У  гомінкому місті чи затишному селі вулиці й провулки мають свої назви. Разом із людьми, які по них ходять та їздять, вони переживають радісні чи сумні події. Словом, вуличне життя залежить від самих людей. В свою чергу вулиця, хотіли б ми того чи ні, є важливою частиною життя громади і кожного з нас. Про роль вуличного виховання збитих з пантелику комп’ютерними іграми підлітків, самі знаєте, говорять різне. Не є винятком і курортний Миргород.
Допитливим відпочивальникам тутешніх оздоровниць та туристам краєзнавці зі знанням справи розкажуть, що у свій час “містечко при річці Хорол” з краю в край перетинав вторований Єкатерининський тракт. З нагоди 70-річчя славного уродженця Великих Сорочинців Миколи Гоголя, який своєю творчістю прославив Миргород на увесь світ, у місті була відкрита художньо-промислова школа його імені. Нині це коледж Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. Тоді ж на пропозицію одного з перших ілюстраторів шевченківського “Кобзаря”, етнографа і художника Опанаса Сластьона замість осоружного імені російської цариці головну вулицю Миргорода назвали іменем Миколи Гоголя. Відтоді відбулося багато змін. Незмінною залишилася тільки назва по-сучасному впорядкованої вулиці Гоголя. Кращої назви, як і вулиці також, у місті-курорті немає.
Але правда і те, що днями на тій славній вулиці мимоволі випало стати свідком такого випадку. Середнього віку домогосподарка, скупившись у магазині, неквапно крокувала тротуаром з господарською сумкою і гаманцем у руці. Несподівано до неї наблизився спортивної зовнішності чолов’яга, вихопив з її руки гаманець і кинувся навтьоки. Сталося це серед погожого білого дня у перехожих на очах. Прокляття, які жінка посилала грабіжнику вслід, він уже не чув. Не будемо і ми їх повторювати. Однак сам по собі факт спонукає до роздумів.
Мимоволі згадалися слова самого Миколи Гоголя про те, що “…у Миргороді немає ні злодійства, ні шахрайства”. Може, й справді так було. Непокоїть те, що маємо сьогодні. Торбохвати різних мастей так знахабніли, що грабують перехожих у людей на очах. Про це і говорю з поважним ветераном, якого зустрів на ганку сусідньої пошти. Дідусь щойно оплатив комунальні послуги і був свідком тієї ганебної події. Він довго морщить лоба. Замість відповіді тицяє мені вісім абонентських книжок з квитанціями та рахунками за тепло, електрику, газ, воду, тверді побутові відходи включно. Спочатку податкотворці позбавили старого трудягу і солдата пільг, вкоротили пенсію. Потім у кілька разів підвищили плату за все, без чого не проживеш. Але й того їм мало. Тепер за кожну окремо виписану квитанцію про оплату рахунку віддай їм ще не менш як по три гривні.
Зібравшись з думкою, дідусь сказав, що багаті прихватизатори серед білого дня лізуть у діряві кишені пенсіонерів. І вони від злодюжки, який на вулиці вихопив гаманець з рук жінки, відрізняються хіба що сумою вкраденого…
***
Довелося бути очевидцем й іншого випадку. На ганку офісу Ощадбанку на тій же вулиці Гоголя поміж гомінкої юрби відвідувачів несподівано з’явилася молода жінка, яка рвучко вийшла з приміщення. Вона кинула погляд на всі боки на пішоходів, прудко збігла по сходинках до легкових автомобілів, які вишикувалися поруч. В одному з них впізнала людину, котра кілька хвилин тому забула в касі певну суму.
Словом, забуті гроші оператор Ощадбанку Юлія Безмаль повернула власникові. Скільки їх там було – не так уже й важливо. Дорогий сам факт чесного вчинку людини. Ось так і зустрілися на одній вулиці добро і зло, які навперемінки правлять світом.
– Чи не вагалася повернути власникові забуті гроші? – запитую у Юлії Безмаль, яка називає те, що зробила, не вартою уваги дрібницею.
Частка правди в тому є, але не вся. Якщо розібратися, то саме з таких “дрібниць” складається те, що називаємо саме людським життям.
Юлія Безмаль добрим словом згадує науку батьків, своїх учителів Людмилу Миколаївну Бодрову з міської школи № 6, Галину Миколаївну Борисенко зі школи №3, мудрих наставників з Лубенського на той час сільськогосподарського технікуму, де навчалася, та інших добродіїв, які навчили її робити усе правильно не тільки у людей на очах, а й тоді, коли ніхто не бачить, не чує, не похвалить.
Жити й працювати чесно треба для себе, для правди і обов’язку перед людьми. Саме так і працюють керуюча відділенням Тетяна Авраменко, старший оператор Яна Яроцька, ще багато трудівниць фінансової сфери. Правильно сказала і їхній начальник Людмила Кириченко, що вміння усе робити правильно має бути професійною рисою кожного, хто має справу з грішми та обслуговує людей. Такі, як Юлія Безмаль та її колеги по роботі в банку, похвали, тим більше винагороди, не потребують. Вони достойні, щоб ми їх знали і шанували. Тоді й самі будемо почуватися багатшими.

Леонард НІКОЛАЄНКО
“Зоря Полтавщини”