Хлопці не звикли, щоб їх величали по імені й по батькові. Краще просто Рома й Саша. Обом цьогоріч виповнилося по двадцять два. Однак послухаєш їхні розповіді й переконаєшся – і Роману, й Олександру довелося зазнати стільки випробувань, скільки декому не судилося і за довгий вік.
Роман Мукевич – один із небагатьох земляків, яким випало під час строкової служби стати учасником АТО.
Дідусь Олександра Калашника пройшов фронтовими дорогами Другої світової, батько в Афганістані воював, а Сашко, солдат-контрактник, захищав незалежність України на її східних рубежах.
“Славні хлопці”, – так коротко представив юнаків голова Малокобелячківської сільради Новосанжарського району Геннадій Скубій. Ці ж слова повторив, прослухавши нашу бесіду, голова районної ветеранської організації Володимир Сальний.
Роман до призову в армію закінчив ліцей, трохи попрацював. Службу проходив у Харкові. Він – старший кулеметник БТРа. Перше, про що ми його спитали: “Строковиків на передову не посилають, хіба що добровольців?” І почули відверту відповідь: “Силою ніхто не змушував. Коли чесно, надокучило одноманітне солдатське життя, далекі від комфортних умови. Більше року – в підвалах, а не в облаштованих казармах. У контрактників хоч вихідні бувають, а в нас: із наряду повернувся – мерщій на патрулювання. Тож і пішов до комбата з проханням відправити в АТО…”
Красноармійськ, затим Авдіївка. У Кураховому був військовий опорний пункт підрозділу, але поселили бійців у покинутій хаті. Умови, як розповів солдат, нормальні, тільки й того, що не вдома. Місто, не раз обстріляне ворогом, неабияк постраждало. Нині там відносно спокійно. Місцеві жителі по-різному ставляться до українських військових. “І розтяжки встановлювали, і гранати кидали, всього було. Навіть від бабусь чого завгодно можна чекати. Одна з них втратила сина і двох онуків. Тепер для неї людина у військовій формі – найголовніший ворог, і немає значення – росіянин, українець або чеченець, – згадує Роман. – Можна зрозуміти тамтешніх стариків. Вони все життя облаштовували гніздечка, складали копійку до копійки, а тепер усе прахом пішло. Але ж ми, українські воїни, там не для того, щоб руйнувати. Ми – захисники, визволителі”.
Роман багато розповідав про свої нелегкі армійські будні. “Від багатьох почуєш, що був в АТО. Просто був чи воював – велика різниця”, – переконаний молодий чоловік.
Олександр Калашник строкову службу почав у складі 25-ї бригади у Дніпропетровську в 2013 році. Попросився на контрактну. У той час на сході ще було спокійно. А як почалася неоголошена війна, що її антитерористичною операцією назвали, він, сержант із матеріального забезпечення, захищав Вітчизну в “гарячих точках”. Краматорськ, Слов’янськ, Дебальцеве… Перелік населених пунктів, де йому довелося побувати, можна продовжувати. Зовсім не на екскурсійні оглядини їздив туди Сашко – там свій графік: бойові завдання – ротація – бойові завдання…
“Чи страшно, коли гатять?” – поцікавилися в нього. “Важливо було налаштуватись: як складеться – так і буде, – відповів юнак. – Чи були втрати? Як же без них?.. Стараюсь про це менше згадувати, хоч у сни ті жахи повертаються. Війна, звичайно, змінила. І в кращий бік, мабуть, і в гірший. Рідних ліпше спитайте. Їм видніше…”

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст