Без перебільшення можна стверджувати, що Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) – постать світового рівня. Він – видатний державотворець, вчений і громадсько-політичний діяч, голова Української Центральної Ради (далі – УЦР) і перший Президент Української Народної Республіки (далі – УНР). Ознайомлення з його науковою спадщиною у період радянщини вважалося ледь не державним злочином. Хоча, як зазначав професор Федір Шевченко, між українськими радянськими істориками навіть у 1960–1970-ті роки ходив такий підпільний афоризм – “Усі громлять Грушевського, але й всі ним користуються”.

Понад 40 років Грушевський був у епіцентрі суспільно-політичних подій в Україні. У полі зору державника і вченого перебували тисячі людей – учні, колеги, однопартійці, знайомі та кореспонденти, у тому числі з Полтавщини. Фактично упродовж кінця ХІХ – перших десятиліть ХХ століття серед кореспондентів Грушевського значилася наукова та культурна еліта нашого краю, так що він був чудово обізнаний із місцевими політичними і культурними подіями. Тож напередодні 150-річного ювілею славетного українця на підставі доступних нам джерел спробуємо простежити, наскільки тісними були його контакти із наддніпрянцями.
Найперший напрямок, за яким відбувалася співпраця ученого з полтавцями, – це його активна видавнича і наукова діяльність. Так, редагуючи випуски Наукового товариства імені Т. Шевченка та “Літературно-науковий вісник”, Грушевський залучає до співпраці багатьох авторів, у тому числі полтавців: Дмитра Андрієвського, Марію Виноградову (Коваленко), Симона Петлюру, Прокопа Понятенка, Івана Стешенка, Миколу Порша… Причому кореспонденти з Полтави у своїх листах в редакцію не обмежували себе поданням лише сухої, офіційної інформації, а писали як про громадське, так і про особистісне. Водночас завдяки Грушевському зав’язувалися нові знайомства з інтелігенцією найбільших міст Російської імперії, з Галичини до Полтави надходила українська напівлегальна література. За виявленими джерелами, кореспондентами професора Грушевського ще з кінця ХІХ ст. значилися: відомий маестро Микола Лисенко (з 1894 року), земський діяч та науковець Левко Падалка (з 1895 року), професор Федір Вовк (з 1895 року) та Прокіп Понятенко (з 1899 року).
З розбудовою суспільно-політичного життя в Україні зростала і політична складова співпраці Михайла Грушевського з полтавцями. Тож коло його знайомих розширювалося. Грушевський уважно відстежував виборчі перегони до І Державної думи у 1906 році, усіляко підтримував депутатів (послів) думи від Української радикально-демократичної партії (далі – УРДП) з Полтавщини Павла Чижевського та Володимира Шемета. Це було цілком логічним з огляду на те, що погляди Грушевського тоді повністю збігалися з позицією УРДП. Він, зокрема, вважав, що Україна разом із реформою органів місцевого самоуправління “повинна дістати загальні органи для місцевого законодавства і самоврядування… у вигляді українського сейму, обраного загальним, рівним, безпосереднім і таємним голосуванням”.
УРДП проіснувала до 1908 року включно, а після самоліквідації цієї партії переважна більшість її членів увійшли до непартійної організації Товариства українських поступовців (далі – ТУП), без усякої програми, лише на платформі федеративного устрою Росії та автономії України. ТУП, чільним представником якого був Михайло Грушевський, обстоював конституційно-парламентський шлях боротьби за українську справу і залишався за режиму столипінщини чи не єдиною в імперії легальною українською організацією. Представляти інтереси товариства на Полтавщині випало Павлові Чижевському.
За словами Чижевського, ТУП у Полтаві складався, так би мовити, з федеративного союзу різних груп, політичних партій та організацій. За офіційними підрахунками до активних членів полтавської громади належало не більше двох десятків чоловік (хоча за іншими свідченнями їхня кількість доходила до 75 чол.), і поміж них були такі поважані в губернії люди, як Григорій Ротмістров, Микола Дмитрієв, Павло Макаренко, Грицько Коваленко, Микола Ковалевський, Кость Мощенко, Вадим Щербаківський, Віктор Андрієвський, Панас Рудченко.
Між полтавськими тупівцями та лідерами ТУПу існувало цілковите порозуміння у площині вироблення стратегічних рішень та реалізації культурно-просвітніх місцевих проектів: створення у Полтаві видавничої громади, будівничого та кооперативного товариств, товариства “Боян”, Українського клубу та ін. Заходи краян-тупівців відбувалися не тільки у межах губернії, адже ті полтавці, які перебували на чужині, намагалися триматися рідного берега і робити разом із найпотужнішою українською силою – ТУПом – спільну справу. Зокрема Симон Петлюра, як редактор московської газети “Украинская жизнь”, також активно працював на товариство. Він був одним із небагатьох соціалістів, які на певному етапі увійшли в ТУП, сприйнявши політичний напрям його діяльності. Для Петлюри Грушевський упродовж десятиліть мав незаперечний авторитет і як вчений, і як громадсько-політичний діяч. У своїх листах із Москви Петлюра звертався до Грушевського і шанобливо, і по-редакторськи наполегливо, ставлячи загальноукраїнські інтереси вище партійних. До речі, між цими двома інтелектуалами упродовж багатьох років, у тому числі в період української революції, не виникало особливих непорозумінь. Тож, певно, мав рацію Павло Чижевський, зазначивши у виступі на перших легальних зборах Полтавської філії Українського національного союзу, які відбулися 8 грудня 1918 року в Полтаві, що в ТУП уходили всі “поступові” українські партії, і що в ньому виховувалися Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Микола Ковалевський, Борис Мартос та Михайло Токаревський.
Маючи достатньо прихильників і друзів у нашому місті, Грушевський мав наміри відвідати Полтаву ще у серпні 1903 року. Причини його відсутності у складі галицької делегації на відкритті пам’ятника І. П. Котляревському залишаються нез’ясованими. У листі Михайла Грушевського до Сергія Єфремова від 26 серпня 1903 року Грушевський, зокрема, пише: “Нині виряджаємо нашого делегата до Полтави проф. Студинського. Я не їду – з Полтави писали [і] просили, аби багато не приїздили, не більше десяти, і взагалі аби бути обережним. Ще я своєю присутністю міг би стягнути клопоти на організаторів свята!” Тож, вірогідно, знаючи про українофобську позицію полтавського міського голови Трегубова, Грушевський свідомо відмовляється від подорожі, аби не ускладнювати відносини з офіційною владою Полтави та не завдати зайвих проблем місцевим українофілам.
І все ж Михайло Грушевський відвідує Полтаву 9–10 листопада 1913 року і віддає шану славетному поетові. Прибув він до нашого міста вже у складі київської делегації з нагоди відкриття Українського клубу та відзначення 75-х роковин смерті І. П. Котляревського.
Професор Грушевський виступав перед полтавцями двічі. 9 листопада 1913 року – під час урочистого відкриття Українського клубу по вулиці Стрітенській, 37, перед представниками місцевої громади. Суть його промови полтавський кореспондент київського часопису “Рада” Ан. Василько (за цим псевдонімом ховався земець, громадський діяч та архівіст Левко Падалка) виклав так: “Глибоко продумане слово лягло всім в душу високим заповітом наших обов’язків… Шлях, що лежить перед нами, ще довгий, і його можна перейти тільки при допомозі солідарности, глибокої свідомости наших потреб та організованої праці. Добро нашого народу вимагає од нас високого напруження – отже, кожна українська інституція і кожна поодинока людина повинна тепер жити свідомістю загальноукраїнських інтересів та почуттям необхідности широкої енергійної праці”.
Згадуючи через багато літ за кордоном цей пам’ятний вечір, Віктор Андрієвський у своїх спогадах, зокрема, зазначав: “Наша вечеря (в Українському клубі. – Авт.) пройшла тоді так тепло, так мило, як рідко коли буває на офіційних урочистостях. При столі ми всі співали під проводом Саксаганського. А закінчилась вона загальною “метелицею”, котру ми під звуки новенького клюбового фортепьяну танцювали, господарі й гості – усі разом з нашим головою (клубу) старим Сіяльським та найповажнішим нашим гостем професором М. Грушевським”. До речі, саме того дня в Українському клубі виникла думка, щоб слідом за спорудженням пам’ятника та школи імені І. П. Котляревського почати й відновлення будинку письменника, оскільки збереглися його малюнки та точні описи інтер’єрів кімнат.
Нам пощастило виявити й саму промову Михайла Грушевського, яку він виголосив наступного дня, 10 листопада 1913 р. на урочистих зборах у полтавському театрі (нині – приміщення кінотеатру “Колос”. – Авт.). Процитуємо фрагмент цієї промови, зберігаючи правопис оригіналу і мовні особливості того часу: “Очевидно, перед нами лежить довга, тяжка праця, для котрої ми мусимо напружити всі сили, коли хочем вивести українське життє з нинішнього становища роздроблености і припадковости. Розширити кадри інтелігенції в одностайну, нерозірвану масу і зв’язати її тісним, нерозривним узлом з масами народніми. Усвідомити собі наші політичні завдання і провести їх в свідомість широких верств інтелігенції і народу. Наші більш-менш відокремлені успіхи на полі письменства, мистецтва, науки, популяризації, нашу пресу, нашу економіку, нашу політичну діяльність об’єднати в одну живу, органічну цілість національного життя. Се завдання нинішнього моменту, се заповіт нам попередніх поколінь… Глибока віра в силу і енергію нашого національного руху, яка звучала в стількох промовах, нехай з’єднається з сильною, загартованою енергією і проведе нову борозну на ниві нашого життя…”
Зважаючи на те, що період української революції був наскрізь зфальшований радянськими істориками, провідники національно-визвольного руху дискредитовані, а більшість джерел свідомо знищено, сьогодні доводиться по крихтах відновлювати події сторічної давнини. Та на основі навіть вихолощених джерел маємо констатувати, що у період УНР більша частина населення Полтавщини підтримувала дії Центральної Ради і, зокрема її голови М. С. Грушевського, а в українських урядах краяни перебували на ключових посадах.
Полтавці сьогодні на різних рівнях пошановують пам’ять славетного державника. У Полтаві, приміром, давно вже є вулиця, яка носить ім’я Михайла Грушевського, а у селищі Гоголеве Великобагачанського району йому встановлено пам’ятник. З нагоди 150-річного ювілею Михайла Сергійовича Грушевського 26 вересня 2016 року на приміщенні колишнього українського клубу по вул. Стрітенській, 37, у Полтаві буде врочисто відкрито меморіальну дошку. На нашу думку, найкращою пам’яттю першому Президентові УНР буде сильна, незалежна, європейська, соборна Україна.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області,
заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка