2  січня 1991 року на 86-му році життя пішла за межу Вічності наша незабутня землячка Оксана Яківна Мешко – біолог за фахом, учасниця опозиційного руху в Україні у повоєнний період, фактичний голова Української Гельсінкської групи наприкінці 1970-х років, мати Олександра Сергієнка, сестра Катерини Мешко.
Як пише у своїх спогадах її побратим Василь Овсієнко, вона “була однією з найсвітліших особистостей нашого часу. Ця жінка вчинила подиву гідний спротив цілій Імперії Зла спочатку з мусу самозахисту, а потім вийшла в організатори цілеспрямованої боротьби за права людини і права народу, відомої в нашій історії як гельсінкський рух. Вона стала однією з найвидатніших діячок українського національно-визвольного руху 60 – 80-х років”. А ще один із побратимів, відомий письменник Микола Руденко, назвав її “матір’ю української демократії”. Так само високо цінував нашу землячку і Євген Сверстюк, наголошуючи: “Вона була рухливим нервом нашого національного життя, супутником і вірним помічником тих, що берегли честь українського імені в роки ганьби й духовного занепаду. За мірою винесених ударів, за надлюдською витривалістю вона – людина виняткова навіть на дорогах української Голгофи”.
Народилася майбутня правозахисниця 30 січня 1905 року в селі Старі Санжари в багатодітній козацькій родині. Її рідні та близькі переслідувалися радянською тоталітарною системою, тож Оксана Яківна, нетерпима до соціальної й національної несправедливості, завжди ставала на їх захист, а відтак і сама потрапила під репресії. У лютому 1947 року її разом із сестрою засуджують за сфабрикованою справою, запроторюють до сталінських концтаборів. Про перебування там Оксана Мешко пізніше розповість у книжці “Між смертю і життям”.
Реабілітована в 1954-му правозахисниця оселяється в Києві й стає одним із найактивніших учасників національного руху. В листопаді 1976 року разом з Миколою Руденком, Олесем Бердником, Левком Лук’яненком та іншими правозахисниками стала членом-засновником Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Після арештів керівного ядра у 1980-му очолила групу. В зв’язку з правозахисною діяльністю в січні 1981-го 76-річну жінку було засуджено на 6 місяців ув’язнення та 5 років заслання до Хабаровського краю РРФСР. Повернувшись в Україну, включилася в роботу Української Гельсінкської спілки, продовжувала боротись із радянською системою. Брала активну участь у студентському голодуванні восени 1990 року. Стала одним із засновників Української республіканської партії.
У книзі “Не відступлюся!”, підготовленій Василем Овсієнком і Олесем Сергієнком, присвяченій Оксані Мешко, наводяться її слова з листа до генерала-правозахисника Петра Григоренка: “Але я не зраджу своїй натурі – я не відступлюся, бо там, за гратами, найкращі наші люди, яких я любила і які мене люблять”.
Лише кілька місяців Оксана Мешко не дожила до омріяної нею Незалежності України.
У 1996 році побачила світ її автобіографічна сповідь “Свідчу”.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.