Тепер я знаю, що таке несподівано, посеред сучасного міста, уздовж і впоперек туго зв’язаного маршрутами громадського транспорту й припнутого до сотень рекламних бігбордів, вирватися у неосяжне позачасся й опинитися на перехресті давно минулих віків. Ті віки мали б бути ветхими й сивими, але ні – вони напрочуд молоді й такі рідні кожній клітинці мого єства, що від радості хочеться плакати. Хочеться, щоб мить ця тривала вічно. Бо в ній – спасіння від ненаситності світу й від химер у собі.
Невтаємниченим я б сказала, що – жодних чудес: так лікує, очищує музика. Але цього разу це виявилося б неправдою. Під спів “Хореї Козацької” і заслуженого артиста України Тараса Компаніченка, яких люди слухали просто у середмісті Полтави, просто під поривами осіннього вітру, неможливо було не почуватися причасниками великого таїнства неперервності нашого козацького роду, нашої правди й закарбованої у віках любові до батьківської землі. Навіть уперше почуті давні слова відразу ж ставали зрозумілими і прозорими, як небо.
 Враження від живого виконання не замінити нічим. Але бажання частіше слухати, хоча б у записах, музику, яка дозволяє відірватися від землі, задовольнити сьогодні просто. Кілька натиснень на комп’ютерні клавіші – й репертуар “Хореї Козацької”, а це стародавня музика Руси-України різних епох (від Середньовіччя до доби романтизму) та окремі твори ХХ століття, знову полонить і вражає.
 Багато записів викладають самі користувачі інтернет-мережі, а під ними – неодмінно відгуки. І від цих чужих емоцій, помножених на свої, – уже навіть не мурашки по шкірі… Лишень вчитайтеся: “Уперше наживо почула Тараса місяць тому в Карпатах. Який же він розумний, яка там глибина! Чотиригодинний концерт для близько 30 слухачів. Знаєте, хотілось стати на коліна і молитися до його розуму і таланту”; “…наче зійшли з гравюр козацьких літописів (“Хорея Козацька”). Ясновельможному пану Компаніченку-добровольцю (компанієць – козак-добровелець) найщиріше пошанування за примноження духу козацького на святій Українській Землі!!! Многая літа!!!”; “…жаль тільки, що отого загалу не так багато збирається його слухати. А Компаніченко – Людина з місією. Таких взагалі дуже мало”; “Тарас – молодець. Коли ми попросили, щоб він відспівав хлопців у селі Тростянчик на Вінниччині, приїхав своїм коштом, відспівав і від грошей відмовився”…
Тарас Компаніченко походить із родини депортованих в Архангельську область козаків Глухівського повіту (але чому повіту – полку по-нашому). З кінця 1980-х і донині – активний учасник національно-визвольних змагань українців, пройшов два Майдани, продовжує волонтерську допомогу нашим бійцям АТО.
За фахом Тарас Компаніченко – мистецтвознавець. Володіє усіма жанрами унікального кобзарського репертуару. Він переконаний, що вся недолуга й примітивна музика, яка звучить на телебаченні й радіо, виконує своє пряме призначення – вкладати у мізки українців антиукраїнську програму. Йому болить за забуті українські музичні інструменти, за приспану в архівах багатющу, європейського рівня національну музичну спадщину. Він ніколи не відмовляється від пропозиції виступити навіть перед зовсім нечисленною аудиторією і має за правило кожного разу викладатися на всі сто.
У Полтаві ми поспілкувалися з Тарасом Вікторовичем Компаніченком у день проведення відродженого фестивалю “Мазепа-фест” (25 вересня 2016 року від Різдва Христового), тож не оминули увагою і це патріотично-культурне дійство.
Модерна нація з гарним корінням
– Відновлення фестивалю – це прекрасно, тому що й до перерви це була на Лівобережжі, на старій Гетьманщині, в Полтаві така чудова культурна подія, яка стимулювала модерну українську музику, стимулювала молодіжні колективи писати сучасні твори – музику, тексти. І це дуже важливо. Тобто ми – модерна нація. Ми маємо колосальне коріння, традиції, але ми – сучасна нація, яка дивиться в космос, вивчає мікробіологію, винаходить сучасні технології. І тому нам потрібні такі фестивалі, які стимулюють розвиток сучасної української музичної культури.
До того ж це – патріотичний фестиваль. Його назва пов’язана з іменем видатного культурного діяча, який свого часу був справді культуротворцем. І коли ми говоримо про мазепинське бароко, то не можемо не згадувати про культурний осередок, який згуртував навколо себе учень Лазара Барановича Іван Мазепа. Це – Іван Орловський, Варлам Ясинський, Лаврентій Крищанович, Пилип Орлик, Теофан Прокопович, Стефан Яворський, Димитрій Туптало, Іван Величковський – усі непересічні українські поети того часу. Ваш земляк полтавець Іван Величковський – модерніст, якого треба ще пошукати, він творив на той час модерну українську поезію. Тому, власне, недаремно цей фестиваль названо іменем Мазепи. Наша молодь має дивитися вперед, впиряти свій дух у небо, наслідувати гетьмана Мазепу й мазепинців дев’ятнадцятого та двадцятого століть в обороні рідної землі, бути відповідальними за неї, бути високого лицарського духу, не хамами, а яфетидами, аристократами, що дуже важливо. І мазепинський фестиваль плекає цей аристократизм, він має відповідний дух. На “Мазепа-фест” приїздять дуже потужні колективи, які працюють у стилі доброго етнічного моделювання української музики теперішнього часу, спираючись на гарне коріння.
– Пане Тарасе, на початку 2000-х років Ви були серед тих, хто здійснив громадське паломництво до місць, де закатовано кращих представників української інтелігенції. Це урочище Сандармох і Соловецькі острови… Як Ви приєдналися до ініціативи?
– Передусім це була поїздка в надзвичайно цікавому для мене товаристві: Надійка Світлична, нині, на жаль, покійна, яку я слухав по радіо “Свобода”, дисиденти Микола Матусевич, Євген Обертас, Василь Овсієнко, кінорежисер Михайло Ткачук, класик нашої графіки Микола Стратілат, Ростислав Мартинюк, тепер активний журналіст, архітектор Іван Кушнір, який мав змоделювати там майбутню капличку. Я поїхав, бо потрібен був кобзар, який там заспівав би. Загалом виняткова мандрівка, ми були в Петрозаводську, на Біломорканалі, на спорудженні якого стільки українських кісток покладено. Зупинялися в музеях колишніх таборів. Були в тій ямі, де сидів останній кошовий Січі Запорозької Калнишевський – співали про нього, молилися, створили просто унікальний сюжет.
Пам’ятаю, як ми пливли на баржі Білим морем і я цитував переклад Миколи Зерова з Горація: “І всі ми будем там, – Надійде мить остання. І в човен кинуть нас, як діждемо черги, І стрінуть нас до вічного вигнання Понурі береги”. А навкруги – тільки свинцеве небо й чайки за бортом… Вражало.
Я хотів усе це побачити, бо мої рідні в 1929 році були арештовані й невдовзі заслані в Архангельську область. Звинувачення стандартне – антирадянська агітація. У “теплушках” вивезли з двома малими дітьми. А в спустілій хаті нашій, це слобода Деркачівка, нині – Недригайлівський район Сумської області, до 1986 року знаходилася сільрада. Хата під залізом, з ганочком, біля церкви. Розкуркулили. Все забрали. Ми ж – козаки.
Засилали тільки на вмирання. У моєї тітки Раїси на свідоцтві про народження написано: “Свидетельство о смерти”, потім перекреслено й виправлено на “Свидетельство о рождении”. Тож я з дитинства знав правду, мені багато розповідали, між іншим, єдиному з онуків. Дідусь із бабусею не боялися активно посвячувати мене в усі ці подробиці, мабуть, відчували, що мені не байдуже. Від дідуся я навчився “Ще не вмерла Україна”, “А вже літ більш двісті, Як козак в неволі… Під московським караулом, у тюрмі”. Дідусь розповідав, що якось прийшли в шкірянках і заборонили співати “під московським караулом”, можна було тільки “під турецьким”…
Весільний староста
– Пане Тарасе, Ви виступаєте й перед нашими бійцями на фронті. Як там сприймають?
– Добре сприймають. Дехто з моїх знайомих, скажімо, Світлана Мирвода, їздить туди співати щовихідних, Леся Рой – також часта гостя. Ми зараз буваємо в зоні АТО не так часто. Але я уже знаю, що, хто б туди не приїхав, хлопці усім радіють, бо музика – це моральна віддушина, певна реабілітація і психотерапія водночас. Їздять і рок-гурти, які, так би мовити, дають адреналін. Це теж, мабуть, потрібно, утім там адреналіну занадто. На фронті часто є потреба в таких молитвенних енергіях. Тому їздимо, спілкуємося з різними батальйонами, допомагаємо, досі збираємо кошти на тепловізори й інше. Займаємося цим разом з Валерою Гладунцем (соліст гурту “PoliКарп”. – Авт.), слідкуємо за потребами поранених.
– Розкажіть про створення Думи про битву на Савур-могилі.
