Козацькому роду нема переводу
Ох і древній же ж рід Лисенків. Аж у сімнадцяте століття своїм коренем сягав.
Та спершу то й не Лисенки були, а безстрашний козацький ватажок Вовгура-Лис. І як воно вже тоді отой Лис у Лисенка перевернувся – наймудріший iз мудрих не докопається. Тільки достеменно відомо, що після Вовгури був Яків Лисенко. Тоді його син Іван. А вже в Івана та був син Федір. Дак отой Федір Віталію Романовичу Лисенку, відставному кірасиру, батькові славетного композитора, рідним прадідом доводився.
Та не про дідів-прадідів мова, а про нього, про Миколу Віталійовича . Котрий…
Тільки-но вийшов на подвір’я погожої днини 22 березня 1842 року відставний кірасир і попрямував до клуні, щоб іще раз оглянути готовність реманенту до весни, а з хати радісний крик:
– Ольга Єреміївна “розрішилася”… хлопчиком…
– Козацькому роду нема переводу, – у вуса посміхнувся Віталій Романович і повернувся до хати, щоб дарувати породіллі квіти і хоч одним оком глянути на сина.
І нашої вміє…
Мама, Ольга Єреміївна, могла годинами не вставати з-за фортепіано… З-під її тонких тендітних пальців лунала музика Баха, Шуберта, Брамса, Россіні, Шопена, Глінки. Малий Микола з ніжністю дивився на неї і вже в чотири роки мугикав знайомі мелодії. А в п’ять…
– Мамо, а дайте-но я спробую?
– Що спробуєш? – не зрозуміла Ольга Єреміївна.
– Ну так, як ви… На фортепіано…
– На фортепіано? – поблажливо перепитала мама.
– Еге ж…
– Іди … Попробуй…
І допомогла Миколці всістися на круглому стільці.
Малий спочатку несміливо, а потім все впевненіше і впевненіше вистукував почуте від мами.
– Ти чуєш, Віталію? – захоплено запитала Ольга Єреміївна.
– Чую, – відповів із сусідньої кімнати Віталій Романович.
– Що ж ти чуєш?
– Чую, що ти чудово виконуєш музику Верді. Спасибі тобі…
– Та ти не мені дякуй, а йди ліпше подивися…
І Віталій Романович прийшов. Малий Миколка захоплено виконував складну мелодію. Здавалося, що для хлопця в цю мить не існувало ні татка, ні мамки, а тільки вона, чарівна мелодія.
Віталій Романович довго стояв у сина за спиною і любувався його грою, а коли той закінчив – заплескав у долоні:
– Браво, бравіссімо, Миколко… Бути тобі музикою. Тільки якби ж ти не тільки чуже, а щось і наше, українське, спробував…
– А що ж вам наше? – повернувся до вітця Миколка.
– Ну хоч би “І шумить, і гуде…”
Маленькі пальчики застрибали знову по клавішах…
– Ти поглянь: і нашої вміє, – захоплено сказав Віталій Романович.
Та й найняли для Миколки вчительку.
Вчися, синку,  бути людиною
Конюх Левко запрягав у воза коней, мама раділа, татко ходив мовчки, а бабуся плакала.
– Ну, чого ви? – з докором промовила Ольга Єреміївна. – Таке, ніби хлопець хто його знає куди й збирається. В науку ж. Не рости ж йому бур’яниною в Гриньках…
– Розумію, дочко. Тільки малий іще він… Як-то буде дитині без материнської ласки?…
– І без гостинців бабусиних, – підморгнув батько.
– Як усім, так і мені, бабусю, – розважливо мовив Миколка. – Та до мене ж приїжджатимуть…Тато й мама… А може, й ви на прощу зберетеся…
Чотири дні цокотіла бричка до Києва, а хлопець не міг відірвати очей від степів та лісів, сіл та міст чудових… Їхали через Хорол і Лубни, Пирятин і Переяслав.
– Яка велика Україна, – захоплювався Миколка.
– Велика не лише землями, а людьми роботящими, історією славною, – пояснював тато. – Що не місто, що не село – то й жива слава рідного краю.
А який славний град Київ… Ковзали по золотих банях церков і соборів, клали довгі тіні на бруковані вулиці явори і тополі. На брамі обійстя, обнесеного високою кам’яною огорожею, де зупинилися коні, Миколка прочитав: “Пансіонат Гедуена”.
– Ось ми й приїхали, – зіскочив з брички батько.
А через два дні, сідаючи в бричку, Віталій Романович сказав Миколці:
– Музика – то добре… Вчися, сину, бути людиною…
Мишко
Його привели вранці. Русявенький такий, худорлявий, під бровами-дугами сірі розумні очі, а в них – печаль.
– Віднині Мишко – твій брат, – взявши хлопця за руки, мовив Миколці тато. – Сирітка він… Вітця-неньки немає, і тому житиме в нас. Я над ним опікунство взяв.
Мишко на два роки старший. Але в такому віці хлопці не відчували різниці. Вони швидко здружилися і вже не могли один без одного. Їх навіть на вулиці ровесники звали як одне ціле: Мишко-Микола. Коли ж хлопці вчилися в гімназії, поклялися на вічне побратимство, на вічне служіння мистецтву, людям.
Якось, як ото вони штурмували вершини науки уже в Києві, приїхали хлопці додому на канікули.
– Чи прислухався ти, Миколо, до слова народного, до мудрості людської? – запитав Михайло…
– Я прислухався до музики… У співі кохаюся.
– Тоді пішли до парубків та дівчат. Бо ж там і спів, і музика, і мудрість у слові.
Одяглися вони по-сільському, щоб зайвої уваги не привертати, і туди, до гурту, до юнаків та дівчат. А там – аж солов’ї принишкли, зачаровані співом ніжним, аж земля вгинається од танців. Одне слово,  вулиця.
Стоять хлопці, прислухаються, співом та гомоном любуються. Аж тут котрийсь із шибайголів:
– Паничі прийшли у нас дівчат відбивати!
Ох і настовбурчилася ж парубоцька громада! Очима так і зиркає, вогонь гніву викрешуючи. Ось-ось ніби вже й кулаки запрацюють…
Але Мишко відвів бурю, потушив полум’я ворожості і недовіри:
– Їй-богу, – каже, – ми не те що пальчиком, а й поглядом ваших дівчат не зачепимо. Тільки пісні послухаєм та на танці глянемо…
– Ну, коли пісні, коли на танці – то можна, – примирливо мовив басом старший між парубками Дмитро Стовбур. – Тільки ж і за них відро горілки на гурт…
Хто ж такий отой Мишко, що ріс і виховувався в сім’ї Лисенків, що Миколі братом став?
Скажу: класик української літератури, драматург і актор Михайло Петрович Старицький.
Чи є в слов’ян своя музика, своя пісня?
Закінчив, значить, Микола Віталійович університет, отримав звання кандидата природничих наук – і на службу. В містечко Таращу.
Збив докупи трохи грошенят – і в Європу. Аж до німців. До Лейпцизької консерваторії.
А там Ріхтер та Венцель, приятель Бетховена, що колись з Шопеном в чотири руки грав, Мошелес – всі тодішні музичні знаменитості Європи.
Всі знаменитості й ті, що біля них труться. Без них в жодному мистецтві не буває. Знаменитості мовчки працюють, а ті, що труться, – кричать. В кожну епоху – своє. Тоді оті, що труться, лементували, що, мовляв, у слов’ян зроду-віку не було й не буде своєї музики, що вони її в інших крадуть…
– Крадуть? – здивовано звів очі на того, що “треться”, Микола Віталійович і сів до рояля.
Пробіг пальцями по клавішах, а з-під них – Ведель, Березовський, Глінка, Римський-Корсаков…
– Ну що? – каже Микола Віталійович.
Крикливі німчики аж очі повитріщали. А Лисенко їх ще й піснею народною зверху…
Зовсім приголомшив. А потім:
– Де б мені видати збірник народних пісень?
– Та де ж, – кажуть, – у Редера. Видавець такий у нас є…
– Це можна, – відповідає Редер. – Скільки ж вам екземплярів? Десятків три-чотири? Чи, може, й на сотню замахнетеся?..
– Замахнуся на шістсот!
Редер аж окуляри зняв: по стільки в нього ще ніхто не друкував.
Це й був перший збірник українських пісень в обробці Миколи Віталійовича Лисенка. Перший із семи. До нього, як і до інших, ввійшло сорок народних перлин.
І не тільки німців дивував Микола Віталійович українською піснею. Навчаючись у Лейпцігу, він дав концерт у Празі. Тільки й розмов було у чеській столиці, що про слов’янську музику, про українську пісню.
I ось Лейпцизьку консерваторію закінчено. Куди? Запрошення до Парижа і Відня, до Варшави.
А він – до Києва. До свого побратима Михайла Старицького. Один лібрето пише, а інший – музику. Серйозну. Про красу української природи і душі народної. Взялися за Гоголівську “Ніч перед Різдвом”. Взялися і зробили її веселою, пісенно-мелодійною. Після “Запорожця за Дунаєм” Гулака-Артемовського “Різдвяна ніч” була першою українською оперою.
А тепер за роботу,  за музику
Згодом закінчив Микола Віталійович Петербурзьку консерваторію та й знову до Києва.
Ледве встигав йому побратим, відомий уже на той час драматург і письменник, Михайло Петрович Старицький лібрето писати: “Тарас Бульба” і “Чорноморці”, “Утоплена” і “Наталка Полтавка”, “Енеїда” і…
– Е, ні, – каже Михайло Петрович, – бери, Миколо, ще когось у писаки, бо їй-богу сам не вправляюся!
Пішов Лисенко до класика української літератури Нечуя-Левицького, поклонився його таланту, його щедрості душі та й повідав про свою скруту.
– Коли хочете, – кашлянув у кулак Іван Семенович, – то беріть мою “Марусю Богуславку”.
Композитор узяв. Але йому й цього мало. Вхопився обома руками за Шевченкового “Кобзаря”. Вхопився і не встав із-за рояля, доки аж 80 віршів на музику поклав.
Поклав ото, а, видно, не задоволений.
– Що ж воно виходить? – каже. – Все Східна, Центральна, Південна та Північна Україна. А де ж Західна? Де ж Галичина і Гуцульщина? Хіба ж вони не одної неньки діти?
Та ну коломийки збирати. А тут іще й нагода трапилась: послав якось Микола Віталійович до Львова, до журналу “Світ”, кілька своїх пісень, ну а вони ж шусть – і прямісінько в руки Івана Яковича Франка.
– Як би то його ближче з отаким композитором, з отаким талантом познайомитись? – думає Франко.
Та мерщій до Києва, до Лисенків на квартиру.
Попописав тоді від нього Микола Віталійович текстів народних пісень. Та й не тільки текстів… Великий Каменяр йому ще й наспівував народні мелодії.
Крім народних, Микола Віталійович пише музику і на тексти віршів поета. Громом ударив “Вічний революціонер”…
***
…У Лисенковій хаті свого часу знайшов притулок син Тадея Ростиславовича Рильського з Романівки малий Максим, з котрого виріс класик української літератури. Може, тому сприяло оточення малого? Адже своєю була сім’я Лисенків для Михайла Коцюбинського і Лесі Українки, Чайки Дніпрової і Марка Кропивницького, Михайла Старицького і Карпенка-Карого.
Побував Микола Віталійович зі своїм хором і в Полтаві на відкритті пам’ятника Івану Петровичу Котляревському. Саме тут хором було вперше виконано кантату “На вічну пам’ять Котляревському” .
Та найулюбленішим дитям композитор вважав свою музичну школу. Ну оту, що у Києві ним ще в 1904 році на Великій Підвальній створена…
Учнями цієї школи були Анатолій Буцький і Левко Ревуцький… А хіба знаменитий Кирило Стеценко не в Миколи Віталійовича вчився? Хіба не його правою рукою он стільки років був?
– Побачити б мені іще раз Полтавщину, пройтися б іще споришем вулиць Гриньків рідних, – усе мріяв.
Та не судилося.
6 листопада 1912 року перестало битися щедре серце композитора. Україна, Полтавщина, Гриньки не забули свого славного сина, що піснею бунтував, кликав людей до щастя, будив у їхніх душах добро. В Полтаві його ім’я носить музичне училище, в Гриньках зведено пам’ятник великому композитору, а в сільськім музеї – експозиція, що оповідає про життя і творчість свого славного земляка.

Яким ДАВИДЕНКО