Важко пригадувати події, які відбувалися 75 років тому. Та слово «війна» ніхто забути не може! Чорною смугою лягло воно в пам’яті тих людей, які мали нещастя бути учасниками або свідками страшних воєнних років. Мимохіть і я доторкнувся до величезного горя, яке принесли окупанти. На початку війни батьки разом з моєю старшою сестрою були евакуйовані на схід Радянського Союзу. Я залишився в Полтаві на Дублянщині в сім’ї далеких родичів – Пелагеї Наумівни та Дмитра Миколайовича Щербанів.
Коли гітлерівські війська стали наближатися до Полтави, дід не витримав і вирішив будь-що тікати на схід, евакуюватися, так би мовити, самостійно, подалі від бомбардувань та обстрілів. Він зумів роздобути десь старенького коня і невеличкий віз. Швидко завантаживши найнеобхідніші речі, зі сльозами на очах ми рушили в невідому дорогу.
Сливи не винні
Перша пригода, яка сталася в цій подорожі, була пов’язана зі сливами й одночасно з першим в моєму трирічному віці покаранням. Ця подія не зовсім чітко зафіксувалась в моїй пам’яті, та після війни мені нагадали про це Щербані.
Стояла тепла золота осінь. По курній ґрунтовій дорозі рухалася колона біженців – не ми одні тікали від загарбників. Дехто з біженців ніс в руках перев’язані мотузками валізи, дехто тягнув тачку з нехитрим домашнім скарбом, дехто йшов з клунками за плечима… Німецькі пілоти, помітивши валку завдовжки кількасот метрів, вирішили трохи порозважатись і стали пікірувати літаками понад дорогою, впритул розстрілюючи з кулеметів колону беззахисних біженців.
На дорозі здійнявся страшенний гармидер. Люди в паніці кидалися по різні боки від дороги, щоб уникнути вбивчого кулеметного вогню. Перелякані коні, порвавши упряж, безладно бігали збоку від дороги. Довкола лежали вже вбиті й поранені. Серед метушні я встиг помітити, як з воза, що з’їжджав зі шляху перед нами, випав газетний згорток і з нього викотилися сині сливи. Тільки-но стрілянина і рев двигунів німецьких літаків ущухли, я несподівано вискочив з кущів, де ми сховались, на узбіччя дороги і став похапцем підбирати сливи. Та в цей момент літаки, розвернувшись, знову пішли на бриючому польоті над дорогою, добиваючи з кулеметів тих, хто вцілів. Побіля мене зацвьохкали кулі… Дід, не зважаючи на щільний вогонь, кинувся на дорогу, вхопив мене на руки і, коли добіг до місця нашої схованки в кущах, став нестямно лупити, з жахом розуміючи, що могло б статися непоправне. Врешті-решт бабусі таки вдалося вирвати мене з цупких дідових рук. Коли потім я бачив сливи, у мене виникали якісь суперечливі відчуття, та це поступово стерлося з моєї пам’яті. Сливи ж не винні…
Тікали ми від німців і не втекли
Другий епізод, вимушеним свідком якого мені випало бути, пов’язаний з периною. Отже, тікали ми від німців і не втекли. Попереду нас виявилась вже окупована територія. Повертатися до Полтави було не раціонально, а рухатись вперед теж не дуже хотілось, бо тепер знали, що там вже хазяйнують вороги. Дід вирішив усе-таки рухатись на схід, сподіваючись на якесь диво. Вже випав сніг, і мене на возі вкрили периною, завбачливо прихопленою бабусею. Снігу намело так багато, що не було видно меж дороги. Несподівано назустріч виїхав мотоцикл з коляскою, в якому сиділи двоє німців, і перегородив нам дорогу. Офіцер, вилізши з коляски, витяг пістолет і став кричати, показуючи жестами, що дід своїм возом зайняв усю проїжджу частину дороги. Дід виправдовувався, показував руками, що снігу насипало стільки, що світу не видно. Ще трохи покричавши, німецькі військові зняли з мене перину і, розташувавши її на мотоциклі, щоб було тепліше, поїхали далі. Та перина, мабуть, стала пригальмовувати рух мотоцикла, тому, проїхавши з півкілометра, вони її викинули. Ми все це бачили, дід вернувся і забрав перину. Мене знову вкрили, аби, не дай Боже, маленький Вітасик не застудився.
Під час війни я також воював… з вошами. Невідомо, звідкіля вони взялися, та дошкуляли дуже своїм численним військом. Від їхніх укусів свербіло все тіло. В деяких місцях у мене була так розчухана шкіра, що виступали краплі крові. Я роздягався і в рубцях сорочки, штанців нищив цих проклятих «диверсантів», як міг. Невдовзі дід випросив у когось склянку гасу. Ним стали мастити волосся на голові, аби вигнати прокляту вошину армію. Та це не дуже допомагало. Коли війна скінчилась, кудись поділись і воші.
