“Вечори на хуторі біля Диканьки” – одна з найулюбленіших книг Тетяни Миронової ще з дитинства. Сторінки повістей Миколи Гоголя завжди манили неповторним колоритом магії, дива, персонажі ніби оживали, вели у світ різдвяної казки, чудових народних традицій… Чи ж могла тоді дівчина уявити, що далека таємнича Диканька стане її домом?

Народилася і виросла Тетяна на Житомирщині, у Лугинському районі. Цю місцевість обпалив чорнобильський атом, тож у 1995 році довелося переселятися у безпечніші місця. Так потрапила на Донеччину, до Горлівки. Тут зустріла свою долю: з Романом Мироновим створили сім’ю, дочекалися донечки. Улянка змалку звикла, що навколишні розмовляють двома мовами: українською й російською. Удома і тато, і мама наголошували: “Ми – українці”, старалися спілкуватися рідною мовою, щоб дитина надалі не мала з цим труднощів. Хоча друзі Романа Миколайовича іноді запитували: “Зачем мучите ребенка, заставляя учить украинский язык?” На це чоловік тільки усміхався: “Якби я в школі краще вчив англійську, то спілкувався б ще й нею…” А Улянка зараз, у свої 14 років, наполегливо вчить англійську мову, мріє стати перекладачем.
У Горлівці дружина працювала у ЖЕКу, пізніше займалася вихованням доньки, чоловік трудився у галузі будівництва. Родина мешкала у двокімнатній квартирі, два роки тому закінчили ремонт, у який вклали чимало коштів і душі, бо втілювали власні мрії. Обладнали шведську стінку, на якій було дуже корисно займатися Улянці, що має проблеми з опорно-руховим апаратом. Іноді висловлювали припущення, що на здоров’я впливає несприятливе довкілля в місті. Тоді бідкалися: от би виїхати кудись, де вільніше дихається. Та далі слів справа не йшла. Життя було розміреним, спокійним, спланованим на роки вперед, зі своїми радощами і проблемами.
Бойові дії на Донбасі принесли біду. Вона ніби висіла в повітрі, відчувалася в усьому. Війна швидко поділила людей: сусіди, колеги, друзі підозріло ставилися одне до одного, ті, хто відчував себе українцем і не бажав “русского мира”, боялися навіть слово десь мовити, нікому не хотілося мати неприємності від окупаційної влади.
Тетяна Петрівна попередила доньку: “На людях говоримо російською”. Якось зайшли до взуттєвої крамниці, Улянка приміряла черевики. “Ну что, нравятся?” – запитала мама. “Так, дуже подобаються!” – відповіла та механічно. Це почули дві продавчині і кинулися до них ледь не з кулаками: “Бендеровки!” Залишили черевики, швидко вибігли з магазину. Улянка зі сльозами на очах тихо мовила: “Мамо, пробач, я забула…” Тетяна Петрівна обійняла доньку, заспокоюючи її, та ще довго обидві здригалися, згадуючи лють і ворожість людей, які зненавиділи свою Батьківщину, чекаючи “райського життя” після приходу нової влади.
Та не всі в місті були так налаштовані. Повертаючись із магазину в день так званого “референдуму”, участі у якому  родина, звісно, брати не збиралася, у сусідньому дворі звернули увагу на гурт хлопців, за віком – студентів. Ті голосно розмовляли, сміялися, а тоді хтось вигукнув: “Слава Україні!” У відповідь пролунало дружне: “Героям слава!”
Майже ніхто зі знайомих і друзів Миронових не ходив на “референдум”, лише один колега так поспішав того дня проголосувати за “ДНР”, що аж на чотири виборчі дільниці збігав, адже там ніяких документів ні від кого не вимагали.
Чимало родин кидали все і виїздили з міста. Після кількох місяців жаху від обстрілів, постійного страху за життя дитини Миронови теж, склавши найнеобхідніше в одну сумку, взявши улюблену гітару доньки, покинули Горлівку.
Куди їхати? Вирішили надати перевагу екологічно чистій місцевості. Згадали, як чотири роки тому вперше приїздили до Полтави, де в частині військового інституту зв’язку навчалася племінниця. Тоді місто дуже сподобалося, і люди – теж. Заздалегідь в Інтернеті знайшли оголошення про продаж будиночка в Диканьці, домовилися про ціну й оплату частинами, гроші позичали у родичів, друзів… Так і їхали в липні минулого року – в невідомість, залишивши все, лише б подалі від війни.
На новому місці їх зустріла невелика хатинка на околиці Диканьки. Від попередніх господарів залишився старенький стіл, один стілець, у літній кухні знайшли стару каструлю із пригорілою їжею. Відшкребли, помили і мали в чому зварити борщ, а на чому спати – не мали уявлення.
Тетяна Петрівна оформляла документи в селищній раді, там розговорилася з жінками-працівницями, вони розпитували про життя на тимчасово окупованій території, про те, де нині мешкає родина переселенців. “Спати ні на чому, підкажіть адреси секонд-хенду, може, там якісь ковдри купимо”, – попросила їх.
