Мешканець села Андріївки Машівського району Микола Табачний був призваний до війська під час третьої хвилі мобілізації. Отримав повістку, залишив родину, роботу і пішов боронити незалежність України. Чимало довелося йому побачити й пережити за більш ніж рік на сході нашої держави. З кінця літа минулого року чоловік вдома. Потроху звикає до мирного життя, повернувся на попереднє місце роботи. Але пам’ять ніяк не хоче стирати те, чим жив на війні…
З кожним спомином його очі набиралися сліз. “Важко згадувати війну, а ще – несправедливість, з якою зіштовхнувся вже тут, вдома, – зізнався учасник АТО. – Навіть довелося чути від односельців, що ходив на заробітки. Та не дай Бог нікому такого. Я на ці слова сказав: “А чого ж ти не пішов так заробляти?” А ще прикро, що не помітив ніяких змін на краще з тих пір, як відстоював незалежність своєї країни”, – бідкається Микола Олександрович.
“Одне було в мене під час мобілізації на думці, – перевів розмову чоловік, – щоб сепаратисти, російські війська, що їх підтримують, не дай Бог, не добралися до моєї малої батьківщини. У мене росте син, якому вже шістнадцять. Тож щоб його ця війна не зачепила. Тому, ні від кого не ховаючись, пішов боронити рідну землю. – А потім додав: – Від себе ж не сховаєшся… Боляче дивитися, як діти там мучаться. Підходять до українських солдатів і просять: “Дядя, дайте хліба…” Я все це бачив на власні очі”, – пригадує колишній солдат.
Шлях Миколи Табачного до зони АТО проліг спершу через полігон, де проходив підготовку. В армійські роки чоловік служив у Керчі. Але нині довелося перекваліфіковуватися і змінити спеціальність. Так потрапив в артилерію. Від початку вересня 2014-го він уже в зоні АТО. І відразу активні бойові дії… Тож не на словах знає, що таке війна, коли свистять кулі й розриваються снаряди, коли земля вигорає від обстрілів “Градами”, коли йдуть у Вічність побратими, яким трішки більше двадцяти…
“І хоча передислокували нас в таку місцевість, щоб ніхто не знав, – говорить співрозмовник, – та вже практично відразу потрапили під ворожий вогонь. Навіть не змогли відстрілятися. Через дві години бою довелося відійти… Тож і відступали, і наступали. А припинилися активні бої десь після Нового року. Тоді якраз дали мені відпустку. Були проблеми, коли поверталися у свої підрозділи. Адже міст, через який проходили залізничні колії, підірвали. Тож добиралися хто як міг. Нас, полтавців, наприклад, довезли волонтери”.
Так склалося, що мешканців району з Миколою Табачним не було. Служили хлопці з сусіднього Карлівського району. Згадуючи про своїх бойових побратимів, він з болем розповів: “Зі мною служили два брати з Карлівського району: Коля і Вова. Вони були дуже схожі між собою. Усі їх так і називали – “ксерокси”. Молодший Коля загинув десь після Нового року. Я з ним поряд спав, а його вже немає… Та й узагалі ми там були, як одне ціле. Усе тримається на братських стосунках. Без них там просто не вижити. Ділилися останнім шматком хліба, старалися прикрити одне одного, віддаючи при цьому і здоров’я, і силу. Та й страху, як такого, ніби й не відчували, бо про нього не було часу думати”.
Розпочинав службу наш земляк у складі 92-ї бригади. Але з часом їхній підрозділ із 36 чоловік прикомандирували до 72-ї, таким чином підсиливши бригаду. Саме у складі цього з’єднання і пройшов Микола Табачний, як говорять, всі кола пекла.
“Нам допомагали в усіх питаннях волонтери, – розповів Микола. – Приміром, із Києва частенько приїжджала дівчина Аня. Привозила й продукти, і планшети, і одяг, і бронежилети. Можна навіть сказати, що якби не вони, то ми б зиму не прожили… А зимували – коли в окопі, коли в бліндажі, а коли й взагалі під снігом. Добре, що зима не дуже холодна видалася. Місяць десь придавило і попустило. Та людина до всього звикає. Що ж до харчів, то було й державне забезпечення. Та й з дому посилки присилали. Добре підсобляли й односельці на чолі з нашим сільським головою Петром Гажою. Велике їм спасибі”.
Розповів солдат і про те, де довелося бути за час служби та що бачити. “Та по всій Донецькій області: і в Мар’їнці, і в Пісках, і в Новотроїцькому… Зараз точно скажу, що й без карти б пройшов усю Донеччину із закритими очима. Уже, як кажуть, шкірою чули, куди йти, куди не йти, звідти й що летить, де мінні поля, де сидить їхній “секрет”. Усе знали. Хоча, коли переходили на інше місце, буквально відразу обстрілювали, – пригадує Микола Табачний. – Тож хтось точно “зливав”. Колись поїхали в магазин за хлібом. Зайшли, скупилися, а вийти не можемо, бо обстріл. Добряче дісталося нашій машині. Як виявилося, “постаралися” двоє місцевих жителів. Правда, одного затримали, а інший втік.
Одного разу вдалося взяти в полон екіпаж ворожого танка. Командир екіпажа – російський офіцер. Старшина – російський солдат-строковик. Ми чули, що вони відповідали на питання наших командирів. Наскільки ці люди просякнуті пропагандою. Вони впевнені, що йшли на війну з натівськими військами. А коли їх запитали, чи хоч одного такого тут побачили, ті відповіли, що ні.
Що ж до місцевого населення на Донбасі, то всякі є. І ті, хто категорично проти, і ті, хто, як кажуть, і вашим, і нашим. Скажу так, – зауважив чоловік, – літні люди, хто на власні очі вже бачив війну і знає, що це таке, категорично проти сепаратистів і їхніх поплічників. З молоддю – складніше. Хоча також усілякі є. Зустрічався, наприклад, з 25-річною росіянкою, яка брала участь у подіях на Майдані, а потім пішла воювати в складі “Правого сектора”. Від неї навіть батьки відмовилися. Вона нам говорила, що вірить у той час, коли й Росія підніметься проти їхнього нинішнього режиму. Було й таке, коли місцеві жителі приходили та повідомляли, де саме збираються сепаратисти”.
А от щодо перемир’я, то чоловік висловився негативно: “Якби там побували вищі військові чини і побачили, як “пачками” вивозять поранених, пожили б із бійцями у бліндажах… Спробували, як наші бійці, постояти на позиціях із голими руками, коли по них луплять… От тоді б точно приймали такі рішення, що були б на користь нашим людям. А поки діждешся наказу, то…”
“Ось уже майже півроку я вдома, – зауважив на закінчення Микола Олександрович, – намагаюся ввійти в норму після поранення і двох операцій. От тільки пальці не гнуться. Та нічого. Головне, щоб нарешті війна закінчилася…”

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст