізувати їх там, де мешкаєте. Щоб підкорювати інші міста й країни, переконайтеся, що маєте напрацювання, фундамент тут, що чогось варті”.
“Останнім часом серед людей, які не набагато молодші за мене (Євгену – 32 роки. – Авт.), немодно говорити банальні прості речі: “Спасибі. Вибачте. Перепрошую”. Загальнолюдські якості – доброта, ввічливість, патріотизм – мають іти поруч із вами все життя. Позитивною людиною бути складніше. Легше поводитися, як зануда, й говорити: “Я класний, а всі довкола погані”.
“Вірте у свою мрію і ніколи собі не брешіть. Ніколи. Не намагайтеся себе обманути, що завтра буде краще”.
“Не забувайте про тих, хто допомагав вам досягти мети, працював разом із вами. Злі, погані, неввічливі люди нікому не подобаються”.
“Почніть із себе. Якщо занехаяли квартиру, то приберіть її, а не шукайте нову. Почніть із сім’ї. Спробуйте переконати своїх рідних у тому, що ви справді чогось варті”.
“Тато хотів, щоб я був військовим, а мама – щоб лікарем. Кілька років тому улюбленою фразою тата при зустрічі була: “Коли ти вже собі нормальну роботу знайдеш?” Нині він бачить, що у мене все виходить. Гордиться і ходить на концерти”.
“Не соромтеся бути не такими, як усі. Це набагато цікавіше”.
Володимир НЕЧИПОРУК – генеральний продюсер Ukrainian Fashion Week. Заснував рекламно-інформаційну агенцію “Янко”. Створював мережу недержавних телерадіокомпаній “Уніка ТВ”. Видавав журнали “Єва”, “L’Officiel Україна”, “Сезони моди”. У 1997 році став одним із засновників українського тижня моди. 20 років є його генеральним продюсером.
“Одне з моїх основних правил: краще жалкувати про те, що зробив, аніж про те, що не зробив”.
“Удома говорили українською, мовою Галичини 1940-х років (батьки Володимира служили в УПА, зіслані НКВС на каторгу у Воркуту. Там він і народився. – Авт.). Я навчався на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Коли нам на першому курсі викладали українську мову й дійшли до апострофа, не міг зрозуміти, що це. Штовхаю сусідку по парті, щоб пояснила. Вона глянула на мене, як на дурника, проте спробувала розтлумачити. А я ж різні вивіски у Києві бачив і питаю: “Це кома у слові “м’ясо”?” У неї почалася істерика. Нас обох вигнали з пари”.
“Друге моє відкриття з української мови – поезія Шевченка. Тато цитував мені вірші з “Кобзаря”. Один із його улюблених був: “І досі сниться: під горою, меж вербами та над водою…” І тільки в 17 років я зрозумів, що “і досі” – це два слова. Думав, що є хлопчик Ідося, якому сниться… 11 чи 12 років прожив із цим Ідосею…”
“Якщо вам хтось розповідатиме, що він приїхав у столицю, відкрив якісь двері, і все життя пішло вгору-вгору-вгору, не вірте. Це або брехун, або божевільний, і в нього прогресує хвороба. Насправді все життя – синусоїда”.
“Один із моїх улюблених висловів: “Кожен крок у житті – це падіння, але, щоб його уникнути, треба зробити наступний крок”.
“64 відсотки молоді бажають виїхати за кордон і там залишитися. Якщо чесно, я мрію поговорити із тими 36 відсотками. За кордон потрібно рухатися через кар’єру, а не через сам факт перетину державної межі. Так, ви можете приїхати в іншу країну. Влаштуватися мити посуд. Мити його добре, потім краще, а потім ще краще. Але що це дасть?”
“Якщо хтось займатиметься якимись проектами, раджу інвестувати в команду. У 2004 році один нині народний депутат, інший – зять народного депутата відібрали в мене більшу частину моїх справ – журнали “Єва” й “L’Officiel Україна”. І ось через 14 років роботи в самостійному бізнесі, тяжкої праці розумієш, що знову починаєш спочатку. У 2004 році я вийшов із офісу з комп’ютером, але не сам – із командою”.
“Один чоловік запропонував на дні народження моєї дружини зробити тиждень моди, “прет-а-порте” (у перекладі з французької – “готове вбрання”. – Авт.). Тоді таких слів ніхто не знав. І коли ми вперше друкували анонс у журналі, питали в нашого літературного редактора, як писати “прет-а-порте”, де дефіси ставити. Вона на нас глянула й каже: “Як поставимо їх ми, так і вся країна писатиме”. До цього подібні слова вважалися на рівні матюків. Гірше було – “кастинг” або “тендер”, не кажучи вже про “маркетинг”.
“Олігарх – це не професія, це діагноз”.
“Наші найкращі дні часто проходять в очікуванні найкращих днів”.
“Українцем бути модно. Тільки мода не в одязі, ґаджетах і зовнішньому вигляді. Ми представники того народу, в якого слово “свобода” має ще й таке поняття, як “воля”. І нині її виборюємо. Ми безмежно талановиті й маємо величезні можливості. Зі своєї історії можемо черпати такі нові проекти, які й не снилися нашим сусідам по планеті Земля”.
“Найбільше мені бракує миру в нашій державі. Кажу щиро. Цього – найбільше”.

Анна ВАСЕЦЬКА
“Зоря Полтавщини”