ЮлІЯ Солнцева, вдова Олександра Довженка, яка пішла з життя 20 років тому, заповідала розсекретити архіви чоловіка 2009 року. За її підрахунками, до цього часу не повинно було залишитися живими відомих людей, чиї імена згадуються у записах режисера. Втім, щоденники Довженка вже піддавались таємній цензурі – у них не вистачає окремих сторінок. Кому і навіщо знадобилось ліквідовувати записи? Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України, який багато років збирав матеріали для своєї книги "Олександр Довженко: загибель богів", припускає, що це могла зробити і сама Солнцева. Вона ж, як вважає Тримбач, могла і щось дописати від себе. У справі Довженка (спецслужби взяли режисера під нагляд змолоду) є свідчення не тільки друзів Олександра Петровича, серед яких, до речі, були й відомі українські письменники, але й агента на прізвисько Юлька. Що це – випадковий збіг імен чи одна й та ж людина – Юлія Солнцева?
Несподівано для всіх перед смертю вдова Довженка заповіла своє майно, в тому числі й частину щоденників покійного чоловіка, такій собі Ірині Петровій, яка працювала на "Мосфільмі" директором. Архіви ці зникли безслідно. За них Петрова намагалася видавати друкарські копії матеріалів, які Солн-цева ще за життя передала до Російського державного літературного архіву. Можна припустити, що документи, які зникли, а серед них, до речі, були й добірки про Сталіна та Берію, чимало додали б до біографії Довженка.
Російські та українські до-слідники творчості відомого режисера домовились про створення спільної інформаційної бази. Процес ускладнюється тим, що Довженко, як це і властиво художнику, вів свої записи безсистемно, керуючись на-
тхненням. Робота з довженківськими щоденниками вже почалася – але не в Україні, яку в своїх кінострічках режисер прославив на ввесь світ, а поки що тільки в Росії.
Життя Олександра Довженка і понині сповнене таємниць. Деякі з них на прохання " Бульвару Гордона" відкривають люди, які через професію або родинні зв'язки знають про режисера набагато більше, ніж можна прочитати в офіційних джерелах.
Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України, автор книги "Олександр Довженко: загибель богів": "Деякі листи міг знищити сам Довженко. Одружений чоловік може так вчинити"
– Сергію Васильовичу, працюючи над книгою, Ви, звісно ж, вивчили всі архіви Довженка. Вам справді здалося, що у його щоденниках не вистачає багатьох сторінок?
– Так. До речі, завжди була підозра, що Солнцева могла не тільки вилучати якісь записи, але і вписувати щось від себе. Після її смерті я займався пошуком архіву, що знаходився у її квартирі. Солнцева переконувала, що особисті рукописи Довженка зберігалися в сейфі. Тетяна Дерев'янко, нині покійна (директор Музею Довженка при Київській кіностудії. – Авт.), згадувала, як допомагала Солн-цевій сортувати ці записи. Був, наприклад, конверт, що мав відношення до Сталіна, а також до Берії. Найбільше я розраховував знайти саме це. Але раптом виявилось, що Солнцева заповіла архів такій собі Петровій (директор картини на "Мосфільмі". – Авт.). Особисто у мене виникло враження, що Петрова – людина КДБ. Якщо припущення про те, що Солнцева працювала на спецслужби, правильне, то не виключено, що саме це Довженка і врятувало. Архіви, що зберігаються в РДАЛМ (Російський державний архів літератури і мистецтва. – Авт.), відкриті. Рік тому ми домовились із Тетяною Горєвою, директором РДАЛМ, про те, що українські й російські дослід-ники об'єднаються і створять спільну базу інформації про Довженка.
Росіяни, на відміну від нас, уже розпочали свою частину роботи.
– Чи траплялися Вам в архівах Довженка листи, адресовані жінкам?
– Листування з актрисою Оленою Черновою частково збереглося. Але їхня зустріч відбулася ще до появи Солнцевої в житті Довженка. Є в архіві кілька листів Довженка до поетеси Валентини Ткаченко. Деякі з них, до речі, міг знищити і сам Довженко. Ви ж розумієте, одружений чоловік може так вчинити.
– Щоб створити настільки докладну роботу про таку масштабну людину, як Довженко, треба було дослідити тонни матеріалів. З якими почуттями Ви поставили фінальну крапку?
– У мене склалося враження, що я знаю Довженка краще, ніж найближчих мені людей. Те, що Довженко – великий художник, на Заході, як не дивно, відчувають краще, ніж у нас. Він про-
славився уже тим, що у 20-ті роки минулого століття показав у Європі три фільми, які можна назвати трилогією: "Звенигород", "Арсенал" і "Земля". Трилогія про месію, національного рятівника. У щоденниках Довженка читається та ж думка: він відчував себе героєм, який рятує свій народ, а герої його фільмів створюють історію.
– Яку з пропозицій про перепоховання підтримуєте особисто Ви – прах Довженка може бути перенесений на його батьківщину, в Сосницю (Чернігівська область), на Байкове кладовище, де спочивають усі його близькі, або на територію кіностудії його ж імені?
– Довженко бачив себе, як Шевченко, тільки у 20-му столітті. І могилу свою уявляв так само, як Тарас Григорович: "Щоб… було видно, було чути, як реве ревучий". Олександр Петрович просив поховати його на Київських пагорбах. Все. Потрібно або виконати його волю, або не тривожити прах.
Тарас Дудко, племінник Олександра Довженка, доктор медичних наук, директор Російського інституту реабілітації Національного наукового центру наркології: " 31-го року Довженко написав: " Буде війна з Німеччиною, і розпочне її СРСР"
– Тарасе Миколайовичу, Ваша родина підтримувала стосунки з Юлією Солнцевою після смерті Довженка? Вона ж пережила Вашого дядька більш ніж на 30 років…
– Стосунки у нашої сім'ї з Солнцевою були нікчемні – й після того, як не стало дядька, й взагалі завжди. Юлія Іполитівна була дуже ревнивою жінкою і не   підпускала до Довженка навіть рідних.
– Юлія Солнцева, вона ж Климова (справжнє прізвище), вона ж агент НКВС на прізвисько Юлька? Ви припускаєте, що дружина Довженка могла співробітничати зі спецслужбами?
– В Олександра Петровича, до речі, також були прізвиська – Запорожець, Киянин. Я сам тримав у руках чотири папки зі справою Довженка, що зберігаються в архівах КДБ. Її вели з 1919 року, де б він не знаходився – в Уфі, Ашхабаді, Одесі, Харкові… Стеження йшло всюди. Цитую один із доносів: "Уві сні Довженко розмовляє українською". Кому це може бути відомо? Передусім – дружині. Але це домисли – точну інформацію можна знайти тільки в архівах спецслужб.
– "Я так кохаю мою Юлю, немовби не кохав ще ніколи за 25 років сімейного з нею життя. Я безкінечно говорю їй найніжніші слова", – таке зізнання зробив Олександр Довженко у своєму щоденнику – не напоказ. Офіційна біографія підтверджує, що Солнцева була йому і вірною дружиною, і помічником на знімальному майданчику.
– Вірною – не вірною, – не знаю… – Так, дружиною була, можливо, навіть любила по-своєму, допомагала у чомусь, але було в ній щось диявольське.
"Довженко клопотався про звільнення
репресованих українців, але звільнив тільки
Остапа Вишню"
– Олександр Петрович був центром тяжіння для людей, які мислять, тому спецслужби цікавились не тільки ним, але і його оточенням. У справі Довженка, певно ж, трапляються відомі прізвища.
– Так, інформацію збирали не тільки на нього, але й на тих, із ким він спілкувався. До такого, як Олександр Петрович, хотілось прийти, бути поруч. У його присутності люди ставали кращими. Він був неймовірно харизматичною, із дивовижною аурою, легкою і комфортною людиною, але разом із тим ведучим – навіть якщо мовчав. До нашого дому приходили дуже непрості гості, зокрема Юрій Яновський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Андрій Малишко, художник Микола Глущенко, який був водночас і співробітником спецслужб.
– Довженко здогадував
ся про те, що дехто з друзів строчить на нього доноси?
– Друзі, дружина… Усе знав. До речі, не всі доноси були злими, деякі з захопленням переказували, про що говорив Довженко, писали правду, без осуду.
– Значить, виказувач також може виявитися порядною людиною?
– Певною мірою так. Сам Олександр Петрович розумів, що нічого поганого для своєї країни не робить. Ось, наприклад, 31-го року він пише: "Обов'язково буде війна з Німеччиною, і розпочне її СРСР". Як глибоко він відчував події! Олександра Довженка не за-
арештовували: йому влаштовували справжнє цькування, тричі на нього робили замахи, але залишали живим. Убити його не можна було – йому симпатизував сам Сталін.
– А ще режисера оберігав Його Величність випадок. Інакше на зйомках "Щорса" револьвер, у який підклали бойовий патрон, не дав би осічки. Олександр Петрович боявся за своє життя?
– Звісно. Він розумів, що може зробити багато доброго, і дуже поспішав. Працюючи над "Щорсом", Довженко дізнався про багато злочинів на території України. Під час зйомок був арештований як убивця Щорса консультант фільму Дубовий. Олександр Петрович із його неймовірним проникненням у історичні факти прекрасно розумів, що в державі була розроблена ціла система зі знищення героїв громадянської війни, за якими могли рушити маси: Щорса, Чапаєва, Котовського, Махна.
Під час війни Довженко звернувся до Сталіна з пропозицією про заснування українських орденів. Це ж саме він "пробив" орден Богдана Хмельницького. Клопотався про звільнення репресованих українців. Але звільнити йому вдалося тільки Остапа Вишню.
"Київ Довженко називав "городом-мучеником,
городом-генієм,
хворим на менінгіт"
– Сьогодні фільми Довженка з естетичної точки зору мають вигляд по-радянському наївний. А у житті він був естетом?
– Так, і дуже тонким. Якось Олександр Петрович зайшов до Спілки кінематографістів. Бачить – у залі стоїть рояль. Він був просто вражений: "Як може рояль стояти в такому убогому залі? Тут повинна бути красива, полірована підлога!"
Олександр Петрович був людиною спостережливою, вразливою, не міг терпіти потворного. Чому він скрізь саджав сади – на Одеській кіностудії, на Київській, на "Мосфільмі"? Його душа шукала краси. Чистота і краса були головними умовами праці для Довженка. Так само і в побуті: коли бував у нас в гостях, ліжко його було акуратно заправлене, на столі – порядок і чистота.
– Це також філософія: чистий стіл – і думки чисті…
– Пам'ятаю такий випадок… Ми з ним сиділи на кухні, й моя мама подала на стіл сметану, не виклавши із банки. Я помітив, що дядько Сашко якось знітився. Людиною він був делікатною і мамі нічого не сказав, але його наче струмом пронизало. Його ранило те, що звичайній людині здавалося природним.
Дядько Сашко дуже любив їздити Києвом, і мій батько часто возив його містом. Сяде на переднє сидіння, в руках – знаменита довженківська палиця з бамбука. І з такою цікавістю дивився на всі боки! А без України дуже страждав. Київ називав "городом-мучеником, городом-генієм, хворим на менінгіт. Красивим, незважаючи на многолітні намагання архітекторів і горе-керівників занапастити його красу витворами убожества і нікчемності".
– Із першою дружиною Олександра Петровича, Варварою Криловою, стосунки у Вашої родини склались більш теплі, ніж із Юлією Солнцевою?
– Із Варварою Семенівною моя мама підтримувала листування. Крилова приходила до нас додому після смерті Олександра Петровича – мій батько влаштовував її до лікарні. Красива була жінка, інтелігентна.
– Крилова була фактично інвалідом. Чому ж Довженко, людина совісна, залишив її?
– Робота змусила Олександра Петровича переїхати до Одеси, з'явилася, я думаю, якась свобода від сімейних обмежень. А тут і Солнцева поруч з'явилась – можливо, і не випадково…
У Варвари Семенівни був туберкульоз колінного суглоба, нога не згиналася – а колись же вона викладала танці. Вона все життя працювала в Демидівській школі (Демидів – село поблизу Києва. – Авт.) Знала кілька мов, прекрасно грала на фортепіано, ставила шкільні вистави. Розуміючи, наскільки талановитий Олександр Петрович, вона не хотіла стати чоловікові тягарем і все життя боялася завдати йому хоч якоїсь шкоди.
– Тому і не наполягала на розлученні довгі роки?
– Так, із Солнцевою Олександр Петрович жив у цивільному шлюбі й оформив стосунки лише за кілька років до своєї смерті. За наполяганнями Юлії Іполитівни.
"Олександр Петрович говорив дружині:  "Юлю, ти живеш у злі"
– Залишаючись офіційною дружиною, Варвара Семенівна тим не менше своєму єдиному сину дала прізвище Чазов і зовсім інше – по батькові… Вона і тут оберігала репутацію всесвітньо відомого режисера чи Вадим не був сином Довженка?
– Щодо цього, то є лише припущення. Чи знав Олександр Петрович про те, що Вадим – його син? Не можу стверджувати. Але грішми допомагав, якось купив велосипед. Я бачив світлини Вадика – помітна схожість із Довженком. А можливо, Варвара носила у свідомості образ коханої людини, і це відобразилось на зовнішності сина.
Наскільки мені відомо, Вадим добре малював. Це також спонукає до роздумів – адже Олександр Петрович був не тільки великим режисером, але й художником. Якось накидав олівцем і мій портрет. Втім, Довженко умів малювати не тільки пензлем, не тільки на екрані, але й за допомогою слів.
– Шлюб Довженка і Солн-цевої був бездітним. Режисер не хотів витрачати себе ні на що, крім творчості.
– Він дуже-дуже любив дітей, але Юлія Іполитівна… Наприклад, вона могла сказати: "І свині народжують". І взагалі з роками ставала все злішою. Олександр Петрович говорив їй: "Юлю, ти живеш у злі". А про себе якось зазначив: "Я такий добрий, що у мене на голові птахи можуть вити гнізда".
– Батьки Довженка встигли порадіти його успіхам?
– Звісно. Моя бабуся померла у 1948 році, дідусь загинув під час війни у Києві. Коли німці зайняли місто, вони залишились у квартирі Олександра Петровича на вулиці Карла Лібкхнета (нині Шовковична. – Прим. ред.), у тому відомому будинку, де жили і Ванда Василевська, й Олександр Корнійчук, й інші відомі люди. Дядько передав батькам записку: мовляв, продавайте все, рятуйте тільки своє життя.
Я знаю, що мама мала претензії до Солнцевої, що та не подбала про евакуацію батьків. Із квартири окупанти їх викинули, вони дуже голодували.
– Важко навіть уявити, як було боляче Олександру Петровичу від вимушеної розлуки з Батьківщиною, яка не прийняла його навіть після смерті Сталіна.
– Він розумів, що Україна була справді колонією Росії, як й інші республіки. Русифікація йшла повним ходом, і такі особистості, як Довженко, в Києві були просто не потрібні. Його цькування досягло апогею, коли він написав кіноповість "Україна в огні"…
– Ваша мама у своїх спогадах бідкалася про те, що ховали Довженка у поношеному костюмі й останніми роками він просто бідував. Як таке можливо? Двічі лауреат Сталінської премії, кавалер ордена Леніна, режисер зі світовим ім'ям…
– Та все дуже просто: роботи не було. В Олександра Петровича забрали курс у ВДІКу, картини вже не знімались. Йому ні на що було жити.
– На державній ділянці землі у Передєлкіно він справді побудував українську мазанку?
– Мазанку і справді побудував. Але хто вам сказав, що це державна земля? Ніхто йому нічого не давав. Для Довженка це був куточок України у Підмосков'ї – одну частину ділянки на честь назви рідного селища (Сосниця. – Авт.) Олександр Петрович засадив соснами, іншу – вишнями та яблунями. Так, а ще чомусь лопухами. Там росли велетенські.
– А московська квартира Довженка на Кутузовському проспекті відповідала його естетичним вимогам?
– Зовсім ні. З вікна його кімнати відкривав
ся жахливий вид на підземну естакаду. Будинки, брудні машини, вічний шум. Проспектом туди-сюди їздили сильні світу, а Довженко жахливо страждав: "Я живу над прірвою".
Любов Наконечна,
директор Сосницького літературно-меморіального музею Олександра Довженка: " Варвара Крилова захворіла
туберкульозом – тоді й вирішила не заважати чоловікові"
– Любове Миколаївно, Юлія Солнцева заповіла на-друкувати архіви Довженка не раніше 2009 року. Як Ви вважаєте, чому обрано саме цей рік?
– Юлія Іполитівна думала, напевно, що до цього часу вже підуть із життя люди, чиї імена згадуються у записах. Йдеться про щоденники Олександра Петровича, що зберігаються у Москві в РДАЛМ. Щоправда, дослідники стверджують, що багатьох сторінок у щоденниках не вистачає.
– Куди ж вони поділись?
– (Стримано). Складно сказати.
– Літературно-меморіальному музею Олександра Довженка на його батьківщині в Сосниці наступного року виповниться півстоліття. Чи розкрили за ці роки таємницю народження Вадима Чазова, можливо, єдиного сина великого режисера?
– Нам так і не вдалося поспілкуватися з Вадимом Петровичем. Його вже немає, але за життя він жодного разу не відповів на наші листи і запрошення відвідати музей. Кажуть, що перед смертю Варвара Семенівна Крилова залишила йому записку: "Вадюшко, ти – син Олександра Петровича".
– Кажуть, що Крилова була жінкою красивою, глибокою. Невже вона так все життя і прожила сама?
– Вона все життя кохала Довженка. Односельці розповідали: отримавши телеграму про смерть Олександра Петровича, вона пішла до лісу, і її довго шукали. На похорон їхати відмовилась – не хотіла, щоб невтаємничені знали про те, що у Довженка була ще одна дружина.
– А Юлія Солнцева бувала в музеї?
– Приїжджала щороку, до дня народження висилала гроші, щоб місцеві школярі купили солодощі у пам'ять про нього. Останніми роками Юлія Іполитівна страждала на сильний склероз. Її опікала та, власне, і жила у неї Тетяна Дерев'янко, директор музею Довженка при Київській кіностудії. Тетяна і повинна була стати спадкоємницею архіву. Що там між ними трапилось, не знаю, тільки речі із квартири Солнцевої після її смерті залишились у співробітниці "Мосфільму" Ірини Петрової. Племінник Довженка потім якось викупляв у сина Петрової. Сподіваюсь, що ці речі колись опиняться у нашому музеї – якщо, звісно, дозволять перевозити їх через кордон.
Лариса Чазова, вдова Вадима Чазова,
можливо, сина
Олександра Довженка: "Довженко і Вадим дуже схожі, але сином він його так і не признав"
– Ларисо Володимирівно, Ваш чоловік здогадувався про те, що його батьком міг бути сам Олександр Довженко?
– Він говорив якось, що Довженко – його батько. У нас є книга про режисера, з його портретом – по-моєму, вони з Вадимом дуже схожі, але ні з ким із сім'ї Олександра Петровича ми не спілкувалися.
– Як склалася доля Вашого чоловіка?
– Жив із мамою Варварою Семенівною поблизу Києва, дуже добре малював. Поїхав навчатися до Косова, що на Івано-Франківщині, – там було художньо-прикладне училище. Усі гуцульські вироби, килими знамениті роблять у нас, у Косові. Потім вступив до Львівського ін-
ституту прикладного мистецтва.
Коли отримав звістку про те, що мама померла, Вадим звідси три доби добирався, щоб поховати її: грошей на дорогу не мав. Мама його була дуже хорошою.
Перша дружина Вадима рано померла, він виховував доньку сам. Дуже добрим був, інтелігентним, ніколи не образить. Добре грав на баяні, й станцювати міг, і заспівати. У школі, де він викладав малювання, навчався і мій син. Я ходила в кінці четверті, з'ясовувала, що та як, – ось ми і познайомились.
– А що Вадиму Петровичу було відомо про Чазова, чиє прізвище він носив?
– Майже нічого. У Варвари Семенівни було тільки фото цього чоловіка та ще збереглась метрика Вадика. Народився він у Євпаторії, де Варвара Семенівна перебувала на лікуванні. Там же вона познайомилась і з військовим на прізвище Чазов.
– Як ви відчували, був Вадим Петрович ображеним на долю?
– Звісно. Жили вони з мамою дуже бідненько, особливо тяжко довелось, коли Вадик навчався. А Довженко був відомою і забезпеченою людиною, міг допомогти. Але Вадима так і не признав. Напевно, час такий був…