Наступного дня до двору Миронових приїхали гості: працівники селищної ради і їхні родичі зібрали все необхідне. “Ми очам своїм не повірили: заносять розкладне крісло, постіль, банки з консервацією, одяг, – захоплено розповідають Тетяна і Роман. – Потім ще привезли холодильник, продукти, навіть курку і зерно для неї. Ми були так приємно вражені, просто не вистачає слів, щоб передати нашу вдячність за допомогу цим людям. Перейнялася нашою бідою серед багатьох інших – і заступник голови райдержадміністрації Тетяна Біляєва, з ТОВ “Інверт” привозили нам борошно, манну крупу, печиво. Дехто приносив гроші, виділяли допомогу від Червоного Хреста…
Історія цієї сім’ї зачепила за живе сусідів: навесні ділилися насінням, посадковим матеріалом, розсадою, навчали, як посадити город і доглядати за ним.
До нового місця дуже довго не могла звикнути Улянка: майже рік дівчинка дуже сумувала за домом, друзями, школою, часто плакала. За станом здоров’я вона навчається за індивідуальною формою, школу відвідує кілька разів на тиждень. Нову ученицю приязно зустріли у Диканській гімназії №2, тепер їй тут подобається. У фітнес-клубі “Апельсин” дівчинці пішли назустріч, вона безкоштовно відвідувала заняття. Із задоволенням поспішає на уроки англійської мови, хотіла б вивчати її додатково. А ще має хист до малювання: чудові портрети прикрашають стіни кімнати, є кілька альбомів з малюнками. Захоплення в Улянки різнобічні: образне сприйняття світу допомагає бачити красу довкілля, помічати найдрібніші деталі, тож любить фотографувати, експериментує. Любить риболовлю, домашніх тварин, музику, грає на гітарі… Удома за кілька місяців опановувала цей інструмент, ходила на гурток, плекала мрію купити електрогітару. Усі гроші, які їй дарували, збирала, щоб утілити свій задум. А ще дуже хотіла собаку, але в квартирі тримати її проблематично, батьки не погоджувалися заводити тварину. Після переїзду думка про чотирилапого друга сповна заволоділа дівчиною, але хотілося розумного, породистого, великого… У Запоріжжі продавали цуценят породи ньюфаундленд за порівняно невисокою ціною. “У нас грошей немає, а ти збирала на гітару, тож вибирай”, – сказали батьки. І Улянка вибрала собаку. З мамою поїхали в Запоріжжя, умовили продавців ще знизити ціну, щоб вистачило зібраних грошей. Назад поверталися щасливі, хоча п’ятимісячне цуценятко виявилося досить великим і важким. Але ж скільки приємних емоцій! Тепер дівчина дресирує свого Честера, балує і вже не уявляє свого життя без цього життєрадісного кошлатого друга.
“Переживши такі потрясіння, переосмислюєш усе, –  мовить Тетяна Петрівна, – переоцінюєш свої життєві пріоритети. Майже кожна людина прагне добробуту, матеріальних благ. А коли втрачаєш все те, коли війна обпалює своїм подихом, тоді починаєш цінувати мирний ранок, рідних людей поруч, тоді найбільше бажання – щоб не здригалася земля від вибухів і не свистіли кулі”.
Сім’я їхньої куми Олени мешкала у Горлівці в багатоповерхівці, за якою бойовики поставили “гради”. Після їхніх залпів у відповідь летіли снаряди, а люди з жахом чекали: влучить в будинок чи цього разу обійдеться? Миронови запропонували їм також їхати в Диканьку, ті погодилися. Тепер у невеликому будиночку мешкають дві родини: окрім господарів, Олена з чоловіком і мамою, сином-студентом і донькою-четвертокласницею, а ще їхній кіт, якого не змогли залишити. Щоправда, під час перемир’я сім’я спробувала повернутися додому, але довго там не витримала, приїхали назад.
Тісно? Так, дуже, для восьми чоловік виникає купа побутових незручностей: обідати у кухоньці доводиться по черзі, у двох кімнатках між ліжками, диванами ледь пройдеш, непросто знайти місце навіть для клітки ще одного улюбленця – папуги Гоші. Але хіба ж це головне? Для усіх, кого обпалила війна, головним є мирне небо над головою.
Що буде далі? Далекоглядних планів Миронови не складають, майбутнє залежить від багатьох чинників. А поки шукають роботу, дбають про здоров’я доньки, про розвиток її здібностей. Цікавляться краєм, про який знали лише з улюблених книжок і уявляли, що тут у новорічні, різдвяні дні оживає неповторний дух казковості. Були в Бузковому гаю, відпочивали на березі Ворскли, мріють відвідати Опішню, Сорочинський ярмарок… Знайомляться з новими людьми і переконуються, що щирих, небайдужих все ж більше зустрічається на життєвому шляху. І це вселяє оптимізм.

Світлана ВОРОНЯНСЬКА
Журналіст