Новорічна світлина й окраєць хліба
Подальше моє дитинство проходило на Волині в місті Луцьку. Наша родина мешкала на околиці міста по вулиці Холмській в одноповерховому старому будинку. Батько працював зв’язківцем на пошті, а мама – в ощадкасі рахівником. Сімейний бюджет був невеликим, тому й харчувалися так собі. Коли мама була вдома, я часто набридав їй постійними проханнями дати ще хліба. Особливо смакував окраєць, ледь змочений водою і посипаний дрібкою цукру. Такий делікатес потрапляв до моїх рук дуже рідко, але яка то була смакота!
До цього часу збереглась світлина, на якій видно, як ми святкуємо прихід Нового, 1948, року. Чесно кажучи, святкували не Новий рік, а те, що залишились живими. Меню першосічневого обіду складалося з вінегрету, смаженої картоплі, оселедця (!), на столі були хліб і чай. На пропозицію мами я налив у порожню пляшку воду, забарвлену невеликою кількістю молока, щоб створити враження на знімку, що на столі у нас було ще й вино…
Мені запам’яталась ще одна гастрономічна подія в нашій родині. Батько отримав на роботі посилку з американськими продуктами. Це була допомога населенню СРСР від американського народу. Боже ж мій, чого тільки в тій посилці не було: яєчний порошок, джем, какао, галети, фісташки, рибні консерви… Протягом довгого періоду мама економно щось видавала нам з отих ласощів.
З хлібом, який я так любив, трапилась неприємна історія. Його споживання в ті голодні післявоєнні роки суворого регламентувалось, він видавався лише за спеціальними хлібними картками. Одного дня, як завжди, я прийшов до хлібного магазину, зайняв чергу і після того, як за мною хтось теж зайняв чергу, побіг на пустир пограти з хлопцями у футбол. М’яча у нас не було, і ми завзято буцали якусь погнуту консервну банку. Коли стала підходити моя черга, я пробився через людський натовп всередині магазину до прилавка. Поліз до кишені за карткою і з жахом зрозумів, що її там немає. На лобі в мене з’явився холодний піт, я безладно нишпорив по кишенях, та картки не було. Мене відтиснули від прилавка, щоб не заважав іншим людям отримувати хліб. Жевріла ще надія знайти картку на пустирі, але і там її ніде не було. На очах у мене забриніли сльози. З сумом у душі я поплентався додому. Все розповів мамі. Спочатку вона мене дуже лаяла, а потім стала плакати. Усвідомлюючи всю серйозність ситуації, я потихеньку пішов з дому, бо вважав, що, коли прийде з роботи батько, він мене по голівці не погладить. Батько був у нас суворий. Він стверджував, що любити дітей треба так, аби вони про це не знали, а то й на голову сядуть… Він любив нас по-своєму щиро і піклувався про наше благополуччя. Тому зазвичай приходив додому пізно ввечері втомленим, виснаженим роботою.
Як згодом розповіла моя сестра Алла, батько, коли дізнався, що я залишив усіх без хліба, метушився, неначе поранений звір по хаті, намагаючись дізнатись, де я подівся…
Додому я так і не з’явився, а влаштувався на горищі розбитого німцями будинку. Про цю схованку знала і моя сестра. Один раз на день, дотримуючись правил конспірації, вона приходила до мене з вузликом у руках, де було кілька зварених картоплин, 2–3 спечених бурячки, сіль, пляшка води. Хліба, зрозуміло, не було й крихти… Так непомітно збігло декілька діб. Підгодовуючи мене, Алла всіляко агітувала з’явитися з повинною до батька, та я все вагався. Таким «польовим» становищем переймався не дуже і з гордістю сприймав ситуацію як суворе партизанське життя. Звичайно, умови були жахливі: не перебував удома, не ходив до школи, не мав контактів з друзями. Та що поробиш – так склалося життя… Нарешті до нашої квартири на Холмській завітала вчителька з мого класу. Вона просила батька змінити гнів на милість, бо я ж пропускаю уроки. Просила батька заспокоїтись і мама. Ще через день справа, за повідомленням Алли, зрушилась на мою користь. Батько, хоча й дуже сердився, заявив, що нехай би я вже повертався додому, пообіцявши не шмагати мене солдатським ременем (хоча я цього ой як і заслуговував). Я повернувся до нормального життя, став відвідувати школу.
Разом з товаришами бігав на річку Стир купатися, ходив у походи по місцях бойової партизанської слави, виступав на учнівських вечорах у художній самодіяльності, декламуючи «с выражением» вірші радянських поетів. Одного разу я прокричав зі шкільної сцени:
Ми – Сталіна діти,
Рости нам до неба,
Нам партія світить,
Нам сонця не треба!
Я – квітка революції!
Я – юний піонер!
Я – Сталіна синочок!
Ура – СРСР!
Директор школи Нєкрахов, який когось шукав побіля сцени і мимохідь почув мій виступ, подивився на мене і промовив: «Ну ти дайош!»
(Далі буде).

Віктор БУЛАВА
Почесний громадянин Диканщини,
лікар-пенсіонер, дитина війни