У  чималому списку земляків, які зі зброєю в руках захищали незалежність України на її східних рубежах, які зараз там перебувають, його прізвище привертає увагу тим, що “неукраїнське”, – Мхеян. Та й ім’я Армен хіба що на Кавказі типове. “А я в Новосанжарському районі народився, тут школу закінчив і доросле життя почав. Батько – вірменин, мама – українка. Так що самі визначайте мою національність”, – жартує хлопець.
Поспілкувалися з ним. Почули, як він прекрасно володіє українською – найвищий бал! Втім, прочитали в Інтернеті й таку характеристику Армена: “Идеологический враг. Переубеждению не поддается”. Знаєте, хто його так охарактеризував? Звісно ж, недруги-сепари. Мають рацію наші воріженьки – в Армена тверді переконання. І ніхто не змусить хлопця їх змінити. В цьому ми пересвідчились, поговоривши з ним.

– На строкову призивав Новосанжарський військкомат?
– Так, було це в 2009 році. Закінчив сержантське училище. Служив у Внутрішніх військах, спочатку – в Золочеві Львівської області, потім – у Дніпропетровську. Коли повернувся, не раз запитували, що дала мені служба. Як що? Загальний розвиток, фізичне загартування, нових друзів.
– А через п’ять років знову довелось одягати військову форму?
– Вчився в юридичній академії імені Ярослава Мудрого в Харкові, та обставини склалися так, що мусив полишити навчання. Як зараз пам’ятаю, 13 червня 2014 року вперше прийшов до військкомату. Саме тривала друга хвиля мобілізації. Мене дещо розчарували: веліли повертатись додому, бо я записаний до роти охорони. Чекав рік і два місяці, дочекався…
– Шоста хвиля, як кажуть, підхопила?
– Спочатку була навчальна підготовка в Житомирі, де пройшов гарний вишкіл, а о такій же порі торік направили у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Дислокувалися у Сєверодонецьку, обжили приміщення цеху заводу “Азот”. Колись там виготовляли якісь фільтри, а ми перелаштували його під житло. Вікна під час обстрілів не повилітали, дах хоч і протікав, але тільки на одному крилі, “буржуйки” мали, місцева влада дала дозвіл на заготівлю дров – що ще треба?
– Але ж то місце постійної дислокації, були ж і виїзди “на передок”?
– Звичайно! В багатьох місцях випало побувати. Скажімо, в Опитному, Водяному, на блокпосту “Республіка Міст”, перейменованому на “Міст смерті”. На близьку відстань до лінії розмежування нас направляли рідко, бо ж Мінські домовленості, а в нас крупнокаліберне озброєння. Там, поблизу передової, уже про якісь зручності, про затишок і мови не було. Спали в машинах або під машинами та тільки згадували “буржуйки”.
– Призвані торік стверджують, що держава стала краще дбати про забезпечення військовиків усім необхідним.
– І я так само скажу. Не пригадую, щоб були перебої з продуктами. Частенько навідувались волонтери-самооборонівці з Львівщини, привозили сигарети, картоплю, овочі, солодощі. Засоби захисту отримали. Але, на мою думку, не годиться, що досі користуються радянськими нормами: комплект військової форми – на півроку. На строковій, може, це й нормально, але ж не в зоні бойових дій. Якби хто змусив тих начальників і нормувальників полазити по окопах та бліндажах, по лісосмугах, то чи зручно було б їм потім виходити на парад або просто ставати в стрій у тому лахмітті-дранті? І не лише форму довелось купувати за власні кошти. Запчастини до машин – теж. Не чекати ж півроку, коли наші заявки отоварять.
– Виходить, про командування у тебе не вельми гарні думки?
– Скажу стисло: чим вище начальство, тим менше йому діла до рядового військовика, до його проблем. А стосовно організації підрозділу, тактики бойових дій, то тут, як кажуть, претензій немає. Досить зазначити, що на сході не постраждала жодна наша бойова машина.
– У кожної людини свій характер, свої звички. Чарколюби теж траплялись?
– Розповім про те, що сталось 11 листопада минулого року. Ми збирались у Сєверодонецьк. Напередодні туди рушив взвод зенітників. Один нетверезий вояка випустив чергу з автомата у свого товариша… Не тільки командири, а й рядові – обома руками проти пияцтва.
– З місцевим населенням спільну мову знаходили?
– Дивлячись де. Сєверодонецьк і Лисичанськ – поряд, між ними тільки кілька зруйнованих мостів. Так от, у Сєверодонецьку спокійна ситуація, до українських вояків ставляться з розумінням, а в сусідньому місті можеш у спину удар ножем одержати. Тільки й чуєш зле: “Хто вас сюди кликав?” У Лисичанську спрацювала російська ідеологія, кремлівським пропагандистам вдалося запудрити людям мізки.
– Рік для тебе видався досить тривожним, напруженим. Відчував підтримку земляків і друзів?
– Можливо, здивуєтесь, коли почуєте: всі забули. Тепер що, моя черга їх забути? Стільки молодиків тільки-но хильнуть вина, б’ють себе в груди, мовляв, ми – патріоти. А як до діла… Не встигли повістку на комісію принести, як у кожного болячки де й взялися… Я не бігаю з прапором, не б’ю себе в груди. Який сенс?! Вважаю себе патріотом України, не рекламуючи цього.
– Цим би годилося завершити розмову. Однак як же не спитати про плани?
– Бувають моменти, коли задумуєшся, чи не втекти десь подалі від тих, хто тебе не розуміє… Тільки що з того? Я ж продовжую навчатись на історичному факультеті Полтавського педагогічного універу. Все попереду…

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст