– Перш за все зазначу, що пересівати доведеться значно менші площі озимих, аніж передбачалося раніше. В нашому господарстві, наприклад, – 1,7 тисячі гектарів озимої пшениці, тож я спостерігаю за нею і трагедії не бачу. Це суттєво може вплинути на затратні показники. Є ряд господарств, які без проблем працюють і надалі працюватимуть без кредитів. Адже цінова політика останні півроку сприяла накопиченню фінансів у сільгоспвиробників. Якщо, приміром, у 2008 році кукурудзу ми починали продавати з 350 гривень за тонну, то торік і в цьому році продаємо по 1200 – 1300 гривень. Майже в чотири рази дорожче. При урожайності качанистої більше 100 центнерів на гектар рентабельність зростає. Так само й по інших культурах – пшениці, соняшнику. Щоправда, ціна на ячмінь дещо нижча, але він у структурі валового виробництва не займає значного обсягу, щоб негативно  впливати на економіку. Так само і в плані тваринництва. Маємо певний спад у ціновій політиці на м’ясо свинини й ВРХ, але на молоко ціна стабільна й прийнятна.
– Іване Васильовичу, які надії Ви покладаєте на новообране керівництво держави, уряд щодо відновлення підтримки сільгосптоваровиробників, адже минулого року така підтримка звелася практично лише до словесних декларацій?
– Коли уряд Віктора Януковича був при владі, ми мали досить сприятливу цінову політику на сільгосппродукцію. Очікуємо, що й нині повернуться і запрацюють програми державної підтримки сільгосптоваровиробників. Хоча завдання держави – сприяти нормальним паритетним відносинам сільгоспвиробників із зернотрейдерами, налагоджувати стосунки з іншими країнами – потенційними споживачами нашої продукції, регулювати квоти на вивезення чи ввезення сільгосппродукції. Плюс доступні кредити – іншої допомоги нам не потрібно. Бо держава не забезпечить нам такої підтримки, таких коштів, які ми виручимо за свою продукцію при сприятливій ціновій політиці. Наведу приклад: скажімо, в господарстві посіяли тисячу гектарів кукурудзи на зерно. Якщо продавати вирощену продукцію за середньозваженою ціною 2009–2010 років, що становить 1000 гривень за тонну, дохід складе 10 мільйонів гривень. Якщо ж середньозважена ціна за тонну зерна становить 500 гривень, як у попередньому році, дохід складе 5 мільйонів. При цьому дотація держави на цю площу може становити лише 100 тисяч гривень. Як бачимо – цифри не співставні. Втім, варто наголосити: зазначені мільйони – це не чистий прибуток сільгосппідприємства, бо в них закладено певний відсоток витрат. Отже, проблеми сільгоспвиробництва як галузі можуть розв’язати тільки стабільні ціни на вироблену аграріями продукцію.
– Стало вже недоброю традицією те, що перед початком комплексу сільськогосподарських робіт ціни на пально-мастильні матеріали, міндобрива, запчастини до сільгосптехніки повзуть вгору. Наскільки проблемною є така ситуація для аграріїв?
– Якщо за нинішніх цін на сільгосппродукцію ціни на матеріально-технічні ресурси піднімуться на кілька відсотків, то це не так страшно. Головне, щоб вони не зростали в рази. Бо тоді селянин починає економити на мінеральних добривах, засобах захисту рослин, якісному посівному матеріалі. А це все неминуче вплине на кінцевий результат.
– Як вийти з такої ситуації?
– Я вважаю, що держава не повинна оминати ці проблеми. В тому числі й стосовно реалізації сільськогосподарської продукції. У минулому році єдина галузь в Україні – агропромисловий комплекс, – незважаючи на кризу, спрацювала прибутково. Чому тоді держава віддає нас в руки зернотрейдерів? Хто приходить до влади, той і робить на нашій праці свій бізнес. Ми ж, виробники, по суті залишаємося ні з чим, хоча йдеться про наше виживання. За кордоном, якщо ціна на молоко падає на кілька центів, селяни вдаються до рішучих дій – виливають молоко, перекривають магістралі, й влада реагує на це. Та й взагалі, світові ціни на сільгосппродукцію одночасно в кілька разів не зростають і не зменшуються. В Україні ж – в рази дорожчає, в рази “падає”. І все це вважається нормою. Але для того й є Рада СГТ, Аграрний Союз України, на які ми покладаємо великі надії. З приходом Юрія Карасика у ці структури робота з вирішення проблем сільгосптоваровиробників відновилася. Ми будемо діяти в межах існуючого законодавства, але рішучими методами.
– Іване Васильовичу, в цьому році, як ніколи раніше, в Україні спостерігається значний ріст цін на овочеву продукцію через її дефіцит. Що в цьому напрямку варто зробити, щоб заповнити ринок якісними, доступними за цінами овочами?
– Вважаю, що менеджмент управління агропромислового розвитку має розробити умови, за яких сільгоспвиробнику буде вигідно займатися овочівництвом. Загалом вирощування овочів – це не проблема. Але коли вони стали нікому не потрібні, собі у збиток працювати ніхто не хоче. До того ж виробництво овочів – це окремі технології, де потрібні робочі руки, спеціалізована техніка, зрештою, матеріально-технічна база. Це ціла галузь, яку просто так сапою й лопатою не підняти. На сьогодні, на жаль, ми втратили технології вирощення овочів на великих площах.
– Іване Васильовичу, якщо не заперечуєте, то давайте перейдемо від конкретних до загальних питань. Декларації про захист села і селянства виголошували здавна. Та й нині в нашій державі є кілька партій, у назві яких зустрічаєтся слово “село” чи похідні від нього, а вітчизняний сільгоспвиробник так і залишається наодинці з власними проблемами, складно й пересічному селянинові.
– Рада сільгосптоваровиробників – громадське об’єднання. Ми вважаємо, що аграрії мають бути більш консолідовані, й задля вирішення своїх проблем повинні об’єднатися з фермерами та приватними підприємцями. На наступному етапі маємо підтримати свій політичний орган – Аграрну партію України – й сприяти обранню своїх депутатів до рад усіх рівнів. Щоб потім через них формувати державну сільськогосподарську політику на селі.
– Що передбачатиме ця політика?
– Ми вважаємо за потрібне, щоб сільські ради отримували 30 відсотків від податків на розвиток села. Також варто запровадити єдиний податок для всіх сільгосптоваровиробників. Виваженішою має бути й кредитна політика, яка повинна відповідати європейським стандартам. Це все можна зробити. Нас запевняють, що в державі грошей немає. Це не зовсім так. Бо, скажімо, на будівництво аеропорту Жуляни, за потреби, кошти віднайшли. А якби надали кредитні ресурси аграріям, то вони б окупилися сторицею.
– За таких потенційно сприятливих умов чи буде потрібна фінансова підтримка сільгоспвиробникам з боку держави?
– Все залежить від цінової політики. Якщо будуть запроваджені єдиний податок і відповідний європейському рівень кредитування, то потреба в державній дотації може взагалі зникнути. Тоді державні дотації можна буде переорієнтувати на розвиток якихось конкретних галузей, скажімо, на овочівництво, чи збільшення площ під цукрові буряки, що нині актуально. У цьому й має полягати державна аграрна політика.
– І все ж не хлібом єдиним…
– Так, певна річ. Морально-психологічний клімат на селі нині дуже складний. Чомусь легко “запозичуються” негативні явища й забуваються, а то й відверто топчуться, споконвічні селянські традиції. Як їх відродити? Думаю, що полтавська селянська громада, яка дала світові когорту видатних митців, учених, державних діячів, здатна відділити зерно від полови.
Ми живемо на своїй землі, у своїй державі. Й не треба нам нав’язувати чужі стандарти. Ми здатні жити власним розумом. І не раз це доводили. Так буде й надалі.