У  кожного народу є свої історичні постаті першої величини. В Україні до таких належить видатний державний діяч, визначний історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник Михайло Сергійович Грушевський. 29 вересня виповнюється 150 років від дня його народження.
Михайло Грушевський – із когорти тих політиків, які сповна пізнали велич тріумфу й гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя – самоствердженню свого народу. Однією із провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель.
Саме з творчою спадщиною Михайла Грушевського пов’язані ідеї відродження української культури і науки, історичної свідомості й національної гідності народу. Він – великий літописець вітчизняної історії, автор фундаментальної “Історії України-Руси”, справедливо названої метрикою українців.
Народився Михайло Грушевський 29 вересня 1866 року в містечку Холм (Польща). Батько – Сергій Федорович – за сімейною традицією мав духовну освіту, проте все життя працював на педагогічній ниві. У 1869 році через стан здоров’я батька сім’я Грушевських переїжджає на південь: спочатку до Ставрополя, потім до Владикавказа.
Михайло навчався у Тифліській гімназії. Згодом вступив до Київського університету. На третьому курсі написав наукову роботу “История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века”, за яку 1890 року був удостоєний золотої медалі. Надалі працював в університеті під керівництвом авторитетного українського історика Володимира Антоновича. В 1894 році за рекомендацією наставника Грушевський призначається на посаду ординарного професора кафедри “всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи” Львівського університету, де пропрацював до 1914 року.
На початку 1897 року Михайла Грушевського обирають головою Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка (1897 – 1913). Реорганізуючи його в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), він сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу. Протягом 1897 – 1898 років
М. Грушевський пише перший том своєї фундаментальної праці “Історія України-Руси”, наприкінці 1898 року вона побачила світ у Львові. Незабаром історик видав ще два томи. Дослідження було щиро прийняте в Галичині, проте заборонене російським урядом.
Для розвитку української літератури Михайло Грушевський разом з Іваном Франком заснував і видавав “Літературно-науковий вісник” (Львів, 1898–1905, Київ, 1905 – 1907), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899). У 1904 році власним коштом відкрив приватну вчительську семінарію у Коломиї.
Після революції 1905 – 1907 рр. М. Грушевський переніс свою діяльність до Києва. Створив Українське наукове товариство (УНТ), увійшов до складу Товариства українських поступовців (1907), яке стало єдиною до 1917 року українською організацією ліберального спрямування. Початок Першої світової війни Грушевський зустрів у своїй садибі в Карпатах. У зв’язку з воєнними діями його маршрут до Києва проліг через Угорщину, Австрію, а далі – Румунію. Повернувшись до Києва 22 листопада 1914 року, вчений наразився на ворожість російської влади: його було заарештовано за звинуваченням в австрофільстві, шпигунстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. Утримувався він у Лук’янівській в’язниці до 18 лютого 1915 року, за цей час допитувався не менше 16 разів. Надалі вченого відправили на заслання.
Лише під час Лютневої революції 1917 року М. Грушевський остаточно отримав волю та негайно повернувся в Україну, де поринув у політичне життя. Саме тут, у Києві, від березня 1917-го діяв представницький орган українського народу – Українська Центральна Рада, яка заочно обрала Михайла Грушевського своїм головою. Враховуючи зміну політичної і соціально-економічної ситуації, Центральна Рада пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної Української держави. 22 січня 1918 року четвертим Універсалом Центральна Рада проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. 29 квітня 1918 року, в останній день існування Центральної Ради, Михайла Грушевського було обрано Президентом Української Народної Республіки (це одна з полемічних тем у колах істориків).
Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського Грушевський відійшов від активної політичної діяльності. Деякий час перебував у Кам’янці-Подільському, пізніше – в Празі, Відні, Женеві. У 1924 році, після тривалих роздумів і переговорів з радянськими представниками, Михайло Сергійович повернувся до Києва, де розгорнув велику науково-організаційну роботу. Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. Утім невдовзі радянська влада почала тотальне цькування геніального вченого. Найперше – в ньому вбачали одну з центральних постатей українського націоналізму.
23 березня 1931 року Грушевського заарештували як “керівника українського націоналістичного центру”, вигаданого “чекістами”. Коли він відмовився визнавати ті “свідчення”, які з нього “вибили” слідчі погрозами ув’язнити його доньку Катерину,
5 січня 1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним, водночас, поясненням-вердиктом – з огляду на його… смерть.
Помер видатний український державотворець і вчений наступного після цієї “констатації” року – 24 листопада 1934-го – й за доволі нез’ясованих обставин. Проблема почалася з видалення фурункула: операцію у Кисловодській лікарні провів головний лікар, який … не був хірургом і перед цим відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом. Через три дні після оперативного втручання Михайло Сергійович помер від сепсису.
Поховали вченого за рахунок держави, сім’ї академіка призначили персональну пенсію. Утім для радянської влади впродовж наступних десятиліть він залишався “українським буржуазним істориком, одним з головних ідеологів і ватажків буржуазно-націоналістичної контрреволюції на Україні”. Тільки в незалежній Україні ім’я Михайла Грушевського отримало справжнє визнання. Його шанують як діяча, який заклав найглибші ідейні підвалини національного відродження, очолив перший у XX столітті прорив українського народу до самостійності. За своє життя Грушевський зробив і написав так багато, що про його творчу і політичну діяльність створено величезну літературу, склався окремий міждисциплінарний напрямок, який має назву “грушевськознавство”.
Український публіцист і літературознавець Юрій Лавріненко справедливо писав: “Грушевський сполучає в собі дві гігантські творчі постаті: найбільший дослідник тисячолітньої історії України і найбільший творець живої історії – великого відродження України ХХ століття” .

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.