– У 2014 році я дуже часто їздив на наш схід, але справа навіть не в цих враженнях. То ще був час, коли в тилу всі моніторили кожну подію у комп’ютері. Це почалося з Майдану. Щодня ми вишукували новини, й у них нічого тоді не було від статистики. Зараз, знаєте, це така страшна річ, що ми вже звикли до новин про загиблих. А тоді кожна втрата – це був конкретний полеглий, і ми пам’ятали ім’я фактично кожного і казали, що не забудемо жодного воїна. І тому ті поїздки, навіть в “учебки”, були дуже щемні…
Десь наприкінці липня я побачив моторошне відео з-під Шахтарська: в наш БТР влучив снаряд і тіла вбитих хлопців були розкидані навколо нього. Якийсь негідник, який був противником українських військ (ворогом я б його не назвав, це надто гучне щодо нього слово), наступав на голови, на груди наших загиблих, фотографувався там. Розказував: “Зачем эти украинские солдаты сюда пришли, за что они тут погибли?..” Хизувався, розкривав паспорти… Я просто не міг на це дивитися. Два дні пив усякі корвалоли-корвалдини, поки це все з мене не вийшло. Зрештою до двох рядків, які з’явилися ще на Майдані в січні 2014-го, почало писатися продовження: “Те, що написано в нас на прапорах, – Спів невимовних сфер. Сяйвом залиті небесні простори Нині і прісно й тепер. Се, безумовно, живе в нас і діє, І попри все й понад все Нас надихає, в нас дихає й зріє І у величне веде”. В “Айдарі” в серпні 2014-го, перед Іловайським котлом, я декламував це як вірш. А після Іловайська дописався четвертий куплет. Після страшного Іловайська, коли дуже багато моїх друзів знаходилося там.
На той момент склалося так, що я був старостою на весіллі в Андрія Ковальова, це мій вихованець, “пластун”, та Інни Неродик (журналістка “5-го каналу”. – Авт.). Нині Ковальов – прес-секретар Андрія Парубія. Зібралося чимало добрих товаришів – Павло Падобєд з Інституту національної пам’яті, інші. І тут раптом дзвінки, весь час дзвінки і дзвінки з передової: “Що тут коїться!” У нас, Господи, весілля, гостей треба бавити, а там отаке страхіття відбувається, і ми не знаємо, що з ким трапилося – з ким зв’язок є, з ким нема. От і дописався четвертий куплет: “Кров’ю залито сорочки брончасті, Розбито шоломи ясні, Порубані ми і постріляні барзо, І спалені в дикім огні. А по потребі лицарській на варті Ані душі хоч кричи, Військо положене наше, мій брате, При зловорожі мечі…”… Потім це стало піснею.
– Який із Ваших спогадів про Євромайдан найвиразніший?
– Важко сказати… Ніч із 18 на 19 лютого, коли на сцені була жменя людей. Нинішній міністр культури Євген Нищук, уже згадуваний Валерій Гладунець, актор Тарас Жирко, артистка Тетяна Гаврилюк, гурт “ТаРута”… Тільки артисти й священики. Жодного політика й дуже мало людей. Палають профспілки (Будинок профспілок. – Авт.)… Коли співаєш – не страшно, а коли відходиш і по тобі водить снайпер – думаєш: тільки б не в рот встрілили.
На сході сонця я почав співати “Варшав’янку”, без будь-яких інструментів: “Хмари зловісні нависли над нами,Сили ворожі нас тяжко гнітуть…” І небом справді ішли хмари. Це був якийсь надзвичайний момент, коли все наче зійшлося в одне. І беркутівці відступили, вони злякалися. Якось Бог їх зупинив.
Наш водій і цимбаліст із “Хореї…” Василь Паланюк був поранений на Майдані в живіт, музикант Данило Перцов стояв контужений, із вуха кров текла. Поруч – Оксен Лісовий із Малої академії наук у масці; журналіст Тарас Шумейко… І це все – виразні спогади. Узагальнений же спогад про Майдан – це любов, високий дух днів і ночей, коли тебе обнімають дівчата, коли всюди всі свої, коли інваліди розносять канапки і чай, коли з тобою моляться разом усі православні, греко-католики, латинники, протестанти, іудеї, мусульмани, буддисти та навіть кришнаїти були.
