Не певен, чи багато серед збитих з пантелику зливою інтернетної інформації вірять у легенди про споконвічних супутників людей – провісників добра лелек, але переконаний, що славний
80-річний ветеран Дібрівського кінного заводу
№ 62 Всеволод Олександрович Двуглов знає ціну і любить тих красивих білогрудих птахів. Вони прилетіли до нас із сивої давнини і живуть у піснях та переказах.
Сьогодні солом’яну стріху чи гостроверху маківку клуні можна побачити хіба що в музеях народної архітектури. Донедавна саме на таких будівлях, а заразом і в душах людських, лелеки селилися, як символи невмирущості народу, його прагнення до краси любові та сімейної злагоди. Для гніздівля вони і понині обирають садиби та будівлі добрих людей, поблизу водойм, у яких водяться риба та різна земноводна живність.

Всеволод Двуглов.

Всеволод Двуглов – з того покоління хліборобів, які пам’ятають неврожайні повоєнні роки. Крім згубних суховіїв, на посіви налітали зграї ненажерливої сарани. За кілька годин комахи з’їдали зелень. Сам бачив, що після них поле залишалося чорним. Ніби оброблене плоскорізом. Засобів захисту від такої напасті завжди обмаль. Найактивнішим захисником посівів від сарани були і є лелеки. В їхньому повсякденному “меню” також польові миші, плазуни, ящірки, личинки не вельми бажаних на полі комах та ще всякої всячини. Словом, коли лелеки йдуть за агрегатом, який готує грунт на зяб, вони не тільки збирають собі харч, а й виконують благородну роль у підтримці еколого-біологічної рівноваги на полях. І роблять це краще від дорогих хімікатів.
Народжений у засушливій зоні Таврії, де немає таких, як на Полтавщині, річок і ставків з луками та заплавами, а лелеки там є рідкісними гостями, допитливий хлопець вважав за символ добра й удачі кожне побачення з білогрудими красенями. Вчений зоотехнік Всеволод Двуглов ніколи не був забобонним. Проте любить переповідати знану з дитинства легенду про те, як кочове плем’я обложило храм, у якому шукали порятунку жінки та діти. Молода мати побачила біля дзвіниці лелеку і, простягнувши йому маля, почала благати: “Лелеченько-серденько, врятуй дитя!” Відтоді лелека і приносить молодим батькам немовлят. То не просто красива легенда. У тій поетичній метафорі – гімн благородству волелюбного птаха, відбиток літопису землі нашої. В легендарному факті, освячена гордим духом козацької звитяги та лелечої вірності, вбачається і сьогоднішня доля України.
Інтересу до білих лелек Всеволоду Двуглову додала і така обставина. Коли навчався у Херсонському сільськогосподарському інституті, в Україні проводили перепис і облік лелечих гнізд. У газетах збереглися повідомлення, що на той час у Херсонській області нарахували всього-на-всього п’ять лелечих гнізд. Про сьогоднішнє заселення “лелечиного краю” відомостей немає. Але це не привід для байдужого ставлення до лелечих гнізд, зокрема на благословенній Полтавщині.
– Хоч вірте, хоч ні, – згадує своє знайомство з Дібрівкою в 1970 році Всеволод Олександрович, – а на красивих коней я надивився у Дерикульському, що на Луганщині, і Запорізькому конезаводах, де працював зоотехніком і директором. Свого часу був учасником перегонів рисаків “Мир через спорт” в Америці, бачив кращих на той час призерів світових змагань – рисаків на Венсенському лісовому іподромі поблизу Парижа. А Дібрівка що? Більше сотні років конезаводу, стільки ж років на цегляному фронтоні головної конюшні мають своє гніздо лелеки. Птахи усім своїм сімейством вийшли подивитися, що то за нова людина зацікавлено зиркає на них? Добра вона чи, може, з тих, які руйнують лелечі гнізда?
Дібрівські рисаки багато разів були переможцями престижних перегонів на вітчизняних і закордонних іподромах. Зоотехніка, заслуженого працівника сільського господарства України Аркадія Лабунця, голову асоціації рисистого конярства області й України Василя Шапрана, Григорія Назаренка, Олександра Голуба, Миколу Дубровського та інших професійних конярів ентузіасти кінного спорту знали далеко за межами України.
Новопризначеному директору належало зберегти і примножити  кращі традиції попередників. А це було непросто у багатогалузевому господарстві. Сьогодні можна почути різні думки про тодішнього керівника області Федора Моргуна і його адміністративно-вольові методи запровадження безвідвального обробітку ґрунту. А тоді Всеволод Двуглов був у числі перших, хто підтримав якісно новий спосіб готувати поле під засів.
– Чому так? –запитую.
– Був навчений досвідом роботи у засушливих південних степах, – відказує і кидає погляд за околицю села, де, скільки й бачить око, розкинулися оброблені плоскорізом і засіяні поля. Ото і є відповідь на те, здавалося б, каверзне, запитання.
У Всеволода Двуглова була своя філософія будівництва. Він дбав про житло для людей. З його ініціативи запровадили сімейний підряд. Скажімо, молодій сім’ї потрібне житло в селі. Хто збудує їм особняк?  Самі ж майбутні новосели. Їм допоможуть батьки, родичі, друзі. У селі майстровитих умільців, принаймні на той час, було багато. Будівельні матеріали, транспорт та все інше виділяє коне- завод. За виконані будівельні роботи новосели ще й заробітну плату одержать. Ну, а по закінченні роботи вони ж за символічну ціну і викуплять своє житло. За 20 років директорства Всеволода Двуглова у Дібрівці та відділкових селах збудовано 47 таких котеджів. Із господарськими будівлями та усім іншим, що має бути на подвір’ї сільського жителя. Ну, а коли люди бачать, що директор робить для них добро, то і самі не залишаються в боргу. Конезавод за всіма показниками був у числі кращих в Україні. Всеволоду Олександровичу присвоєно почесне звання “Заслужений працівник сільського господарства України”. Він нагороджений трудовими орденами, має багато інших почесних відзнак. Та найвищою нагородою ветеран вважає повагу односельців, з якими ділить радості й тривоги на вибоїстому шляху, який називається людським життям.
На прохання згадати цікаву подію з життя директора конезаводу в Дібрівці Всеволод Олександрович відповів не відразу. Роздумуючи, придивлявся у полатану кучерявими хмарами небесну блакить. Ніби на замовлення, над конюшнею з лелечим гніздом закелкотіли і полетіли до ставків білогруді красені. Вони і нагадали ветерану схожу на легенду бувальщину, як під час буревію молодий лелека зачепив дріт грозозахисту і пошкодив крила. Біля пораненого птаха зібралися працівники конюшні. “Чи зможеш допомогти?” – запитав директор у молодого ветлікаря. Той і пояснив, що як ветлікар він має лікувати коней. А як людина не має права залишити явно приреченого птаха без допомоги. І забрав лелеку додому.
Годували-виходжували пораненого утриманця. Ревниво до лелеки ставився тільки забіякуватий півень. Втім перезимували. Як склалася подальша доля врятованого птаха, гадати не будемо, але у наступний вирій він відлетів.
– І хто б що не говорив, – вважає Всеволод Двуглов, – а лелеки для Дібрівки, для України були і залишаються провісниками добра, кращого для людей завтрашнього дня.

Леонард НІКОЛАЄНКО
“Зоря Полтавщини”