Мандруючи подумки у часі, легко уявити картинки, які й сьогодні хвилюють вразливого читача. Як і приїзд молодого поета на Полтавщину, в Березову Рудку. Вже тоді, у 1843 році, ім’я Тараса Шевченка було відоме в українському суспільстві: у 1840-му видано “Кобзар”, у 1841-му вийшла поема “Гайдамаки”. Не всі читали ці твори, написані “мужицькою мовою”, але чимало панянок навіть напам’ять знали його вірші. І Ганна Закревська – одна із них. Тарасові Шевченку було тільки 29 років, коли вони познайомилися в маєтку Волховської на балу, куди поет потрапив під час гостювання у свого товариша, поета Євгена Гребінки, в його родовому маєтку Убіжище. Тоді Шевченка й запросили Закревські у свій власний мальовничий маєток, у село Березова Рудка неподалік Пирятина. Запросили як професійного художника, слухача Петербурзької академії мистецтв, щоб він написав портрети господарів. У 1843 – 1847 роках Тарас Шевченко п’ять разів відвідував Березову Рудку. Ми знаємо про те, що Шевченко і Ганна були таємно закохані одне в одного, і кожен, хто буває в Березовій Рудці, легко й сьогодні уявляє собі, як піднімався сходами палацу молодий поет, як прогулювався алеями парку, як писав портрети Платона й Ганни Закревських, а також Платонового брата Віктора. Здогадуючись, як трепетно звучав йому в спогадах вальс, який він танцював на балу із Ганною під час першого знайомства, а нам через два століття звучить уже романс “Якби зустрілися ми знову” – вірш, присвячений Ганні Закревській, згодом поклав на музику Микола Лисенко. І він тривожить нам душі, бо нам боляче, що поет так і не знайшов свого щастя, якого так прагнув, не звив сімейного гніздечка, як про те мріяв. І все життя пам’ятав “Моє свято чорнобриве … Єдинеє свято”… А присвята “Г.З.” до того вірша була додана ним уже по смерті Ганни (вона померла у 35 років від туберкульозу).
Але наразі про інше: мистецтвознавці називають образ Ганни найкращим жіночим портретом, який написав Тарас Шевченко, зазначаючи, що на жодному з інших немає такого життя очей, такого ніжно-промовистого теплого погляду. Він старався втілити у портреті всі свої почуття до коханої жінки.
До речі, того ж року, в листопаді, в Яготині Тарас Шевченко створив і автопортрет.
Раніше, влітку 1842-го, Тарас Шевченко написав олійними фарбами картину за сюжетом своєї поеми “Катерина”, яка вважається одним із найвідоміших творів українського живопису.
Сьогодні ми по праву називаємо поета Кобзарем, національним Пророком України, читаємо й цитуємо його поезію, що звучить напрочуд актуально. Але так само мусимо пам’ятати, що він залишив і неоціненний спадок як художник. Збереглося 835 його творів – картини, портрети, гравюри. Ще понад 270 вважаються втраченими. А може, неідентифікованими, як наголошує дехто із дослідників його творчості, зокрема й наша землячка, полтавка Рената Смирнова. Вона впізнала почерк Кобзаря в малюнках, які досі зберігаються у фондах музеїв за підписами “Автор невідомий”.
Цікаво й те, що Тарас Григорович вважав своїм фахом саме малярство, розповів багато біографічного у повісті “Художник”. Як відомо, він працював над серією офортів під назвою “Живописна Україна”, подорожуючи містами й селами. Повністю здійснити цей задум не вдалося, але про його суть свідчать офорти “Судна Рада”, “Дари в Чигирині”, “Старости”, “У Києві”, “Видубицький монастир”. “Тут саме життя, як воно є, без усякої прикраси, чого російські малярі ще довго й пізніше не могли дати”, – писав зокрема про картину “Судна Рада” автор першої книги про Шевченка-художника академік Олексій Новицький.
Заслання й царська заборона малювати не дали змоги розкритися й реалізуватися повною мірою малярському талантові Т.Г. Шевченка.
На Полтавщині Великий Кобзар написав багато зі своїх поетичних і художніх творів, зокрема “Сліпий”, “Великий льох”, “Холодний Яр”, “Псалми Давидові”, “Минають дні, минають ночі”, “Маленькій Мар’яні”. І зокрема в Полтаві намалював хату Івана Котляревського.
Тарас Шевченко на віки залишається знаковою постаттю нашої національної культури і визнаним митцем світового рівня.
Згадуються рядки з поезії Івана Драча “Виклик”, де він, нагадуючи про те, що Пророк “пильно у нас вдивляється”, наголошує:
Скиньте з Шевченка шапку
Та отого дурного кожуха.
Відкрийте у нім академіка.
Ще одчайдуха-духа.
Ще каторжника роботи.
Ще нагадайте всім:
Йому було перед смертю
всього лише сорок сім.
Так, він “пильно у нас вдивляється”, мусимо пам’ятати про це, особливо сьогодні, коли знову маємо зберегти Україну, захистити від нових загроз, врешті “порвавши кайдани” вікової неволі.

Марія ВІТРИЧ
Журналіст