Тільки-но розпочали бесіду, як задзеленчала мобілка Олександра. Дзвінкий жіночий голос заходився дорікати, а чому, здогадались, коли Сашко почав пояснювати: “Розумієте, я звертався за довідкою до медиків у шпиталі, але ніхто мене й слухати не захотів. Сказали: виписуватимемо, тоді всі папери видамо. Сам же я був прикутий до ліжка, на ноги піднятися не міг”. У банкірів настирливості – хоч відбавляй. Що б там із тобою не трапилося, а настав день вносити кошти – то нехай хоч і каміння з неба. Добре, що банківський телефонний “прочухан” Олександра Петрушу не вибив із колії і він почав розповідь про армійську службу. Спочатку – про строкову, а далі – про контрактну.

– Строкова хоч і давненько була, але не забулася. Півроку в навчальному центрі “Десна”, далі рік – на танковому полігоні в Чугуєві. Повернувся до рідного Полузір’я (Новосанжарського району. – Ред.), працював. Коли почалися бойові дії на сході України, не раз звертався у військкомат, просив, щоб мобілізували, але щоразу відмовляли – медики здоров’ям моїм не вдоволені.
Півроку тому пішов на контракту службу, в 58-му бригаду, що в Конотопі дислокується. За місяць пройшов прискорений курс перепідготовки – і на “передок”, в район Авдіївки. Дуже неспокійно там. І що боляче – ворог не вгамовується, а в нас – “Мінські домовленості”. Хіба що автоматами можна давати вогонь у відповідь, крупнокаліберним озброєнням – в жодному разі.
До бліндажного побуту швидко звик. У нас не простий бліндаж, а закопаний у землю надійний контейнер. Форму, взуття видали. Харчування армійське, але миритися можна. Зарплату, правда, не завжди регулярно видають. Вважаю, що доплатами за перебування в зоні бойових дій нас не балують. Військовослужбовці на мирній території отримують 7200 гривень, нам нараховують 8400. Не зовсім справедливо. І з видачею посвідчень учасників бойових дій ну зовсім не квапляться. Тільки два бійці мають такий документ, у всіх інших – довідки, які не визнають ні соцслужби, ні перевізники. А ми там уже не місяць і не два…
Волонтери до нас рідко доїжджають, переважно харківські. Тепловізор привезли, іноді смаколики, чай та каву доставляють. Місцеве населення ставиться до українських військових неоднозначно. Жінки якось більше розуміють нашу місію, бачать у нас захисників. Ледве не на коліна падають і благають, щоб мир відстояли. Але не в усіх такі настрої. Дуже вже майстерно “запудрюють” мізки тамтешнім мешканцям сепарські ЗМІ. Ось приклад. Почався обстріл. Бойовими машинами рушили туди. Затихло під ранок. Ми повернулись, не зробивши жодного пострілу. Заходимо, а хлопці саме телевізор дивляться, сепари якраз новини свої транслюють. Дізнаємось, що ми… більше двохсот снарядів у їхній бік випустили, навіть бабусю якусь поранили. На наших телеканалах більш-менш об’єктивна інформація. Проте телевізійники багато показують такого, чого б не варто. Ведмежу послугу нам роблять, “засвічуючи”.
Чи страшно там, на “передку”? Можете не повірити, але коли гаряче, тоді забуваєш про страх. Руки й ноги можуть тремтіти, як повертаєшся із завдання. З голови не виходить: а могло ж усякого трапитись… Щоразу, телефонуючи до мами, дружини, брата, про це стараюся нічого не говорити. Вони допитуються, як справи, та відповідаю коротко: все нормально.
Про високе командування не говоритиму, а ті, хто поруч, – справжні солдати. Я – заступник командира роти з технічного забезпечення, а нині ще й старший механік роти. З ротним на одному танку їздимо. П’яту хвилю повністю відправили додому, шоста демобілізовується, тож військових кадрів бракує. Про бойових побратимів скажу так: дідівщини в нас немає, “аватарів” позбулися, живемо дружно, непорозумінь не виникає.
***
Олександр Петруша зайшов у редакцію новосанжарської “Світлиці”, спираючись на палицю, щоб виконати обіцянку. Річ у тім, що кілька місяців тому, довідавшись, що він лікується в дніпровському шпиталі, телефонували до нього, аби дізнатися, в чому справа. Він пообіцяв розповісти, як опинився на лікарняному ліжку, коли буде в Нових Санжарах.
– Я ж неабиякий любитель їзди на гірському велосипеді. Приїхав у відпустку, вирішив промчатися на двоколісному. Вдень покатався, увечері надумав ще. На повороті трапився камінь, я й полетів шкереберть. Отримав травму, – пояснив Олександр. – У полтавському госпіталі, куди звернувся спочатку, заправили за лікування велику платню. Зателефонував до командирів. Веліли їхати в Покровськ. Звідти направили в Дніпро. Тепер маю пройти реабілітацію. Коли закінчиться, то викину палицю і знову туди, на війну. Солдатський обов’язок велить…

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст