Медична кар'єра Михайла Шкляренка розпочалася в середині 50-х років минулого століття, коли юнак із Пирятина успішно склав іспити до Дніпропетровського медичного інституту. В ті часи в медінститутах готували лише спеціалістів широкого профілю, яких сьогодні називають сімейними лікарями.

– Довгий час після закінчення інституту я працював у селі Василівці Полтавського району. Різні траплялися мені пацієнти, і хвороби всякі довелося лікувати, – згадує Михайло Петрович свою трудову молодість. – Нині для того, щоб встановити правильний діагноз хворому, збираються лікарські консиліуми, а мені, коли я у Василівці працював, ні з ким було радитися… Нелегкий то хліб – працювати сільським лікарем, та ще й відповідальність неабияка. Проте не жалкую про те, що працював ним, бо, мабуть, без цього я ніколи не став би тим, ким є.

А нині він – головний лікар Полтавського обласного клінічного кардіодиспансеру, заслужений лікар України, головний кардіолог області, лікар–кардіолог вищої кваліфікаційної категорії, почесний професор Української медичної стоматологічної академії, лауреат Міжнародного академічного рейтингу популярності "Золота фортуна", автор 23 наукових праць… Його знають, поважають, до його думки прислухаються. Він відданий своїй роботі, як і людям, які приходять до нього на прийом, часто з останньою надією…

Але медицина – не єдине захоплення Михайла Шкляренка. Півстоліття він присвятив ще одній копіткій і благородній справі – бджільництву.

– Пам'ятаю, у мого діда Кузьми була велика пасіка, – згадує Михайло Петрович. – Я почав йому допомагати ще хлопчаком, а в 14 років уперше накачав 360 кг меду і здав у сільпо за ціною 14 карбованців за кілограм. I це тоді, коли за один трудодень у середньому платили по 7 копійок! Тоді про те, що Кузьмин онук заробив великі гроші, говорило все село…

– Робота пасічника надзвичайно важка, – зазначає Михайло Петрович, – із п'ятої ранку до дев'ятої вечора треба бути на пасіці, хоч яка там буде погода. Та ще й у захисному костюмі, незважаючи на літню спеку. Однак добрий узяток вартий того, щоб працювати до сьомого поту.

В останні роки почало слабшати здоров'я (на жаль, навіть лікарі не застраховані від хвороб), тому від пасіки йому довелося відмовитися. Він залишив собі лише кілька вуликів… Однак Михайло Петрович одразу почав розмірковувати, чим би таким займатися у вільний від роботи час, щоб і справа була до душі, і сил на неї вистачало. Про те, щоб проводити вечори у кріслі біля телевізора, він навіть і не думав, бо вважає: якщо людина нічим не займається, значить, вона й не живе. От і вирішив опанувати зовсім нову для себе справу – виноградарство.

– А чому вирішили вирощувати саме виноград, – запитую, – а не, приміром, суницю чи картоплю?

– Бо із суницею дуже багато клопоту: самі знаєте, що її періодично треба пересаджувати, виполювати бур'яни, та й ягоди збирати важко. З картоплею – те саме, ще й із жуками треба боротися. А от вино-град – зовсім інша справа: він росте на одному місці, та й боротьбою з бур'янами не треба надто перейматися. Я їх скошую тоді, коли маю час.

Щоправда, у винограднику клопоту теж немало. У теплу пору року робочий день Михайла Петровича починається о четвертій ранку у винограднику: він поливає та підв'язує лози, видаляє недорозвинені або погано запилені грона, розвішує уловлювачі для ос, які полюбляють ласувати солодкими ягодами. А о сьомій ранку поспішає в кардіодиспансер. За день головний лікар-кардіолог приймає в середньому по 30 – 40 пацієнтів, а буває, що й більше. Відпочиває ж теж у винограднику. Або із книжкою в руках. Читати любить медичну літературу, чого вимагає й від своїх підлеглих, і художню. А останнім часом захопився ще й книжками по виноградарству, бо все любить робити професійно – і людей лікувати, і виноград вирощувати.

За чотири роки на десяти сотках Михайло Петрович розмістив 38 сортів винограду. Купував чубуки у знайомих виноградарів у Петрівці Миргородського району та Карлівці. У них же і досвід переймав. Нині його колекція сортів винограду не гірша, ніж та, яку я бачила у Олександра Прилепка в Мачухах (про нього ми розповідали в номері додатка "Сійся, родися!.." від 15 вересня 2006 року). Господар достеменно знає, де у нього росте який сорт і його особливості.

– Ось кілька кущів винограду сорту Iзабелла, а далі – Кеша 1, – під час екскурсії по своєму винограднику Михайло Петрович розповідає про сорти та про ампелотерапію – лікування виноградом.

Цього року, під час інтенсивного сокоруху, раптово знизилася температура повітря – до –50С, і бруньки, що встигли набубнявіти, померзли. Тому врожай деяких ранніх сортів винограду дозрів на два тижні пізніше, та і ягід сформувалося менше.

Є у його винограднику ранній і надзвичайно солодкий сорт Лора, який господареві подобається найдужче, а також Агат Донськой, Кишмиш рожевий, Подарунок Запоріжжя, Вікторія, Мускат. Гронам пізнього сорту Молдова ще кілька тижнів треба дозрівати на лозі. Темні ягоди сорту Алий 2 надзвичайно солодкі, і їх дуже люблять оси.

Вирощує Михайло Петрович і винний виноград, зокрема сорт Альфа, з темних ягід якого готує чудове домашнє вино (про його лікувальні властивості Михайло Петрович розповість у наступному номері додатка).

Поділився господар і кількома секретами вирощування винограду. В нього “сонячна ягода” почувається добре на супіску, проте його треба поливати частіше й більше, ніж той, що росте на більш родючих грунтах. Михайло Шкляренко обрізає кущі після перших заморозків, коли пооблітає листя. Висота обрізування залежить від того, де формувалися перші грона: обрізає над тим колінцем, над яким утворилося перше гроно.

Відстань між шпалерами, до яких підв'язані лози, дорівнює в середньому 3,5 м, а між самими кущами в ряду – 1,5 м. На відстані 50–70 см від кущів Михайло Петрович поклав деревини, які взимку затримують під кущами сніг.

…Смакуючи вдома виноград, яким мене на прощання пригостив Михайло Петрович, подумала, що справді, якщо людина успішна, то в усьому, за що не візьметься. Особливо, коли те, чим вона займається, їй справді до душі.