“За допомогу партизанам село Обухівка спалене, а населення розстріляне… На Україні боротьбу закінчено…” – хвалькувато писали фашисти у своїх листівках, які продажні поліцаї розносили по сусідніх селах. Та боротьба, як згодом з'ясувалося, ще тільки розпочиналася.
Закарбувалася в пам'яті розповідь колгоспного бригадира Якова Роя. У роки війни він був розвідником.
– Наш стрілецький полк, – згадував Яків Кіндратович, – курними шляхами пробивався до Дніпра. Позаду залишилися руїни Полтави. Ішли через полеглі та потолочені танками хлібні поля. Колись чепурні села чаділи згарищами… На страшну картину масових тортур над селянами воїни наткнулися у Великих Липнягах поблизу Семенівки. Від побаченого серце обливалося кров'ю, а думки мимоволі линули до рідної Великої Обухівки. Там – дружина, діти, своя хата. Синові Мишкові того вересня вже й до школи час… З ношею тривог та важких думок Яків Рой постав перед командиром полку.
– За добу, молодший лейтенанте, щоб повернулися, – дослухавши розвідника, благословив на побачення з ріднею полковник.
Друзі поклали йому у речовий мішок кілька грудочок рафінованого цукру, банку консервів. Опинившись у Миргороді, Яків Рой подався до знайомого подвір'я на околиці міста, де до війни зупинялися великообухівці, підгодовували коней. “Може, й тепер хоч підвода трапиться?” – закралася думка.
– Якове Кіндратовичу! – зойкнула господарка обійстя, яка впізнала колишнього колгоспного бригадира. І на півслові осіклася. По її помережених зморшками щоках котилися сльози. Вона і повідала гостю страшну правду, від якої той, здавалося, закам'янів. Кров важко стукала у скроні. Разом із більш ніж трьомастами односельцями живими згоріли краща колгоспна ланкова, його дружина Катерина Рой, неповнолітні діти Мишко та Галя. Нелюдською жорстокістю окупанти сподівалися залякати людей, зламати їхню волю до опору.
Про колгоспного бригадира Якова Роя розповідаю тому, що його доля уособлює пережите кількома сотнями великообухівських фронтовиків, партизанів, солдатських вдів і матерів. Поки був живий Яків Кіндратович, він часто приходив у сільський, нині реорганізований у філіал розташованого у Великих Сорочинцях, краєзнавчий музей і розповідав про зрошені кров'ю і потом солдатським круті шляхи-дороги до Перемоги.
Директор сільської школи Алла Олексіївна Катькало так і сказала: “Для вчителів експозиція музею є головним підручником про сувору правду Великої Вітчизняної війни. А учасники бойових дій – матрос Павло Макарович Клименко, рядовий автоматник, до речі, найстаріший житель села, 97-річний Григорій Хомич Шмиговський, мінометник Іван Якович Іванченко – є живими легендами і носіями правди про справжню ціну Великої Перемоги.
Жителі Великої Обухівки, як і 65 років тому, мужньо відстоюють трудову і ратну честь свого села. Сільський голова Віктор Миколайович Фесенко поіменно знає усіх живих і полеглих чи померлих після війни фронтовиків, вдів солдатських. Під його особистим керівництвом у Панасівці реконструйовано меморіал полеглих за визволення села воїнів 93-ї стрілецької, удостоєної звання Миргородської, орденоносної дивізії, партизанів, сільських активістів. У віковому лісі, ген аж на межі Миргородського і Гадяцького районів, з любов’ю відновлено штабну землянку партизанського загону. На території колишнього парку, в садибі письменника і просвітителя Василя Васильовича Капніста, школярі разом із ветеранами посадили алею пам'яті на честь Великої Перемоги. У центрі села, біля підніжжя пам’ятника полеглим у борні з чужинцями односельцям, ніколи не в'януть квіти. Було б добре, так говорять ветерани, якби, поки є живі фронтовики, з їхньою участю в усіх селах на честь 65-річчя Перемоги залишити живі пам’ятники. Ними можуть бути не обов'язково парк, а й алея пам'яті, колективний сад, обсаджений вербами ставок, колодязь із красивим журавлем на перехресті вулиць чи ще якісь добрі й корисні для громади справи. Як шана нині сущим учасникам Великої Вітчизняної війни, як пам’ять про полеглих, як символи споконвічного прагнення людей робити на землі добро. Щоб в Україні були мир і хліб. І щоб так було завжди.