Життєва історія Миколи Нечитайла з Решетилівки – сюжет для кінофільму.
– 1951 року закінчив п’ятий клас, і мама почала хворіти, – згадує Микола Нечитайло. – Жили ми з нею, старшим братом і меншою сестричкою в землянці, бо німці у війну нашу хату спалили. До хвороби мама хоч трудодні в колгоспі заробляла, а коли занедужала, нічого стало їсти. І я спробував заробляти хліб для родини. У нашому селі Огирівці Великобагачанського району добре цвіла селюга (кольорова лоза), і я додумався робити з неї мітли. Зроблю, віднесу котрійсь вдові, а вона дасть яєць, сухарів, сала чи молока. Разом з хрещеним батьком Трохимом Садовим почав плести і тини. Він приносив лозу, а я обчухрував сокирою або ножем і подавав йому. Потім і сам уже їх плів.
Демонструючи копії плетених виробів, Микола Якович зауважує:
– Це – не майстерність, а спогад про тяжке дитинство.
Сапетку (невеликий круглий кошик з двома ручками) хлопець почав робити, коли закінчив семирічку – в 1953 році. За такий кошик матері приносили миску борошна чи шматок старого сала. Освоїв Микола і виготовлення більших кошиків, і великих корзин, за які юному майстру платили вже грошима.
Розмовляємо з Миколою Яковичем на подвір’ї його хати в Решетилівці. Тут росте виноград, з-за воріт виглядає калина, біля неї вербичка притулилася. Господар нагадує: “Без верби й калини нема України”. Калину він посадив не тільки біля воріт, а й у кінці городу, який закінчується на березі річки Говтви.
***
Зберігає Микола Якович Нечитайло три вишиті сорочки, кожна з яких має особливу історію. Це – сорочки його долі.
– Перша – реліквія, яку я назвав “Приймацька доля”, – розповідає чоловік. – Якось мати сказала: “Я вже стомилася так жити – іди в прийми”. Я тоді в колгоспі на свинарнику працював. Люди порадили свататися до дівчини з хутора Баланди, Ольги, в якої батько повернувся з війни. У них хата вціліла, були корова, пасіка. І от в липні 1957-го я став приймаком. Розписалися ми з Ольгою, сіли, поїли, а тоді тесть дав мені полотняні штани і сказав: “Пішли косити”.
Ті штани Микола Якович також зберігає, разом із сорочками. Тканина міцна, якісна.
– Косили ми косами з грабками, щоб покіс лягав так, як зручно снопи робити, – згадує день свого одруження співрозмовник. – Тесть сказав: “Тепер мені можна буде спокійно вмирати – добрий косар у сім’ю прийшов!” Ольга у батьків одна була, її братик помер маленьким, тому мене в цій сім’ї дуже полюбили. “Приймацьку” вишиванку, прикрашену червоними квітами, мені тесть подарував.
Через певний час після одруження Миколу призвали на строкову службу в армію.
– Я вже був у автошколі зв’язку, коли надійшла телеграма, що у нас з Олею народилася дівчинка. Солдат радіє, а служба йде. Я відслужив два з половиною роки.
Після армії Микола Нечитайло вступив до Красногорівського сільськогосподарського технікуму (вчилися разом з дружиною), по закінченні  якого заочно здобував вищу освіту в Полтавському сільськогосподарському інституті.
– Отримали ми з Олею дипломи бухгалтерів і поїхали на роботу в Рунівщину Полтавського району, – розповідає. – Я був головним економістом господарства, дружина – бухгалтером в автопарку. Згодом перебралися в Шишаки.
***
Микола Якович бере в руки іншу сорочку, манишка і манжети якої вишиті різнокольоровими нитками.
– Коли служив у армії, дружина Оля надіслала мені листа: “Коханий, я почала вишивати тобі сорочку. Шию та плачу, плачу та шию”.
Цю сорочку Микола назвав “Солдатська доля”.
З Ольгою прожив у любові й злагоді довге життя. Три з половиною роки тому дружина відійшла в засвіти. Микола Якович сумує за нею.
Тоненьке полотно вишитої ще в 1958 році Ольгою сорочки з часом поруйнувалося, але дочка Валентина, яка живе в Полтаві, відремонтувала батькову реліквію. Віддала майстрам, і ті уміло пришили давню вишивку до нової, міцної тканини.
***
І нарешті є у Миколи Яковича Нечитайла третя, розкішна, вишиванка від кращих майстрів Решетилівки. Придбати її допоміг Євген Пілюгін –  заслужений майстер народної творчості України. У цій сорочці письменник, лауреат літературно-мистецької премії імені Панаса Мирного Микола Нечитайло виступає перед учнями і студентами, бере участь у масових заходах у полтавських бібліотеках. Ця сорочка теж не залишилася без імені. Її Микола Якович назвав “Доля творчості”.

Наталія ЖОВНІР
Журналіст