Свого часу на Полтавщині було багато кобзарів і лірників, що стали відомими в цілому світі, – тут народилися Остап Вересай, Самійло Яшний, Михайло й Іван Кравченки. Їхні кращі традиції запозичив і гідно проніс через усе життя уродженець Великої Багачки Федір Кушнерик.
“Народився я в щасливому місці – у полі біля гречки. Мати жала гречку, на роботі й породила. Поклала у суконну спідницю, та поки донесла до хати, то й плечі мені постирала. Батько з матір’ю років двадцять робили у пана, косили пашню або сіно: йому – чотири, а собі – п’яту десятину. Своєї землі не було. Тільки були маленька хата та хижка, ото й усе хазяйство. Городу було стільки, як обійти кругом хати. До шести років я бачив добре. Потім заболіли очі. Моя бабка повела мене до попа. Закапав піп мені чимось очі, то поки довели додому, я зовсім осліп…” – згадував Федір Данилович.
З малих літ у Федора проявився потяг до науки. Хоч і був сліпим, ходив до школи, знання отримував на слух. Батьки помітили його бажання вчитися музиці, тому викроїли п’ятдесят копійок і купили хлопцеві скрипку. А якось взяли Федька до Великих Сорочинців на ярмарок, де хлопця помітив відомий кобзар Михайло Кравченко й подарував йому свою кобзу. На ній Кушнерик грав усе життя, пройшов із нею майже півсотні тисяч верств. Його кобза звучала на весіллях, на вулицях Кременчука, Хорола, Полтави, Миргорода, Лубен, Києва, Ромен, Пирятина.
Він співав думи “Про трьох богатирів азовських”, “Про Кішку Самійла”, “Про Олексія Поповича”, пісні на вірші Тараса Шевченка і Степана Руданського, сам складав думи.
У дожовтневі роки зазнав переслідувань за виконання волелюбних пісень, зокрема на тексти Тараса Шевченка. Співав пісні про похорон поета в Каневі “Сподівалися Шевченка” і “На високій дуже кручі” (остання І. Кучугури-Кучеренка).
У складі групи кобзарів брав участь у створенні колективної поеми про Т.Г. Шевченка “Слава Кобзареві” на відзнаку 100-річчя виходу в світ першого видання “Кобзаря”.
Одного разу Федір Кушнерик на базарі в Лубнах виконував сатиричні пісні, які не дуже подобалися жандармам. Вони розігнали слухачів, а кобзаря повели до дільниці. Поводир з переляку втік, так що вести довелося самому уряднику. По дорозі Федір придумав слова й заспівав: “О Боже, Боже, який тепер світ настав, що лубенський урядник у сліпого поводирем став”.
Читати за шрифтом Брайля кобзар навчився, коли йому було 37 років.
Він складав пісні й думи про важке життя селян. У радянські часи створив думи “Зійшло сонце осіннє”, “Про трактори”, “Сніг розтав, вода стекла”.
У 1939 році Федора Кушнерика запросили в столицю на республіканську конференцію кобзарів і лірників, там прийняли до Спілки письменників України. Наприкінці наступного року широко відзначали 65-річчя від дня народження й тридцятиріччя його кобзарської діяльності. До Великої Багачки на святкові торжества приїхали представники Академії наук України, письменницької спілки, громадських організацій. Виступаючи на зібранні, Павло Тичина наголосив: “…у радянському хорі народних співців чутно голос найстарішого українського кобзаря”.
Інститут фольклору АН УРСР і Центральний будинок народної творчості республіки видали у 1940 році книжку про Кушнерика М. Грінченка та Ф. Лаврова.
Та недовго звучав його спів – у липні 1941-го перестало битися серце Федора Кушнерика. На його батьківщині, у Великій Багачці, тепер щороку проводиться Кушнерикове свято – кобзарське.
Бандура Кушнерика знаходиться в музеї Театрального мистецтва в Печерській лаврі.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.