Тарас Григорович Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, із яких 24 припали на кріпацтво, 10 – на заслання, і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною.
Про сувору, але прекрасну долю Великого Кобзаря Іван Франко сказав: “Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Найкращий і найміцніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу…”
* * *
Зупинимося на спогадах друзів Тараса Шевченка про останні роки його життя і стан здоров’я. Художник Віктор Ковальов, розповідаючи про свою зустріч із Шевченком у 1859 році в Петербурзі, з глибоким болем писав: “…я був вражений різкою зміною в його зовнішності: це вже не той широкоплечий, кремезний, русявий чоловік у сірому сюртуці, яким я знав його колись; переді мною був зовсім схудлий, лисий чоловік без кровинки на обличчі; руки його просвічувалися так, що видно було наскрізь кістки й жили… Я мало не заплакав…”
У другій половині листопада 1860 року здоров’я поета погіршилося. Напружена творча праця, погані житлові умови і загальна невпорядкованість побуту багато в чому сприяли розвиткові хвороби. На початок 1861-го він уже був прикутий до ліжка. У січні й лютому Тарас Григорович відчув деяке полегшення, навіть почав працювати, гравірував, писав портрети. Але таких днів ставало дедалі менше.
Письменник, етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський, який бував у Шевченка до останніх днів його життя, згадував, що у 1861 році Тарас Григорович хворів, але виходив, відвідував близьких йому людей, працював і не думав про смерть, сподівався і мріяв, зокрема про поїздку навесні на батьківщину, де збирався купити землю на березі Дніпра й побудувати хату – навіть показав йому план тієї хати, тішився, як дитина, думкою, що величезне вікно майстерні виходитиме на Дніпро, який він палко любив.
Микола Лєсков також відвідував Шевченка на квартирі в Академії мистецтв наприкінці січня 1861 року, докладно описавши його стан: “Він скаржився на біль у грудях і на жорстоку задишку. “От якби до весни дотягти! – сказав він після довгих роздумів. – Та на Україну… Там, може б, і полегшало…”
Відчуваючи близький кінець, за 10 днів до смерті, 15 лютого 1861 року, Тарас Шевченко записав останній твір – олівцем на звороті й лицьовому боці пробного відбитка офорта автопортрета 1860 року:
Чи не покинуть
нам, небого…
Моя сусідонько
убога,
Вірші нікчемні
віршувать,
Та заходиться
риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать…
У ніч з 8 на 9 березня за новим стилем у Шевченка був тяжкий серцевий напад. 9 березня, в його день народження, першим прийшов до поета близький товариш Михайло Лазаревський і застав його в страшних муках. Шевченко сидів на ліжку й напружено дихав. “Напиши брату Варфоломію, що мені дуже недобре”, – сказав він Лазаревському.
* * *
Звідусіль: і з України, і з Москви, і з далекого Нижнього Новгорода надходили привітання улюбленому поетові з побажанням здоров’я і щастя. З хвилюванням слухав Тарас Григорович ці короткі послання далеких і близьких друзів.
Дуже зрадів Шевченко привітанню від шанувальників із Полтави: “Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада”.
– Спасибі, що не забувають, – ледь чутно прошепотів знесилений Тарас Григорович.
В останні години життя він говорив про те, як хотілося б йому побувати на батьківщині, вдихнути рідного повітря, яке відновило б його здоров’я. Кілька разів повторював, як не хочеться йому помирати.
О 9-й годині вечора лікарі, обстеживши хворого, визнали, що стан безнадійний. Вночі він ніби задрімав. Але близько 5-ї години ранку раптом заметушився, підвівся з ліжка, запалив свічку і, чіпляючись за стіни, вийшов з кімнати. Йому захотілося побути у своїй майстерні, де сиділи кілька найближчих його друзів. Він спустився гвинтовими чавунними сходами, зупинився в дверях, похитнувся, скрикнув і важко впав на підлогу. Люди, що підбігли, підняли його вже неживим. Так помер великий геній України. Це сталося о 5 годині 30 хвилин ранку 26 лютого за старим стилем, 10 березня – за новим.
Для прощання труну з тілом поета було виставлено в Академії мистецтв, поряд із кімнатою небіжчика. О.С. Афанасьєв-Чужбинський згадував: “Ми перенесли покійника до академічної церкви… Всі були глибоко засмучені, у всіх на очах тремтіли сльози… Спи спокійно, благородний поете! Хай буде над тобою “земля пухом”, як кажуть українці. Прощай же, наш славний Кобзарю”.
