Відповідно до розпорядження виконавчого комітету обласної ради народних депутатів від 30 квітня 1986 року №195-рс на Полтавщині було створено штаб з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (начальник штабу – заступник голови облвиконкому Б. В. Чичкало). Серед першочергових завдань, що були винесені на порядок денний у травні 1986-го, – допомога громадянам, яких було евакуйовано із 30-кілометрової зони; оздоровлення дітей Києва у таборах праці і відпочинку та піонерських таборах області; профілактика та забезпечення відповідної медичної допомоги постраждалим від аварії громадянам. Проте все це обговорювалося і планувалося на тлі проведення святкових травневих заходів 1986 року, активних сільськогосподарських робіт…
Для унеможливлення безконтрольного надходження до магазинів та ринків овочів, м’яса, молочних та інших продуктів з 3 травня 1986 р. (з 17-ї год) на теренах області запроваджувався дозиметричний та лабораторний контроль на усіх підприємствах м’ясної, молочної, харчової промисловості, громадського харчування, облспоживспілки, облагропрому, ринків та інших організацій; своєчасне вилучення заражених продуктів. 5 травня 1986 р. (з 9-ї год) у кожному місті та районі області розгорталися станції для обеззараження одягу та його прання. (Відповідно до інструкцій ступінь зараженості одягу мав складати не більше 120 мікрорентген /год).
Величезний обсяг роботи виконували медики: для допомоги потерпілим у перші місяці після аварії область направила у заражені райони Київщини близько 600 медичних працівників, включаючи і тих, що були мобілізовані через місцеві військові комісаріати. 60 працівників було направлено у зону відчуження із санепідустанов області. Надзвичайно відповідальним для органів охорони здоров’я було завдання з організації медичного обслуговування «чорнобильських» контингентів, яких того часу було 26 тисяч, у тому числі 8800 дітей, 11000 ліквідаторів аварії, 5200 переселенців. Головний державний лікар Полтавської області В. Ф. Шаповал про весну та літо 1986-го згадує так: «Після аварії нашій службі доводилося працювати без вихідних та з великим навантаженням. На початку аварії не було ніякої інформації на місцях з Міністерства охорони здоров’я України (далі – МОЗ) та від влади, неясність та таємничість ситуації складалася повсюди. Телефони до Міністерства охорони здоров’я були заблоковані. Всі повідомлення про радіологічну ситуацію в області ми передавали лише спецзв’язком та по телефону через ВЧ – зв’язок облвиконкому… Більшість наших лабораторій були переключені на радіологічну діяльність, на цілодобові дослідження. Було обстежено молоко з кожної молочнотоварної ферми, м’ясо, овочі, фрукти, воду з кожного господарства. Середня проба грунту була відібрана з кожного колгоспу і радгоспу і відправлена на дослідження до Києва.
Результати цих досліджень показали, що Полтавщина отримала незначні забруднення. Тому й не випадково з території області у той період відправлялися до Києва для харчування працівників керівних органів держави м’ясо, молоко та інші продукти, які вважалися екологічно чистими”. Для оперативного вирішення питань в обласному відділі охорони здоров’я було створено галузевий штаб (голова  – А.С. Кас’яненко). Значну методичну допомогу надавали штатні фахівці облздороввідділу: терапевт І.С. Баранов, акушер-гінеколог А.І. Вельма, хірург В.Д. Карнаух, епідеміолог М.І. Ковган.
На місцеві органи влади лягала відповідальність щодо вирішення значного кола питань: працевлаштування евакуйованих громадян із Київської та інших областей, своєчасне забезпечення громадян житлом, вирішення питань оплати праці та надання грошової допомоги, виплата пенсій, організація відповідного торгового та побутового обслуговування та інше. Область зобов’язувалася забезпечити безперебійну, ритмічну роботу об’єднань, підприємств, будівельних та транспортних організацій, колгоспів та радгоспів, безумовне та дострокове виконання планів та зобов’язань на 1986 рік; запроваджувався суворий контроль за станом навколишнього середовища та транзитом транспорту.
За зведеними даними МВС УРСР, на 7-му год. 8 травня 1986 р. евакуацію населення і вивіз худоби із зони ураження було завершено повністю. Загалом із м. Прип’ять і населених пунктів 30-кілометрової зони було евакуйовано 90 275 чол., втрачено 48 тис. га земельних угідь, 900 тис. кв. м. житла, 10 400 приватних садиб. Станом на 27 травня 1986 р. у Полтавській області значилося 652 переселенці. Проте це була лише крапля у морі.
Переселення величезної кількості людей у короткі терміни ставило перед партійними та радянськими органами комплекс надскладних завдань, у тому числі пов’язаних із будівництвом нових сіл, квартир у містах, з працевлаштуванням евакуйованих громадян тощо. Вірогідно, що від періоду Другої світової війни це було чи не перше таке складне і масштабне випробовування для партійних та радянських органів.
Офіційні документи свідчать, що станом на 12 серпня 1986 року за плановими рознарядками найближчим часом найбільше мали зарезервувати квартир для переселенців такі адміністративні одиниці: м. Кременчук (188 квартир), м. Полтава (82 квартири), м. Комсомольськ (24 квартири), м. Лубни (22 квартири), м. Миргород (20 квартир), Хорольський район (17 квартир), Глобинський район (12 квартир). Усього область мала зарезервувати 450 квартир.
Поряд із використанням резервного житла у районах відбувалося активне житлове будівництво, у тому числі за межами Полтавської області. Відповідно до постанови бюро Полтавського обкому компартії України та виконкому обласної Ради народних депутатів від 13 червня 1986 р. № 253 “Про організацію виконання постанови ЦК Компартії та Ради Міністрів Української РСР від 10 червня 1986 р.
№ 206 “Про працевлаштування та забезпечення житлом та соціально-побутовим обслуговуванням населення, евакуйованого із зони Чорнобильської АЕС” партійними та радянськими органами проводилася організаційна та масово-політична робота, спрямована на забезпечення своєчасного та дострокового введення житлових будинків, об’єктів соцкультпобуту в населених пунктах Аркадіївка та Згурівка Яготинського району Київської області.
Мобілізація будівельних підприємств та організацій області (а їх нараховувалося десятки), розгорнуте соцзмагання між будівельними колективами, матеріальне стимулювання робітників сприяли достроковому виконанню поставлених перед областю завдань. Відповідно до постанови виконкому Полтавської обласної ради народних депутатів і президії обласної ради професійних спілок від 12 серпня 1986 р. № 319 “Про підсумки соціалістичного змагання серед учасників будівництва житлових будинків Згурівки та Аркадіївки Яготинського району Київської області” вже у липні 1986 року в цих населених пунктах полтавцями було здано в експлуатацію 122 садиби при плані 112, усі садиби були прийняті комісією з оцінкою “добре” та “відмінно”.
Зразки самовідданої праці показали бригади РСУ облпобутрембудтресту (бригадири – H.H. Утешев, А.Ф. Логінов, B.C. Ступак), які першими закінчили будівництво садиб на 20 днів раніше плану. Достроково виконали взяті зобов’язання бригади Полтавського алмазного заводу (бригадир –
Б.Н. Бандура), Кременчуцького об’єднання “Шляхмаш” (Т.Л. Бараненко), Яреськівської ПМК-68 (С.Б. Гончарук), Гадяцької ПМК-14 (А.В. Черкаська). У серпні 1986 року силами полтавців було здано в експлуатацію у населених пунктах Аркадіївка та Згурівка 270 житлових будинків садибного типу, прокладено 6,8 км водопровідних мереж, 8,3 км ліній електропередач, прокладено 4,5 км автодоріг, 9,4 м тротуарів. У листопаді 1986 року полтавцями було виконано додаткове завдання: у цих населених пунктах з будівництва магазинів, 2 бань, комплексного приймального пункту, їдальні та 30 житлових будинків. Активне будівництво відбувалося і в інших населених пунктах Київської області: у с. Жоравка Яготинського району зводилися школа, дитсадок, магазин, їдальня, комплексний приймальний пункт; у с. Червоне Яготинського району було завершено будівництво 65 одноквартирних житлових будинків; у смт Згурівка велося будівництво дитсадка; у м. Яготин зводився монтаж каркаса
105-квартирного будинку (відповідно до плану будинок мали здати в експлуатацію у серпні 1987 р.). Станом на 17 листопада 1986 року в області було забезпечено житлом 380 родин із 385, евакуйованих із зони ЧАЕС. Наприкінці 1986 року в області вже проживало 424 “чорнобильські” родини. За офіційною документацією, усі переселенці були забезпечені житлом.
