22 січня 1919 року золотоверхий Київ заповнив урочистий перегук дзвонів Святої Софії. Незважаючи на холод і пекучий мороз, на майдані поблизу собору зібралися  тисячі учасників мітингу. Сценарій урочистостей розроблявся під керівництвом міністра освіти Івана Огієнка, а режисурою опікувався корифей українського театру Микола Садовський. Коли стихли дзвони Святої Софії, велелюддя сколихнулося жовто-блакитними стягами. До центру Софіївського майдану підійшли керівники УНР і делегація ЗУНР. Свято відкрив член делегації ЗУНР Л.Цигельський, який зачитав заяву галицької делегації про бажання західних українців жити в одній Українській соборній державі. У свою чергу член Директорії УНР професор Ф.Швець зачитав Універсал Соборності, в якому говорилося: "Віднині зливаються в одно віками відділені одна від другої частини України – Галичина, Буковина, Карпатська Русь і Придніпрянська Україна – в одну Велику Україну. Сповнилися одвічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати старання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя робочого люду". Слова Універсалу потонули у схвальних вигуках тисяч киян та гостей міста "Слава Україні!" Наступного дня Трудовий конгрес (парламент УНР), до якого ввійшли і 65 делегатів від Західної
України, затвердив історичний акт возз'єднання двох суверенних держав українського народу.
Для полтавців ця подія пройшла в умовах більшовицької окупації (Полтаву російсько-більшовицькі війська захопили 19 січня 1919 р.). Все ж в роботі Трудового конгресу полтавці теж взяли участь. За браком документів їх число встановити важко, але достеменно відомо, що депутатами українського парламенту були Михайло Проскура, Кіндрат Шелудько та Кузьма Кравченко з Миргородщини.
Проте вільне волевиявлення українського народу жити в одній незалежній державі, яке ввійшло в історію під назвою Акт Злуки, в той час, на жаль, не стало реальністю. Західноукраїнські землі захопила Польща, а більшовицька Росія вдруге розпочала неоголошену війну проти УНР. "Ні, не стара буржуазна Європа, – писав голова Директорії УНР В.Винниченко, – а соціалістична молода Совєтська Росія йде на нас збройною навалою, палить, грабує наші села, вирізає наших письменників (Єфименко з родиною)… І знов, як і того року, нема кому рятувати нашу націю, нашу державу".
Оцінивши історичне значення Акта Злуки, В.Винниченко у той же час зазначив: "Але що з того, коли і Директорію, і його (Акт Злуки. – Авт.) знесе дика люта хвиля варварів з півночі. Вони дужчі за нас, вони мають такого великого і дужого товариша в боротьбі, як голод. Цей товариш знесе і нашу кволу національну свідомість, і бажання порядку в народі… Голодний інтернаціональний китаєць з Совдепії, озброєний, вимуштруваний, – сила непереборима"…
Реальне об'єднання всіх українських земель, але не у власній державі, а у складі СРСР, відбулося в 1939–1940 роках. Сталося воно не шляхом вільного волевиявлення українського народу, а в результаті таємного зговору Сталіна з Гітлером про поділ Європи на зони окупації. Тільки в 1991 році, проголосивши державну незалежність України, український народ став жити в єдиній соборній державі.
Загальновідомо, що сила держави – в єдності народу. Протягом ХХ століття, як зазначав Президент України Віктор Ющенко, українці п'ять разів робили спробу проголосити незалежність своєї Батьківщини, але через відсутність єдності в суспільстві втрачали її. Тому здоровий глузд вимагає об'єднання всіх національно-демократичних сил, всіх, для кого Україна є не вимушеним місцем проживання, а Батьківщиною. Україна для всіх одна, як і один Бог, і на цій землі жити нам і нашим нащадкам. Слід пам'ятати просту істину, що ідеологія – явище плинне, тимчасове, а нація – вічна!