Сцена Центру розвитку духовної культури Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному святково прикрашена, на чільному місці – обвита стрічкою цифра 80, а під нею завмер на льоту падолист – у золоті клена й прозорій печалі осені. Гості зручненько порозсаджувалися в залі: посадовці із Зінькова й Полтави тримають напоготові грамоти та пишні букети; звичайні опішняни також із квітами – свіжозрізаними, тими, що надивилися на небо над рідним селищем і на людей на його вулицях досхочу. Нараділися усьому тому, за чим давно тужить душа головної людини на цьому святі.
Ювіляр – непересічна величина в нашій національній культурі, один із патріархів українського гончарства, заслужений майстер народної творчості України, лауреат Національної премії імені          Т. Г. Шевченка, премії імені Данила Щербаківського Михайло Єгорович КИТРИШ. На почесному місці на сцені він трохи відсторонений і сумний – уже вісім років, як великий майстер повністю втратив зір, а кілька місяців тому відійшла у засвіти його дружина й талановита помічниця-малювальниця Галина Сергіївна…
На великому екрані починається присвячений ювіляру фільм: усміхнений Михайло Єгорович любовно чаклує над глиною, щиро розповідає, як ще хлопчиком майже прикував його до ліжка ревматизм, як єдиною втіхою для хворого сина гончаря стало ліплення свистунців. Авжеж, без серйозного лікування тоді не обійшлося, але то – озвучений факт, а за ним уява малює добру казку, як полетіли до захопленої дітвори Мишкові глиняні півники, як заспівали на всі усюди й відігнали підступну недугу від майбутнього неперевершеного майстра.

Віч-на-віч із дивом, яке маємо зберегти
Кадр за кадром тече у фільмі ріка життя Михайла Китриша, ріка невідступного творчого пошуку, безперервної праці й високих перемог: Президент України Леонід Кучма вручає великому майстру Національну премію імені Т. Г. Шевченка (1999 рік), майбутній третій Президент України Віктор Ющенко не може відірвати погляду від чародійства, яке вершить Михайло Китриш на гончарному крузі…
Скільки довершеної краси народилося від того невпинного раювання в улюбленій і освяченій великим талантом праці! Понад сто робіт великого майстра можна було побачити на відкритій до ювілею у Центрі розвитку духовної культури виставці “Вись і Слава, Доля і Душа”. Загалом же у фондах музею-заповідника нараховується близько 300 шедеврів Михайла Китриша. Вази, тарелі, глечики, куманці, свічники, зооморфна скульптура – усе купається в барвах, грається голубими й зеленими відтінками авторської поливи Китриша, бавиться випещеними Галиною Сергіївною квітами.
Ніде більше ви не побачите ці “кучереві”, сповиті у хвилі гончарової фантазії свічники. Вони насправді  немов живі – готові до руху, до злету, до квітування. Поряд із завізерункованими баранами, ласкавими левами, гривастими, з дитячими поглядами кіньми красуються гордовиті півні – їх відкрив для світу народної кераміки саме Михайло Китриш.
На присвяченій до ювілею майстра виставці архівних документів представили численні грамоти, дипломи майстра, родинні фотоальбоми, книгу відгуків із морем світлих емоцій, які подарувало людям милування його роботами в різних куточках світу. Твори відомого гончаря презентувалися на міжнародних виставках у Бельгії, Болгарії, Великій Британії, Канаді, Нідерландах, Об’єднаних Арабських Еміратах, Польщі, США, Угорщині, Франції, Японії…
Звісно, це все було вже на гребені визнання й шанування. Але не менш пам’ятна й перша персональна виставка робіт майстра – вона відбулася у далекому 1981 році в Полтавському краєзнавчому музеї, який нині носить горде ім’я митця всесвітньої слави Василя Кричевського. Прикметно, що до ювілею гончаря музейники підготували повний перелік наявних у них творів Михайла Китриша. Зі святкової сцени вперше прозвучала інформація про 64 такі роботи. Власне  для тих, хто біля них зупиниться, це 64 унікальні можливості опинитися віч-на-віч із дивом.
Утім немає сумніву, що безцінна спадщина майстра потребує й особливої уваги, захисту. Сьогодні працівники Національного музею-заповідника турбуються про долю робіт, які залишаються в будинку гончаря. Першим тривожним дзвіночком стало те, що оригінал посвідчення лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка уже зник. Але, звісно, це тема не святкового дня.
Символ золотої доби
Серед багатьох віншувальників говорили теплі слова Михайлу Єгоровичу й молодші колеги по творчому цеху, яким він свого часу прищепив відчуття прекрасного, і юні гончарики з Колегіуму мистецтв у Опішному, де провів незліченну кількість майстер-класів. “Із глини і пісень ліпив він Україну”, – співуче щебетала опішненська дітвора поетичні слова, у яких, без сумніву, реальності більше, ніж образності.