Згодом, у 1990 році, на урядовому рівні було прийнято рішення про будівництво для переселенців Поліського району Київської області на теренах Полтавщини цілого “чорнобильського” містечка – селища Нові Мартиновичі Пирятинського району на 1200 мешканців. Як доповідалося на засіданні п’ятнадцятої сесії Полтавської обласної ради народних депутатів 21-го скликання 30 грудня 1993 року, в селищі Нові Мартиновичі із запланованих 522 житлових будинків на той час було введено в дію 365, побудовано і вже діяли двоповерхова школа, дитячий садок, два магазини, котельня. Були прокладені газові, водяні та електричні мережі. Усього у селищі з 1992 по 1995 роки з’явилося 487 новобудов для мешканців села Мартиновичі Поліського району Київської області. Планувалося також звести Будинок культури, торговий центр та адмінбудинок, проте цим планам стало на заваді фінансування: кошти закінчилися, і плани залишилися невиконаними. (З часом потреба у більшій кількості житла у цьому селищі відпала). З роками населення “розбавилося” приїжджими. Станом на 2007 рік у селищі мешкало близько 1000 осіб, з них лише 90 – ліквідатори аварії на ЧАЕС, двоє тих, хто безпосередньо брав участь у гасінні вогню після вибуху реактора. Це – пожежники Іван Бобренко та Олександр Власенко.
На початку 1990-х полтавськими будівельними підприємствами та організаціями також продовжувалося зведення садиб у селах Пологи-Чобітки, Ковалин і Єрківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. Забезпечення житлом учасників робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС тривало відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС від 31 березня 1990 року № 325. Згідно з урядовими документами, станом на
1 липня 1991 року найбільшу кількість переселенців як за обов’язковим, так і за вільним переселенням прийняли Полтавська, Харківська, Дніпропетровська, Черкаська і Хмельницька області та місто Київ.
Щоб уявити міграційні потоки, наведемо кілька позицій з офіційної статистики. Станом на 1 січня 2011 року кількість переселенців на терени Полтавської області складала вже 12300 чол., з них кількість осіб, віднесених до 1-ї категорії, становила 243; до 2-ї – 1424; до 3-ї – 5022; до 4-ї – 183; до 5-ї – 9; дітей – 5419. Щорічно, починаючи з 1986 року, область приймала для оздоровлення десятки тисяч дітей з Київщини. Відтак у цій площині у весняно-літні періоди була задіяна фактично уся мережа піонерських та оздоровчих таборів, санаторіїв, будинків відпочинку, значні матеріальні та людські ресурси. Тож питання щодо забезпечення житлом переселенців, оздоровлення громадян, уражених радіацією, не втрачає своєї актуальності і сьогодні.
Крім будівельників, помітний внесок у стримування і ліквідацію наслідків катастрофи на ЧАЕС робили робітники і службовці інших великих підприємств області: Полтавського тампонажного управління, Полтавського водоканалу, Кременчуцьких заводів “АвтоКрАЗ”. “Шляхмаш”, “Укртатнафта”, “Сталь”, колісного, вагонобудівного, кременчуцьких меблевого комбінату, комунального АТП-1628, Комсомольського гірничо-збагачувального комбінату, Хорольського механічного заводу (на зазначених підприємствах згодом були створені первинні добровільні чорнобильські товариства), міжколгоспних шляхобудівних колон та інших підприємств і установ.
Доступні для опрацювання джерела свідчать, що область на різних рівнях робила усе можливе, щоб мінімізувати наслідки жахливої аварії. Хоча, зрозуміло, цього було вкрай недостатньо, і здійснити заплановане як у період перебудови, так і в період незалежності не вдалося. Іммобільна комуністична система була нездатною ефективно проводити такі масштабні ліквідаційні заходи. За зізнанням самих високопосадовців, винуваті у цьому були насамперед командно-бюрократична система, горезвісний залишковий принцип ставлення до потреб людей, а також політика державних інститутів, що була спрямована на замовчування, применшення реальних масштабів аварії. Водночас багато кому хотілося, щоб Чорнобильська катастрофа якомога швидше забулася, зітерлася з людської пам’яті. Й тому робилося все, аби заспокоїти громадську думку, зняти відповідальність за катастрофу з держави, союзних міністерств і відомств, применшити тривогу “ліквідаторів” і населення забруднених радіонуклідами районів за своє здоров’я.
Сьогодні, коли на державному рівні проводяться заходи, приурочені до 30-х роковин аварії на ЧАЕС, треба насамперед сказати правду громаді про ті трагічні події, водночас віддати належну шану померлим внаслідок техногенної катастрофи планетарного масштабу і забезпечити соціальний захист живих чорнобильців. Також пам’ятаймо, що Чорнобиль – це, на жаль, вічний факт буття України, а вічністю, як відомо, нехтувати
не можна.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта»
імені Т. Г. Шевченка