* * *
Поховали Шевченка на Смоленському кладовищі. За труною в глибокій скорботі йшли численні друзі й знайомі поета, серед них – Некрасов, Достоєвський, брати Курочкіни, Костомаров, Куліш, Салтиков-Щедрін, Лєсков, брати Жемчужникови, брати Лазаревські, Афанасьєв-Чужбинський та багато інших видатних діячів тієї доби. У сороковий день по смерті поета, перед відправленням труни в Україну, земляки знову зібралися на могилу попрощатися; після панахиди знову виголошувалися промови.
Про все, що було потрібно для далекої останньої подорожі Тараса на Батьківщину, заздалегідь подбав турботливий його товариш Михайло Лазаревський.
Труну накрили червоною китайкою, яка швидко потемніла під мокрим дощовим снігом. Після промови Куліша жалобна процесія рушила зі Смоленського кладовища. Її урочисто зустріли в Москві. Звідти до Києва домовину везли кіньми. У столичному граді її зустріла рідня поета з Варфоломієм Григоровичем Шевченком на чолі. Перед мостом коней було випряжено, і студенти понесли дроги з домовиною в руках до церкви Різдва Христового, що на Подолі. Ніхто не знав, де ховатимуть поета. Брат Шевченка Варфоломій вирішив поховати його на Щекавицькому кладовищі, де була вже приготовлена і могила. Після довгих розмов і суперечок вирішено було поховати поета в Каневі. На тому місці, яке він вибрав для своєї хати, – на Чернечій горі, за три версти від міста. Наступного дня домовину Тараса Григоровича було винесено на церковне подвір’я, тут зробили фото. Пізніше відслужили панахиду, під час якої до церкви ввійшла пані в глибокому траурі й поклала на труну терновий вінок. Дослідники висловлюють гіпотезу, що це княжна Рєпніна, яка кохала Тараса Григоровича.
Похоронна процесія потяглася шляхом до Ланцюгового мосту. Часто зупинялася для виголошення промов. Труну несли студенти і гімназисти.
На крутому березі Дніпра, там, де стояв пароплав, похоронний кортеж зупинився востаннє. На дроги зійшов інспектор 2-ї гімназії М.К.Чалий і виголосив промову над труною: “Скорбота наша надто велика, щоб передати її словами… Слава цього імені не вмре серед нащадків. Воно житиме в народі довго-довго й зникне хіба що з останнім звуком малоросійської пісні, а народна пісня не вмирає. Не вмруть разом з нею і твори нашого народного поета!..”
Через велику повінь у Каневі пароплав не міг пристати до берега, зупинився на чималій відстані від нього. Після суперечок і роздумів люди знайшли нарешті вихід: розшукали звичайний драбинястий віз, спустили на нього труну, запряглися замість коней та й потягли до берега. Там процесію зустріло місцеве духовенство, труну поставили на мари і в супроводі великої кількості громадян урочисто внесли до Успенського собору. В храмі труна стояла два дні. Після панахиди поетові друзі пішли на Чернечу гору вибирати місце для могили.
Тараса Шевченка було поховано на Чернечій горі 22 травня 1861 року. Ховали поета, як парубка: перед труною йшли дівчата у яскравих вінках і стрічках, вишиваних сорочках і голосили… Через кілька днів Чернечу гору стали називати Тарасовою.
1884 року за народні кошти на Тарасовій горі було збудовано хату для сторожа, а могилу увінчав чавунний пам’ятний хрест.
Сучасного вигляду Шевченківський меморіал набув 1939 року, коли на могилі Кобзаря було відкрито пам’ятник і літературно-меморіальний музей.
* * *
Не міліє потік відвідувачів Тарасової гори. Щодня йдуть вклонитися Кобзареві його шанувальники з різних куточків України, з багатьох країн світу.
Два роки тому ми відзначили
200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. З нагоди вшанування пам’яті нашого національного генія і пророка побачив світ мій альбом “Українська вишивка. Портрети Тараса Шевченка”. В ньому подано понад тридцять схем портретів поета та текстово-орнаментальних композицій-афоризмів із “Кобзаря” для вишивки хрестиком.
Минає 155 років від дня перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі біля Канева. Слава його імені не вмре, не загине, наш Кобзар завжди з нами.

Григорій КИСІЛЬ
Викладач декоративно-прикладного мистецтва Гадяцького училища культури, заслужений майстер народної творчості України, лауреат премій імені Панаса Мирного та Олени Пчілки