– У кожній країні світу є пам’ятники: бронзові, гранітні. А у нас, – узяв за руку Михайла Китриша на сцені генеральний директор Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, доктор історичних наук, професор Олесь Пошивайло, – є живий пам’ятник не лише нашому рідному опішненському, а й усьому українському гончарству. Перед нами – символ розквіту українського гончарства другої половини двадцятого століття, символ тієї золотої доби, коли в нашому селищі творила велика когорта майстрів, які повірили в те, що вони – творці від Бога. Але Всевишній не тільки дарує. Він посилає випробування. Для когось це випробування втратою зору, втратою слуху… Настане колись час – Господь врешті покличе й душу до Себе. Але Він ніколи не позбавить прекрасну українську землю тих квітів, які Михайло Єгорович засіяв упродовж усього свого життя. Це – його гончарні вироби. По суті він залишив світу й кожному з нас свої письмена, споглядаючи які, люди завжди зрозуміють, як він любив свою рідну землю.
Олесь Пошивайло також зазначив, що Михайло Китриш є для нього в кераміці передусім великим аристократом духу, адже його роботи сповнені не лише красою, вони утверджують свободу, вони величні й незалежні, як і кожен українець на цій землі.
А далі на святкуванні відбулося, здавалось, уже зовсім неочікуване. Лише одне питання, просте і чарівне для майстра, як замовляння від усіх хвороб, допомогло хоч на мить відтанути згорьованій душі Михайла Єгоровича, який залишився тепер у непроглядній пітьмі сліпоти ще й без вірного плеча дружини. Його голос задзвенів так радісно, що зал із гостями зворушено стрепенувся. Це в майстра запитали, що він хоче іще зліпити?
– Ой, багато б усього хотів ще зробити. Дав би Бог поправиться… А то лежиш, думаєш. Задумів багато, а кинешся робить – нічого не можеш. Мені дуже хочеться бачити сучасне Опішне, пам’ятник Шевченку, про який мені розказували, що в нас є… А молодим майстрам хочу побажати успіху. Треба робити. Хоч важко замолоду, та все одно те, що зробиш, воно буде, а якщо ждати, хай на старість, то це дуже погано. Не відкладайте роботу.
З нагоди ювілею Михайла Китриша працівники музею-заповідника вирішили створити новий експонат – відбитки долонь майстра на глиняній основі. І, здається, більше догодити йому й не могли. Такого щастя, яким світилося обличчя гончаря, коли його руки занурилися в посудину з водою, а потім угрузли в глину, не зіграєш, не вигадаєш, не забудеш…
Любов і глина як синоніми
Ніби молодості набрався Михайло Єгорович від дотику до рідної стихії, від її тепла й прихованої сили. Отож після урочистостей на журналістів чекало ще й коротеньке спілкування з майстром, на яке спочатку незручно було й сподіватися. Гончар завзято відповідав на запитання, час від часу щось енергійно стискав у руках, і неважко було вгадати, що то вони розминали уявний слухняний шматочок глини для нового задуму.
– У мене дуже добре робота йшла, в Києві художня рада добре мене оцінювала, на виставках закупки були, і від цього з’являлося бажання створювати щось нове. Коли присвоїли звання заслуженого майстра народної творчості, це ще додало натхнення. Поруч завжди була моя дружина, яка дуже допомагала. Я її запитував: “Як тобі оце? Наравиться?” “Дуже!” – казала. Ну, значить, приємне буде й іншим. Вона робила мальовку. В нас було спільне розуміння творчості, й воно давало можливість більше й більше працювати.
Роботи мої знаходяться у 17 музеях світу, від Санкт-Петербурга до Норвегії. Думаю, що життя моє немарно пройшло. Та нехай про те говорять спеціалісти, любителі цього мистецтва. А мені хоч би два проценти, та хоч один процент зору, то я б ще міг показати, що то є глина. Як її береш у руки, а вона просто душу піднімає. Воно трудно кажеться, та якщо деревину перетесав, то вже нічого не зробиш, а глина – це живе: не так щось – розмочив і зробив по-новому.
Багато в мене бувало туристів. Один час дома було близько п’ятисот авторських робіт. Я, щитайте, жив у кухні, а в хаті повністю була кераміка. Приїздили туристи з Америки, Канади, Болгарії. Були журналісти з Японії, Австрії. З Німеччини, то ті кінофільм робили, як я гончарюю. Наш завод чотирнадцять моїх авторських робіт випускав – кухлі, бокали, супниці. Може, чогось уже й не скажу, може, забулося…
– А що Ви найбільше любили ліпити?
– Ой, ви знаєте, усе я любив робити. У мене не було такого, щоб займався тільки одним. Сьогодні роблю коней, а заготовку бика назавтра вже зробив. Але коні таки улюблені! Усякі. Яких я їх тільки не робив! Це тому, що на самому початку я коником глину возив. Він був такий сірий, дуже хороший, все одно, як дитина. Слухав мене. Я любив його. Ви спитайте, хто може зараз розказати, яка там збруя на ньому? А я досі напам’ять усю її знаю.
– Михайле Єгоровичу, як стати хорошим майстром?
– Якщо немає свого мислення, уявлення, то нічого не вийде. А ще потрібна любов, бо ти можеш сидіти роками, ночами – робити й робити. Це халтурщикам нічого не треба. Тим, хто перепродує. Але є і добрі майстри – ліплять, сидять ночами. В любові, в глині…
У родині Михайла Єгоровича Китриша продовжувачів гончарної справи поки що немає. Але надія на те, що талант його прокинеться у нащадках, є. Звати юну гончарівну Алінкою. Вона – правнучка славетного митця й четвертокласниця Колегіуму мистецтв у Опішному. Дасть Бог, це чорняве дівча колись збагне, що глина й любов у її фантастичному селищі нероздільні.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”