– Після Революції Гідності минуло кілька років. Зміни просуваються дуже важко…
– Передусім вони відбулися в свідомості. Взагалі Майдан – це те явище, яке випереджає час. Інерція бюрократичної машини досить сильна. Корупціонери звикли працювати за певними схемами, й переламати це дуже важко. Принаймні боротьба з корупцією є – і успішна, і неуспішна. Але суспільство зовсім інше, воно змінилося докорінно, люди не хочуть терпіти, не вірять просто словам. Звичайно, робити реальні зміни під час війни важко, а Москва на це й розраховує. Дуже прості це формули. Пам’ятаєте, перші заклики 2014 року від добровольців: ось ми повернемося зі сходу й дамо вам тут у Києві! Але ж люди в нас мудрі. От приїхали ми, “Хорея…”, “РоlіКарп”, у “Правий сектор” – листопад місяць, Піски під Донецьким аеропортом. Із нами був професор, етномузиколог Михайло Хай, то він усе розпитував, коли ж, за обіцянкою Яроша, полки повернуть на Київ? А йому у відповідь так спокійно: “Поїжте, будь ласка, борщику”. Він знову щось там “прум-прум-прум!”, а йому кажуть: “Ви хочете, щоб Путін був у Києві?”. Тобто погляди на це абсолютно тверезі. Звичайно, потрібно спонукати владу, щоб вона робила зміни – вимагати, тиснути, контролювати. Але потрібно розуміти, як це робити, щоб подібні протести не привели сюди ворога. Ми не маємо ні права, ні часу відкладати оновлення країни, соромно перед тими хлопцями, які гинуть, бо вони дають карт-бланш для того, щоб тут відбувалися зміни і в економіці, і в сільському господарстві, і у вихованні, і в шкільництві…
Наші докази – артефакти
– Пане Тарасе, на яких інструментах Ви граєте?
– Граю на бандурі Остапа Вересая, на старосвітській бандурі, на кобзі, на лютні, на кількох типах колісних лір, на Вандефогель (вид лютні), на бароковій гітарі. Фортепіано не перелічую, бо добре грати на ньому так і не навчився. Вагнера не зіграю.
– А діти Ваші?
– Грають, грають. Старша непогано грала на фортепіано, зараз навчається на філософському факультеті, на релігієзнавстві. Старший із синів непогано грає на скрипці, менший – на віолончелі. Грають у дуеті, наш Данило Перцов акомпанує у шаленому темпі “Піратів Карибського моря”, а вони вдвох вигрібають. Молодша донька грала на скрипці, але якось не склалось, танцями займається.
– Із чого почалося Ваше захоплення давньою музикою?
– Це було дуже давно, в дитинстві, та точно не знаю, як і означити. Цікавився, записував від бабусів і дідуся, потім хотів довідатися, якого часу це пісні. Багато збірників у мене було, в яких вони цитувалися. От, наприклад, у творі “Кость Гордієнко-Головко – останній лицар Запорожжя” Адріана Кащенка згадуються рядки з пісні: “Хвалилися запорожці Полтави дістати. Ще Полтави не дістали, а вже швед іздався: На бідную головоньку кошовий зостався. Ой умерла кошового старенькая мати, Ой нікому кошовому порадоньки дати…” Коли захопився кобзарством, стало цікаво атрибутувати ці пісні, визначати, якого вони періоду, виокремлювати певні характерні ознаки. Спочатку вивчав багатьох попередників – Максимовича, Срезневського, Антоновича, Драгоманова. Потім не обійшлося і без рукописів, стародруків.
Історичні пісні цінні не просто тому, що відображають ті чи інші події. Монодичний церковний спів чи поліфонія, гайдуцький танець 1619 року чи хорея козацька, побожні пісні, канти, духовні концерти – це все фактично є історичні пам’ятки, які засвідчують розвиток інтелектуальної, музичної думки в той чи інший період. Тобто це пам’ятки нашої культури, які цікаві, зокрема, і як стовпи нашого патріотичного виховання. Ми повинні це знати. От заявляють вам: “У вас не было культуры, вас вообще никогда не было, вас придумали австрийцы!” Або там, знаєте, “вашого языка не было. Это Котляревский написал вот это все”. А ви гоп – і сіли. Що ви скажете, коли нічого не знаєте? Насправді ж ми можемо цитувати Мазепу: “Всі покою щиро прагнуть, А не в єден гуж всі тягнуть…” Якою це мовою написано? Чи якщо знаєте літописи, згадайте грамоту князя Лева Даниловича 1301 року: “… А це я, Лев, дідичний володар землі руської, згодившися з боярми своїми…” Це якою мовою написано? І таких речей багато. Аж до графіті Софії Київської. Артефакти беззаперечно свідчать, що і мова була на той час давня українська. Вона існувала паралельно з церковнослов’янською. Це плутають у нас, коли думають, що спочатку була церковнослов’янська, а потім раптом з’явилася українська, звідкись із небес якось зійшла. Ні. Вони існували паралельно. І графіті Софії Київської з одинадцятого століття це підтверджують. Тобто всі ці стовпці – це елементи нашої культури, і, якщо збираєш їх докупи, вони складаються, як пазли. Мене і цікавило, і досі цікавить, якою була наша культура. І кожним своїм відкриттям я хочу поділитися.

Вікторія КОРНЄВА.